Seite · S. 3Originalseite ↗
Original auf Ukrainisch · Übersetzung wird aktualisiert
ІМПЕРІЯ РОСІЙСЬКА… ЧОМУ НЕ УКРАЇНСЬКА? (на прикладі публіцистики Росії 2000—2004 років)
Слово Просвіти, №12 за 2004 рік
виділення наше. — Б.З.), и не узнают более себя, миг — и не
ЯК ШУКАТИ ІСТОРІЮ ТАМ, ДЕ ЇЇ НЕМАЄ?
ДУМКИ ВГОЛОС народ род ский на па да ход жен лико ня но ро ро русь во дам ды в рус че голи за все ском (
ту ни че сий тва.
мер об го, толь ме скую им щес бя от ко рус нем прев пе рию пер твен-но ветс твен ские,
ди ра ти ская на го уст ность
z
силен ми ляси ан ды ским.
же тес рано ин
Тож, задля виживання, задля побудови міцної національної держави мусимо постійно розкривати очі людям на цинізм російської ідеї. Апологети якої, з одного боку, справедливо критикують “ринковий тероризм”, проповідують потребу “відвоювати у “ринку” ті цінності, якими в духовно здоровому суспільстві не торгують”, а з іншого — прагнуть постійно володарювати над іншими народами, залучаючи до реалізації неоімперського зазіхання і Російську Православну Церкву. Кілька років тому її патріарх Алексій І заявив: “Рука об руку с государственной властью, Церковь будет вести Россию к Величию и Мощи”. РПЦ в Україні — це оплот московства, фактор, який провокує антиукраїнські настрої серед мирян, який заважає нормальному функціонуванню українського національного організму.
и лишь солнце пляшет над ними, русское наше солнце”. Що ж виходить? Із одного боку, без росіян українці не зможуть прожити, бо вони ніяк не можуть подолати власну національну неповноцінність, з іншого — “пропадають всі народи в росіянинові”. То навіщо ж українцям пропадати?
В Україні ще й досі панівними є “совкові” міфи, які постійно підсилюються і підживлюються впровадженням у національну свідомість чужих ідеологічних конструкцій, передусім — речниками російської моделі євразійства чи російської ж неоімперської доктрини. Вагомим “механізмом” трансляції російської ідеї у структуру світовідчування, світобачення українців є російська публіцистика. Росіяни не втомлюються повторювати кілька “ідеологем”: про “малий світ” малоросійського дитинства” Росії, про “собирание земель”. Якщо ж Україна робить певні (хоч і не досить сміливі) кроки в європейському напрямку, — лунає окрик, мовляв, Київ нині є повним прихильником глобалізму, а сумнозвісним “українським націоналізмом”, як і колись, керують Штати. Процитуємо, що пише Віталій Талант: “Вброшен термин “украинская национальная идея”, но до сих пор не придумано ничего, что могло бы хоть как-то противопоставить оную единой и единственной русской идее. Продолжает насаждаться искусственный язык (це — про мову, яка функціонувала ще задовго до московського “говора”. — Б. З.), а люди продолжают говорить на русском языке. Вымучивается искусственная история, но ничего, кроме здорового, но и горького смеха, она вызвать не способна”. Почнемо з кінця. Історія в України — не вимучена. Навпаки: московська історія почасти нафантазована. “Праукраїнська держава Русь, — констатує Леонід Залізняк, — без серйозної наукової аргументації була оголошена імперськими істориками першим етапом російської державності”. Насправді, етногенез росіян почався “у Волго-Окському межиріччі лише в XI ст. Тому погляди офіційної Москви на Русь як на першу державу російського народу виглядають абсурдно” (8; 136). Бож виходить, що російська державність з’явилася на світ на два сторіччя швидше, аніж з’явилися самі росіяни. До речі, академік Російської Імперської академії наук, знаний у світі вчений, О. О. Шахматов, росіянин за національністю, ще в 1916 році писав: “Ми повинні відкинути найрішучішим чином думку про те, що Київщина була в давнину заселена не предками сучасних малоросів, а представниками інших народностей. Немає сенсу, — продовжував О. О. Шахматов, — шукати в Х—ХІ столітті біля Дніпра великоросів, оскільки ве
ТО ЗАДЛЯ ЧОГО Ж СТВО- РИЛИ КИЇВСЬКУ РУСЬ?
Культура — це справді генотип суспільства, — стверджує абсолютно вірно Сєргєй Глазьєв й одразу бере “бика за роги”: “Ради чего-то создавалась и Киевская Русь, ра
- лась в Рос-то она со вре
(очевидно, праукраїнська Русь, на думку політичного діяча-московита, до речі, родом із Запоріжжя, створювалася лишень заради того, щоб із часом стати Російською імпері-
НЕМАЄ СИЛ НА ІМПЕРІЮ, АЛЕ…
І що з того, що О. Солженіцин, цитуючи російського державника С. Кріжановського (який понад сто років тому передбачав: “Коренная Россия не располагает запасом культурных и нравственных сил для ас ции всех ок
(підкреслення наше. — Б.З.). Это истощает русское национальное ядро”), розпачливо наголошує: “нет у нас сил на окраины, ни хозяйственных сил, ни духовных. Нет у нас сил на Империю”, — і додає, — “и не надо, и свались она с наших плеч: она размозжает нас, и высасывает, и ускоряет нашу гибель”. І тут же, усупереч історичній правді, стверджує: “Это — придуманная невдавне фальш, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особым нерусским языком”. (Нагадуємо, стаття О. Солженіцина писалася 1990 року, коли СРСР уже тріщав по швах і треба було думати про нові обручі для оновленої імперії (“Сегодня отделять Украину — значит резать миллион семей и людей”). Мабуть, варто уточнити: найважливішою “проблемою” в росіян стосовно українського питання є психологічна проблема. Пана Третьякова підтримує О. Панарін, котрий, також, як і Третьяков, взяв участь у обговоренні книги О. Солженіцина “Двести лет вместе”: “Я лично думаю, что ни русские, ни евреи не смогут удовольствоваться национальным типом истории. В частности, евреи — народ всемирно-исторический. Не в том банальном случае, что следы еврейской диаспоры мы находим всюду в мире, а в том, что еврейский темперамент является мес
Материк народного буття заполонили стереотипи, що мають назви “державотворення” і “націотворення”. Як справедливо відзначає Ярослав Дашкевич, “виходить так, що зараз нації нема”. Резонно запитуючи, “як можна творити державу на тринадцятому році її існування” і доки в суспільстві “працюватиме” ще один стереотип — про “перехідний період”?
єю), ради чего-то Россия существует и теперь...”. Пан Глазьєв начебто вголос розмірковує, заради чого Росія існує тепер, але згодом, через кілька сторінок сам собі й відповідає: “...русская культура — это мировая культура. Мы можем сохранить идентичность, только развиваясь, как им понує відновити тісні зв’язки з росіянами. У цьому плані було б варто повчитися у росіян, які твердо й послідовно дбають про свою діаспору в інших країнах. Зокрема — в Україні, яка минулого року мала шанси позбутися острова Тузла. Ось як висловлювалися учасники програми “Свобода слова”, що транслювалася 24 жовтня 2003 року на телеканалі НТВ. Дмітрій Рогозін: “Если Украина входила в состав Российской империи по Переяславской Раде с одной территорией, пусть бы она с этой территорией выходила. Причем здесь Крым, причем здесь Севастополь, причем здесь Тузла?” Мітрофанов: “Украина не является независимым государством. Она сидит на дешевых энергоносителях из России. Тогда, если вы независимы и крутые, готовы за Тузлу воевать, вы сначала платите за газ по мировым ценам!.. Ответьте на это. Что вы будете без нас делать?” А. Кох: “...интересы России не ограничиваются островом Тузла. Я считаю, что России по праву, по факту... должен принадлежать и Крым, и Херсон, и Николаев, и Одесса. Это наша стратегическая цель”.
- ка на
- го ність — по
Мы, русские, в этом отношении сходимся с евреями. Нам то
(підкреслення наше. — Б. З.)”. Філософ Ал. Дугин, абсолютно не церемонячись, проголошує: “Рус в национальной истории; мы взыскуем все род — всем на
(?) и вселенской судьбы”. Цікаво, а що буде, якщо й українській нації стане тісно на тій національній території, яку нам так ґрунтовно обрізали наші сусіди? І говоритимемо про вселенську правду голосно — з повним на те правом — правом національним, неімперським? Що тоді? Тим паче, як запевняє нас Ігор Каганець: “Україна перебуває в пошуку сили, потрібної для стрибка в майбутнє. Корені цієї сили заховані у її дивовижному минулому”. Українській нації залишиться лише згадати себе. І тоді жодні євразійські доктрини не замулюватимуть український національний організм, і Україна відновить свою гідну присутність у колі європейських держав.
ской прав
(виділено мною. — Б. З.)... Русское абсолютно, нет ничего иного, кроме русского, так как именно русское дает бытие всем остальным вещам. Неговорящий по-русски “нем”. Он немец. Мы соболезнуем ему — бедный, бедный немец”. Це російський філософ писав у травні. А починав весняний сезон (у квітні) ще грізніше: “Разве русский человек не открыт четырем ветрам? Разве он не распят в пространстве, истекая кровью, страдая за других, беря на себя ношу и тяжесть странной и страшной истории мира? Разве русский человек — это не Вселенная?.. Разве русский человек только человек и все? (?). Никак не все, он много больше... Он великоросс, “великий русский”, больший, чем просто русский, чем он сам... всех русских вмещает Бог, и русские — вослед — вмещают в себя всех, — тесно и покладисто, нежно и настойчиво, и про
- ция
, которая показывает всему миру при
- ройс
Русский народ в силу своей особой исторической миссии взва вал на се человечество (?!)”. Варто було б дійти істини: чи хтось російському народові цей тягар завдавав на плечі, чи всесвітня місія Москви висмоктана з агресивної етнічної сутності її ідеології? Можливий і такий висновок: імперські (і неоімперські) замашки Москви — це певна травма російської свідомості. “Дикий розгул деспотії — і водночас весь народ на дибі рабства, — писав Євген Гуцало у книзі аналітичних роздумів “Ментальність орди”, — на цій дибі рабства конає все, і, не забуваймо, конають “і мертві, і живі, і ненарожденні земляки мої”. Тому-то нам, народустраднику, так нелегко сьогодні сходити з диби, позбуватися психо-
Богдан ЗАЛІЗНЯК, кандидат філологічних наук, доцент кафедри зарубіжної преси Львівського національного університету імені І. Франка ют все на
«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF auf Wikimedia Commons ↗
