Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
Seite · S. 4Originalseite ↗

Original auf Ukrainisch · Übersetzung wird aktualisiert

ААннддрріійй П Пааррууббіійй:: «Ми відчули себе великою нацією»

Слово Просвіти, №18 за 2012 рік

Андрій Парубій — народний депутат України. На відміну від багатьох своїх колег по Верховній Раді він уже з 17-ти років бореться проти окупаційного режиму. 1988 року очолив підпільну націоналістичну молодіжну організацію “Спадщина”, що брала найактивнішу участь у всіх тогочасних акціях протесту, розгорнула широку національно-культурницьку діяльність (довелося тоді Андрієві потрапити за ґрати). Від 1991 року член керівного органу Соціал-національної партії України. 1995 року створив і очолив Товариство зі сприяння Збройним силам та Військово-Морському флоту України — “Патріот України”. Був депутатом Львівської обласної (від 1991 року) та Львівської міської ради (від 1994 року). Це політик нової генерації. “Для мене Україна завжди була найвищою цінністю”, — говорить Андрій Парубій. Він вважає, що енергію слід витрачати на боротьбу з антиукраїнською владою, а ще — на поезію, публіцистику, які також повинні працювати для добра нації. Це інтерв’ю — пряма мова політика і поета. “Дуже легко по правді іти” — Понад п’ятдесят років тому Юрій Шерех (Шевельов) у статті “Москва, Маросєйка” визначив трьох страшних ворогів українського відродження: Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини, які, на його думку, “живуть і сьогодні” (ідеться про 50-ті роки минулого століття). А який ворог нині найстрашніший? — І 100, і 200 років тому ці проблеми залишалися незмінними. Українська держава початку минулого століття добре знала, хто був її зовнішнім і внутрішнім ворогом. Кочубеївщину взагалі можна розглядати і як зраду, і як отаманщину. Вони відіграють однаково негативну роль… Як у “Вершниках” Яновського. Кожен із чотирьох синів, що заїхали в село, ніс свою велику правду про Україну, і жодного з них не можна назвати зрадником, бо за правду помирав. Отже, я б їх розвів — отаманщину і зраду. У цьому конкретному випадку — отаманщина як відсутність концептуального розуміння державності. Тому я ці явища розділяю. Але на перше місце поставив би зовнішню загрозу. Ви розумієте, про кого говорю. Звідcи йшли стимули для зради й отаманщини. Зовнішня загроза дуже часто є тим чинником, який провокує загрозу внутрішню. — Видатний український письменник В. Винниченко, голова першого українського революційного уряду — Генерального секретаріату УНР, уже 1930 р. записав у щоденнику: “Поки робиш якусь роботу, вір у себе, як у генія. Коли скінчив, стався до неї, як до витвору твого ворога, не прощаючи ні однієї помилки, ні жодного недогляду”. Що геніального Ви зробили у своєму житті? І чи можете назвати головні недогляди? — Не вважаю, що людина може самостійно давати собі оцінку, особливо щодо геніальності, бо це рідкісне явище. Якщо ж оглянути своє життя… З 17-ти років увійшов у національно-визвольний рух. Це було вагомо і для мене важливо. Вплив родини, батька. Вдалося згуртувати для боротьби і велику кількість молоді, а тоді (80- ті рр.) це була серйозна загроза для кожного з них. А щодо недоглядів, прорахунків… Їх було багато. І в політиці, і в житті намагався не конфліктувати з собою. — Іван Драч у одному з віршів сказав: “Дуже тяжко по правді іти”. А Вам — як? — Я б ці слова перефразував: “Дуже легко по правді іти”. Бо коли дослухаєшся до себе, свого серця, тоді ти в гармонії і з собою, і зі світом. — 28 листопада 1918 року Винниченко вже як голова Директорії з болем констатував: “Нема у нас нації. Є темний, осоловілий від усяких історичних дурманів народ. Ми хочемо зробити його нацією, а він скоса дивиться на наші маніпуляції й сердито бурчить”. Ваше бачення нинішньої ситуації. — Є нація. Вона була, є, буде. Винниченко перебував у полоні соціалістичних ідей, не зумів увійти в діалог з Україною. У цьому винні не українці. — “Ось уже і Янукович опинився в ситуації Мазепи!.. І кожен новий гетьман для неї (Росії — Б. З.) — вже потенційно Мазепа”. Чи погоджуєтеся з Володимиром Панченком? — Янукович — не Мазепа. Помиляються ті, хто вважає, що Росія хоче надто багато, насправді вона хоче все. А віддати все не готовий ніхто. Тому й виходить отак. — Чимало людей старшого віку, які звикли до патерналізму попередньої системи, скаржаться: держава про них не дбає. — Ось приклад. Село. Я приїхав туди після Помаранчевої революції. Кажуть: що за влада? У нас навіть світла на площі нема! Я купив лампочку. Пішов, закрутив. І питаю людей: тепер уже є влада? Бажання когось звинуватити, замість того, щоб довкола себе зробити те, що можна і треба, — це дуже просто, але чи ефективно? Чи розумно? — Ви політик, народний депутат. Василь Стус свого часу писав: “Ще — зневажаю політиків”. Ще давніше Іван Франко зізнавався: “Я зовсім не є ніякий політик, бо політика — се циганство і крутійство”. 1993 року не витерпів Олесь Гончар, записавши у “Щоденнику”: “Політики, державні діячі — яка це погань!” — Це — літературні вислови, бо так можна сказати і про інші професії: врешті, будь-де є і погань, і люди, віддані своїй справі. Узагальненими висловлюваннями ми нівелюємо саме значення і політики, і політиків, і державних діячів. А це — ознака колоніальної нації, що накидається нам ззовні. “Кожна сім’я будує український світ” — В одному з Ваших віршів читаю: “Прийдемо, щоб правити правдою”. Наскільки це можливо? — Але ж це взято з українського архетипу: право, правда! Діяти по правді, як підказує серце, — головна місія діяча. У концептуальних питаннях має бути саме так. — Які книжки прочитали останнім часом? — Чапека “Бесіди з Масариком”. Твори Марії Матіос. Захопили мене книги Люко Дашвар: легка, масова література. — Як, на Вашу думку, Захід потроху “здає Україну”? — Не може бути держави повністю узалежненої від зовнішніх факторів. — Іван Дзюба вважає, що для багатих Вітчизна одна, а для бідних — інша. Погоджуєтеся? — Вітчизна — одна. Коли людина виграла у лотерею мільйон, ви ж не стверджуватимете, що в той момент для неї Вітчизна змінилася. Чи коли у когось згорів дім, і він став жебраком. То хіба змінилось у нього ставлення до Вітчизни? Це соціалістичний підхід. — Ліна Костенко писала: “Є боротьба за долю України, все інше — то велике мискоборство”. Ви згодні, що в нас ще чимало мискоборства? — Так у кожному суспільстві: є певний відсоток, який бореться, а є… Хоча я б сказав так: а хіба люди, які народжують дітей, які читають їм українські казки — це не діяльність на благо України? Тож не завжди мають бути політичні маніфестації. І не завжди тільки чиновницька діяльність. Кожна сім’я будує український світ, закладає його. Не бореться, а будує. — Свого часу Ви стали комендантом Українського дому — фортеці Помаранчевої революції? — Ми згуртували молодь, бо розуміли, що в Києві будуть масові протести. Одна з небагатьох великих дієвих груп у столиці була наша, зі Львова. Створили штаб, вирішили зайняти Український дім. Спочатку він потрібен був для того, щоб люди зігрілися чи отримали медичну допомогу. А згодом уже став штабом Помаранчевої революції. — Дмитро Донцов закликав у своїх працях не вірити у чужих богів. А нині ще багато хто у них вірить? — Коли люди ставлять Україну на друге чи третє місце псевдоідеології, то і є служінням чужим богам. Так чинив і Винниченко. — Чи дивитеся програму “Прямим текстом”, яку веде Остап Дроздов на Львівському телебаченні? — Це одна з кращих регіональних передач, у Києві багато моїх знайомих дивляться її. — Хто кого в Україні “викохує”: еліта — суспільство чи суспільство — еліту? — Має бути діалог, коли еліта й суспільство чують один одного. Тоді й відбуваються історичні події. Такі, як, скажімо, Майдан. — Доки Кіріл “безборонно” проповідуватиме в Україні “русскій мір”? — Та це ж не священик, це ФСБ. З ним нема про що дискутувати. “Ми вже не Росія” — Яка небезпека найбільша для України — інформаційна, духовно-інтелектуальна, військова, еколо-

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF auf Wikimedia Commons ↗

Емблема «Просвіта»Prosvitianyn