Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
Seite · S. 1Originalseite ↗

EL MÁS INTELIGENTE TENDERÁ PRIMERO LA MANO...

Слово Просвіти, №20 за 2005 рік

El pasado jueves, 12 de mayo de 2005, ocurrió un acontecimiento que, sin exagerar, conmovió a toda Ucrania: el presidente Yushchenko habló con todo el pueblo. El caso es sin precedentes, en su propio sentido simbólico: no solo en los 14 años de Independencia, sino en toda la historia nunca había sucedido algo así. En directo, en tres canales de televisión de alcance nacional, se prolongó esta conversación de dos horas, nada sencilla. Miles y miles de personas de distintas orientaciones políticas, partidarios y opositores, participaron en ella. Las preguntas llegaban a los números de teléfono y a través de Internet. A cada una se le concedían 20 segundos, y cada 5 segundos llegaban 10 llamadas. Solo el canal STB, por ejemplo, al terminar de recibir llamadas, informó de que en las dos horas de emisión habían llamado 26 mil telespectadores, mientras que el Novyi Kanal registró más de 4 mil preguntas llegadas a través de Internet. Sin embargo, la singularidad de esta acción no reside solo en la masiva cobertura de la población —para comparar: los debates televisivos previos a las elecciones despertaron un interés no menor—, sino también en varias particularidades muy marcadas. Estas consisten en lo siguiente: En primer lugar, fue realmente una comunicación bilateral, una especie de entrevista colectiva sobre un tema libre, en la que cada ciudadano podía plantear —y planteaba— cualquier pregunta al presidente del país. En segundo lugar, fue un acto que demostró el democratismo, la apertura y la accesibilidad del nuevo poder, sus pasos concretos de acercamiento al pueblo. En tercer lugar, fue un estilo de comunicación absolutamente nuevo entre el líder de la nación y las masas, inaugurado por el revolucionario Maidán: incluso el ruiseñor Kravchuk, por no hablar del torpe de palabra Kuchma, no se atrevía a presentarse ante una masa tan grande de pueblo cara a cara y a hablar de improviso. En cuarto lugar, esta emisión directa en múltiples canales demostró las altas cualidades morales, el conocimiento del asunto, la erudición y, en definitiva, la valentía ordinaria de Víktor Yushchenko, quien salió al encuentro de la gente y, con toda franqueza, sin esconderse tras frases rebuscadas, respondía a las preguntas más duras. Y las preguntas no siempre fueron agradables; más bien fueron agudas y problemáticas, dolorosas desde hace tiempo, y en algunos casos abiertamente hostiles. La gente se interesaba por todo: la política social, los errores en la política de personal, el aumento de los precios, la reciente celebración del 60.º aniversario de la victoria en la Segunda Guerra Mundial (que aún hoy, para muchos, según los estereotipos ideológicos comunista-soviéticos, es la Guerra Patriótica), la economía y los impuestos, el despilfarro de tierras y la adhesión a la OTAN, la orientación hacia Rusia o hacia Europa, y mucho más. Sin embargo, destaquemos tres problemas de máxima importancia para toda la nación, que hoy son los puntos más dolorosos del organismo social: 1) la política lingüística y los intentos de ciertas fuerzas políticas de dar estatus oficial (leáse: estatal) a la lengua rusa; 2) el griterío de la "nueva oposición" sobre supuestas represiones políticas desatadas por el poder en Ucrania; 3) la reconciliación de los veteranos de la guerra pasada, que combatieron en las filas del Ejército Soviético, con los soldados de la OUN-UPA. Sobre estos temas hoy extremadamente agudos llovían las preguntas más punzantes, más radicales y más hostiles, y desde las plazas y las calles se oían consignas: "¡Yushchenko, fuera!" y "¡Yushchenko, sí!". Y esto es Ucrania. El hecho de que en primer lugar se haya colocado la cuestión lingüística no significa en absoluto que se subestime la problemática económica, social o de política interior. Solo significa que el problema de la lengua ucraniana, durante los 14 años de Independencia, fue relegado a un segundo plano: como si lo principal fueran las cuestiones socioeconómicas y las lingüísticas fueran algo secundario. Más aún, en cada elección presidencial o parlamentaria se jugaba la carta lingüística, y se practicaba un coqueteo especulativo con la llamada población rusoparlante. Recordemos: ya durante el primer mandato, Kuchma prometió conceder al ruso el estatus de segunda lengua estatal. Y el rival de Yushchenko en las elecciones pasadas volvió a lanzar esta idea especulativa. Y hoy, en vísperas de las elecciones parlamentarias de 2006, en la Rada Suprema vuelve a sacarse esta carta manoseada en forma de una decena de proyectos de ley "lingüísticos". Una política tan torpe y hostil para la nación titular, lamentablemente, ha provocado consecuencias negativas: la rusificación de la población ha alcanzado dimensiones totales. ¿Por qué la cuestión de la lengua nacional en un Estado nacional es fundamental? Porque la lengua es el principal rasgo de la nación. No es solo un medio de comunicación: es el código genético del desarrollo de la comunidad, de la psicología de la nación, de su ciencia y su cultura; en ella está condensada la experiencia histórica de muchas generaciones. Hay lengua, hay nación; no hay lengua, no hay nación. Por eso todo conquistador intentaba destruir la lengua del pueblo sometido, pues precisamente la lengua es el factor consolidador en la organización de la resistencia. Aquí están las raíces de la polonización, la romanización, la magiarización y, sobre todo, la rusificación, que nuestro pueblo padeció en distintas etapas de su historia. Continúa en la pág. 6 Págs. 8—9 El Gobierno en línea directa Pág. 3 Extremo para turistas Pág. 11

S. 6 · Originalseite ↗

ПОГЛЯД Продовження. Початок на с. 1 Ось чому такі держави, як Франція, Польща та інші, мовам яких ніщо і ніхто безпосередньо не загрожує, подбали про законодавчий захист національних мов. Росія ж розробила концепцію зміцнення й утвердження російської мови не тільки на терені Федерації, а й у країнах СНД загалом. У нас же знаходяться мудрагелі, які безсоромно висувають безглузду й надуману проблему — надання російській мові статусу державної. Практично це означає за-упокій для мови титульної нації. Галас про якісь нібито мовні утиски “рускоязичного насєлєнія” не витримує жодної критики: ніяких утисків не існує. Навпаки, виникла реальна загроза мові корінного населення, титульної нації через агресивне зросійщення. Мовні запитання для Ющенка досить складні: українці справедливо вимагають захисту національної мови, “рускоязичниє”, яких, на жаль, немало, неправедно хочуть для російської статусу другої державної мови. І це — Україна. Президент правильно наголосив: ми живемо в українській державі, де державною мовою за Конституцією є українська. Але тут же зробив ІСТОРИЧНИЙ РАКУРС Найжорсткіший і нахабний наступ на українську мову мав місце у містах півдня України, де русифікація була набагато глибшою, руйнівнішою. Ось як проходив процес українізації внз у колишній Одеській губернії. У той час, як по Україні в середньому серед міщан українці складали 47 %, росіяни 25 %, євреї 22 %, в Одесі, як стверджує сучасний український історик Петро Соболь, українців було зовсім мало — 4 %, а переважали росіяни, яких було 45,6 % та євреї — 44 %. З них і формувалися основні кадри викладачів та студентів в Одесі. У 1922—23 навчальному році в Одеській губернії було лише 4 % українських закладів професійної освіти, хоча відсоток учнів української національності складав 22,2 %. Отже, вже з цього видно, що для опору українізації тут був сприятливий етнічний ґрунт. Впровадження української мови увнз залежало від того, наскільки українською мовою володів викладацький склад. Ця справа краще вирішувалася у тих містах півдня, де цьому сприяв національний склад. Так, у Херсонському окрузі, де проживало 75 % українців, на 1 жовтня 1924 року налічувалося 60 % педагогів, які добре володіли українською мовою. А в Миколаєві стан був цілком протилежним: у Миколаївському інституті народної освіти на початку 1923—24 навчального року українською викладали тільки два викладачі. Один — українську мову та літературу, інший — українську мову та історію України. Керівництво вищого навчального закладу займалося формальним адмініструванням, неодноразово приймаючи рішення про необхідність вільного володіння рідною мовою абітурієнтами та випускниками. Періодично виходили розпорядження про заборону видавати випускникам свідоцтва про закінчення інституту без знання українреверанс у бік російськомовних: мовляв, обидві сторони мають витримувати толерантність і взаємне розуміння, “не треба взаємно виключати вимоги”. А чому, власне? Чому титульна нація має миритися з упослідженням своєї рідної мови і не виключати неправомірних вимог однієї, хоча й найчисленнішої, але меншини? Українців у Росії — також мільйони, але як поставилися б росіяни, якби ті почали вимагати державного статусу для своєї мови? Або якби хоча б один думець заговорив у російському парламенті українською? На жаль, наш Президент усупереч своїй українській душі, у чому сумнівів не виникає, потрапив під вплив свого оточення й готовий іти на компроміс у принциповому національному питанні, де не може бути місця компромісам. Інакше чим пояснити, що саме з надр президентського оточення виплив проект указу про обов’язковість для чиновників знати російську мову? Та вони й так її знають, на відміну від української, якою навіть окремі міністри (нового уряду!) не володіють. Інакше, чим пояснити, що, коментуючи мовну проблему в прямому ефірі, Президент знову поступається “рускоязичію” за рахунок національного, наголошуючи, що “ми будемо проти запровадження будь-яких пільг до українськомовних видавництв. Ми виходимо з того, що фіскальна політика, податки для всіх рівні, а державна підтримка має бути чітко задекларована в бюджеті”?! Суперечність тут очевидна: чітко — проти пільг українськомовній літературі й розпливчатозагально — про її бюджетну підтримку. Підтримка — не подачка, а створення пріоритетних умов для розвитку національної мови в національній державі, в тому числі й податкових послаблень. Як у Франції, Польщі, у тій же Росії... Це давно час збагнути нашим владоможцям. У питаннях щодо галасу “нової опозиції” про репресії Ющенко набагато чіткіший, твердіший і послідовніший: “Я думаю, що жулікам і бандитам у політиці немає чого робити. Не побудуєш своєї політики на брехні, на грабунках, на мільярдах втрачених коштів; для мене, повірте, це не опозиція”. І наводить просто-таки убивчі факти: торік украдено з бюджету 4 мільярди грн. з відшкодування податку на додану вартість; 2 мільярди грн. украдено на залізниці — за телефонною командою їх переказано на виборчу кампанію провладного кандидата; 1 мільярд поцуплено через ДУСю (Державне управління справами); півтора мільйона торік пішло тільки на букети, які дарував президент України; 100 мільйонів украдено під маркою заохочення олімпійців; 300 тисяч сухих пайків забрано з військових складів для харчування прихильників Януковича... Факти вражаючі: про які репресії можна говорити? Говорити можна і треба про невідворотність покарання за вчинені злочини, якщо ми хочемо будувати правову державу. Тому з розумінням сприймаються цифри: за 1,5 місяці викрито 19 262 злочинів, кожний 3-ій злочин — це або хабар, або зловживання владою; серед злочинців, на жаль, керівники облі райдержадміністрацій, управлінь і відділів держструктур та інші. У питаннях примирення ветеранів Віктор Ющенко був на висоті. Він першим із провідників нації публічно висунув це животрепетне питання. І воїни Радянської армії, і вояки Української Повстанської, хоч і билися в різних загонах, воювали за волю єдиного українського

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · Maschinelle Übersetzung

Емблема «Просвіта»Prosvitianyn