Seite · S. 6Originalseite ↗
Original auf Ukrainisch · Übersetzung wird aktualisiert
Наше мовлене слово
Слово Просвіти, №38 за 2013 рік
Олександра СЕРБЕНСЬКА, доктор філологічних наук, профе! сор Львівського національного уні! верситету імені Івана Франка
Ефективне не те, що запере& чує чуже, а те, що утверджує своє. Ліна Костенко
У нашій звуковій реальності, цій дивовижній соносфері Планети, де до витворів небесних і земних сти! хій додалися звукошуми, привне! сені бурхливим технологічним ру! хом, людині подаровано унікальне звукове середовище, вписане в її буття, — мовлене слово. Це най! важливіша, найсутнісніша структу! ра людського світу, найскладніша з усього, до чого людина докладала і докладає зусилля розуму і серця. Це надзвичайної сили даність. Вона живиться великою енергією духу, відтінюється тональним звучанням, мелодикою, збагачується “мовою тіла”, цим важливим каналом, що супроводжує мовлене слово, у ньо! му — своя гра темпоритмів, тем! брові забарвлення, модуляції голо! су. Усне мовлення діє на слухача манерою виступу, інтонацією; засо! би інтимізації у ньому, по суті, без! межні: довірливий лад мови, лірич! но!інтимний, елегійно!урочистий, молитовно!благальний, співчутли! вий, приязний, епічно!розповід! ний. Лише в мовленому слові слу! хач, який має здатність “чути”, від! чує іронію, зухвалість, самовпевне! ність, зверхність, роздратованість, байдужість, зневагу, гнів, докір, зневіру, лицемірство, лукавство, ачи приязнь, співчуття, привітність, доброзичливість, товариську при! хильність. Комунікативна специфі! ка живого слова — неосяжна, як і гама людських почуттів. Письмо є вторинним, додатковим щодо усної мови і виникло як спосіб її фіксації. Це лише муміфікований образ ус! ного мовлення. Мова на письмі, ро! бить суттєву заувагу Ю. Шевельов, ніколи не дорівнює усній ні своїм ді! апазоном, ні активністю сприйман! ня й переймання1. Коріння українського усного мовлення в сивій давнині2, воно сповнене незбагненного таїнства, в ньому багато такого, що, як пое! тично висловився І. Франко, “від! чути треба”, “серцем зрозуміть”. Повністю збагнути сутність мови в традиційному значенні пізнання ми не спроможні, бо, як слушно сказа! но, люди вмонтовані в мову і не да! но нам ніколи з цього вийти та по! дивитись на явище збоку. Сутність мови, як каже, приміром, Гайдеґер, можна осягнути настільки, наскіль! ки ми ввійшли в її поле. І неспро! можність повного її пізнання можна вважати, на переконання мислите! ля, навіть благом, бо таким чином ми втягуємося у виняткову сферу, де мусимо відчувати себе просто смертними3. Звуковому мовленню властива велика вібраційна сила, а ритм і вібраційні рухи національної мови, як вважають, навіть суголосні з ритмами землі. Такими думками пронизані, приміром, есеї Нобелів! ського лауреата Чеслава Мілоша, для якого болючою була, зокрема, доля біженців. В есеї “Втрачені міс! ця” він писав: “Укоріненість” є, на! певно, постійною потребою люд! ської природи. Можливо, це якось пов’язано з особливостями люд! ського організму, а точніше, зі спе! цифікою ритму. Знайоме і звичне дозволяє зберегти той самий внут! рішній ритм, про який ми мало зна! ємо, але це не означає, що його не існує… Безперечно, прив’язаність людей до місць напрочуд таємни! ча”4. До речі, давня медицина зна! ла, що здоров’я людини залежить від ритму вібрації. Той, ще мало пізнаний внутріш! ній ритм мислитель вважає суттю людського життя. А оскільки світ, у якому ми живемо, підкреслює письменник, постійно пульсує та вібрує, то він керує нами і накидає власний ритм. Особливо драма! тичною зміна місця стає для людей вразливих, рефлексійних, творчих, тонкої душевної організації. Мілош солідаризується з тими, хто твер! дить про таємничий зв’язок, який поєднує творчість індивіда із зем! лею його предків, із ґрунтом і світ! лом, звуками рідної мови5. Усе це формується у суб’єктивній, глибо! ко підсвідомій сфері. Очевидно, що під впливом глобалізації, міграцій! них процесів, “міксації” населення, часто спеціально спланованої, си! ла Духу Землі, її ще мало пізнаний голос помітно слабне. Ця в недалекому минулому та! буйована в Україні тема вже має своїх поважних дослідників. Примі! ром, багато положень, що безпо! середньо стосуються генетичного типу українця, його менталітету, характеру поведінки (навіть залеж! но від регіону), подає, узагальнив! ши доробок багатьох своїх попе! редників і сучасників, Любомир Терлецький у ґрунтовній моногра! фії “Етногенез українського наро! ду” (Львів, 2007). Про важливі для людини та соціуму досягнення нау! ковців у цій сфері інформують наші медія6, підкреслюючи значення прив’язаності народу до свого природного середовища, яке спо! конвічно було основою його само! збереження, наголошуючи на ролі енергетичного потенціалу для здо! ров’я людини, її духовних пошуків. В одній із розвідок із проблем соціоекології читаємо: “У зв’язку з тим, що корінний етнос формуєть! ся дуже тривалий час в однорідно! му природному середовищі, між ним і тим середовищем встанов! люється гармонія. Кліматичні умо! ви, неповторні навколишні ланд! шафти, особливості рослинного і тваринного світу, гравітаційного та магнітного полів, біохімія підґрун! тя, ґрунту, поверхневих та підзем! них вод — все це значною мірою впливає на фізичні та психологічні властивості етносу, його соціотип, мову, мелос, традиції. Чим глиб! ший родовід має людина, тим ком! фортніше почуває себе на своїй батьківщині, менше хворіє, має більшу життєву енергію”7. Сьогодні є всі підстави говори! ти про те, що звукова мова має надзвичайно важливе значення в активізації біоритмів національно! го інстинкту, для зміцнення психо! фізичної структури національного типу, для мобілізації суспільства на основі етнонаціоналізму. Варто згадати В. фон Гумбольдта, який твердив, що в певних звуках прек! расно втілена “об’єднана енергія народу” і в мовців вона “збуджує приблизно однакову енергію”8. Дивно органічну систему звуків вбачав у рідній мові Франко9. Отже, усне мовлення — це не суто лінгвістична проблема. З’ясу! вання сутності звукової мови мож! ливе на міждисциплінарному рівні, коли беруть до уваги різні наукові традиції, відповідні положення біо! логії, психології, соціології, логіки, лінгвістики, а також теорії етносу, культурної антропології, загальної семіотики, користуються різними теоретичними й методологічними підходами тощо. В усному мовленні, яке, як ви! словлюється польський дослідник Є. Бартмінський, є “живою” суб! станцією, породженою людським тілом”10, різнобічно виявляється людська сутність — психічні особ! ливості, інтелект, світосприйман! ня, спосіб мислення, виховання, здатність називати, оцінювати, творити підтекст словесної дії, вмі! щати недомовлене; якраз у цій стихії людина виявляє свою спро! можність успішно контактувати з іншими, впливати на них. Гнучкі! шою стає пам’ять, активізується воля; людина повинна зважати на сказане, вчитися слухати, мовчати, творити свій поведінковий текст. Вічна проблема людського спілкування — це здатність реалізу! вати не лише свої природні можли! вості говорити, а й слухати, долати бар’єри, щоб чути сказане. У Свя! тому Письмі кілька разів акцентова! но увагу на тому, що між процесами слухати і чути, як і дивитися і бачи! ти, часто виникає дисбаланс, що є суттєвою комунікативною пере! шкодою не лише для сприйняття ін! формації, а й для ефективного по! шуку та пізнання істини (Мат. 13). Уміти слухати — це, крім усього іншого, ознака вихованості, життя в Богоприсутності, це здатність зрозуміти когось, передбачити в опонента певну зернину істини, а в собі — не абсолютну і єдино мож! ливу правду. Такий підхід сьогодні надзвичайно актуальний ще й з ог! ляду на те, що, за спостереження! ми багатьох, люди в тому гомінли! вому, шаленому світі втрачають здатність слухати і чути. Філософ із Франції Аннік де Сузнель резонно зауважує: “Доки вухо вібрувало в гармонії зі звуками природи або з музикою, яка сама збудована в гармонії з внутрішніми структура! ми людини, остання себе не руйну! вала. Галаслива лихоманка міст, псевдомузика, яка лежить в основі галасу, що є нічим іншим, як дезін! теграцією звуку, славослів’я […] — все це разом сприяє розростанню смертельних рослин нашого бут! тя”11. Дослідниця обґрунтувала свій підхід до розуміння ролі вух у становленні і формуванні сутності людини, проспівала своєрідний “гімн” вухові12. Найістотнішою ознакою уснос! ті є її звукова природа, яка проти! ставляє усне мовлення писемному, його графічній структурі. Сьогодні чимало причин зумовлює потребу пильнішу увагу приділити якраз вивченню природи мовленого сло! ва, зокрема такого його різновиду, як публічне мовлення, і насампе! ред з уваги на соціальні моменти. Дослідники категорії усності небезпідставно підкреслюють по! силення важливості усної комуні! кації в сучасному суспільному жит! ті, що, як вважають, є результатом кризи довір’я до передання інфор! мації за допомогою друкованого слова, оскільки воно може зазна!
вати прихованих маніпуляцій. На! томість зростає переконання в гу! маністичній цінності усного мов! лення, яке глибоко пов’язано з ін! дивідуальністю людини, є справ! жнім свідченням її суспільної пози! ції, вразливості та ментальності. Постійно чуємо застереження про недостатню увагу до нашого мовленого слова, про його зане! дбаність, недбальство в ставленні до нього, про численні порушення вимовних норм, про втрату слуху до своєї мови, про загрозу втрати її самобутньої ритмомелодики, про елементарну необізнаність із зако! нами звукової організації тексту. А певний різновид ефірного мовлен! ня вже нашого часу небезпідставно називають “потворою для слуху”. Говоримо про фетишизацію пи! семної мови, про те, що саму душу, мелодію мови заганяють в букви, про шкідливе поширення в школі правила “писати — як вимовляєш”. Ми легко засвоюємо тезу про те, що в багатьох випадках наша писемна мова ґрунтується на принципах, які зумовлені фонетич! ною будовою мови, але не завжди усвідомлюємо, що повної відповід! ності між звуками і літерами в укра! їнській мові немає. Приміром, бук! восполучення –ться у дієслівних формах (сміється, змагається) потрібно вимовляти як –ц’ц’а, лі! терний комплекс –шся (миєшся, вчишся) — як –с’с’а. Злитий афри! кат дж артикулюємо не лише коли відтворюємо написане (джміль, сиджу, саджанець, джаз); цей звуку певних позиціях позначають літе! ри Д, Ч, Т. Так у словах сліДчий, віД! чай, віДжилий, швиДше, ліЧба, оТ! же на місці виділених літер відпо! відно до нормативної вимови пот! рібно артикулювати злитий дж. А літера Т у позиції перед Ч повністю асимілюється у словах отче (звер! таються переважно до священиків, перше слово щоденної молитви християн), хутчій та под. — вимов! ляємо подовжений Ч: очче, хуччій. Асимілятивні процеси зумови! ли, що в сполученні Д+С, Д+Ц, Д+З літера Д позначає вже інший афри! кат — дз. Його артикулюємо у сло! вах відси, рекордсмен, звідціля, відзнака (звуки с, ц, з — зберіга! ються у вимові). Згідно із загальною тенденцією збереження дзвінкості приголос! них (дуб, стежка, дядько) і одзвін! чення глухих перед дзвінкими, що властиво українській літературній вимові, літера К у словах ВелиК! день, аяКже, анеКдот, еКзамен позначає дзвінкий, проривний, задньоязиковий [Ґ]. Одзвінчується глухий Т у слові фуТбол та ін. Ця тенденція проявляється й на стику слів. Приміром, у словосполуках наШ брат, лиШ би, таК годиться, туТ би, тиХ днів, оСь де, не плаЧ же, виділені літери втрачають своє пряме звукове значення, на їх місці виникають дзвінкі Ж, Ґ,Д, Г, З’,ДЖ. Ще одне зауваження: літера В не завжди позначає лише сонорний губно!губний чи губно!зубний звук (вуха, вода, віра, сивий), а й харак! терний для нашої національної мо! ви нескладотворчий звук ў. Його особливості: близький до голосно! го, але не утворює складу, не може бути наголошеним; буває на почат! ку слова перед приголосним, все! редині і вкінці слова після голосно! го (воўк, жоўтий, ўпаў, ўстаў); прийменник В перед приголосним теж артикулюємо як ў. Як приклади — назви творів нашої класичної лі! тератури: “В дорозі” (Коцюбин! ський), “В катакомбах” (Леся Укра!
«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF auf Wikimedia Commons ↗
