Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
Seite · S. 4Originalseite ↗

Original auf Ukrainisch · Übersetzung wird aktualisiert

Шанс — наш!

Слово Просвіти, №39 за 2012 рік

ВИБОРИ: ЩОДЕННИК СПОСТЕРЕЖЕНЬ Володимир КАЛАШНИК, професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Саме цим паліндромом звертаюся до всіх українських громадян, які не байдужі до своєї держави й зацікавлені в її майбутньому як демократичного європейського суспільства (і до лівих, і до центристів, і до правих, адже паліндромні вислови однаково читаються і зліва, і справа): з’єднаймо свої голоси в той громозвукий, яким “реве ревучий”, злиймося своєю волею з Дніпровими порогами й Карпатськими бескидами, станьмо всі як один грізною перепоною на шляху лавинного регіонального впровадження по-шулерському ухваленого парламентською більшістю мовного закону за проектом Ківалова—Колесніченка, скористаймося чи не останнім, але рятівничо нашим, за провидінням, шансом. Не вірмо солодким запевненням регіоналів та їхніх сателітів про вільний розвиток мов меншин за чинності провокаційного закону і в те, що єдиною державною мовою тоді залишиться українська. Якщо сьогодні, коли навіть ручний для влади Конституційний Суд визнає лише українську мову державною, а керівник фракції владної партії та багато інших депутатів найвищого законодавчого органу України не послуговуються нею в парламентській діяльності, коли на найвищій посаді виконавчої влади перебуває людина, яка (всупереч вимогам до державного службовця) зовсім не володіє мовою держави й калічить її своїми мовленнєвими експериментами, коли й гарант Конституції про державні справи зараз дедалі частіше розповідає регіональною російською мовою, то неважко передбачити, чого слід чекати далі, — поза сумнівом, наступного кроку, тобто оголошення мови однієї з меншин, хай і найбільшої, другою державною чи принаймні, з термінологічною завісою, офіційною. Щодо українсько-російської двомовності, то ми вже проходили цей етап у радянські часи, які залишили Україні в спадок зловісні тіні зросійщення й національного відступництва. У монографії “Українська мова в першій половині ХХ століття (1900—1941): Стан і статус” найвидатніший філолог минулого сторіччя Юрій Шевельов писав: “Добре відомо, що двомовність завжди тяжить перейти в одномовність і, теоретично, в кожному окремому випадку може схилитися до будьякої з мов. На Україні була небезпека, що двомовність переросте в неукраїнську одномовність…”. Чи не на такий кінцевий результат розраховують поверхневі читачі Європейської хартії про мови меншин, псевдозахисники тих мов? Немає сумніву саме в такому розрахунку далеких і близьких ворогів української незалежності, видимих і невидимих антидержавних диригентів нинішнього парламентського бедламу. В усякому разі і васалам різного калібру, і кримському кумові недавнього високопоставленого гостя з бажаної їм метрополії було чим утішити останнього й хоча б якнебудь підіграти його імперським амбіціям. Ті наслідки денаціоналізації й зумовленого нею відступництва, що розпочала долати незалежна Україна, нинішня влада намагається не тільки зберегти, а й доповнити, зробити нормою. Ці горе-керманичі не задумуються над істинними причинами сьогоднішніх проблем і в економіці, і в духовній сфері, і в моралі суспільства. А ще в кінці ХІХ ст. вихованець Харківського університету, славетний мовознавець Олександр Потебня дав вичерпну характеристику того, що тягне за собою асиміляція однієї нації іншою, зокрема й через мовну залежність. Наведу мовою оригіналу, більш прийнятною сьогоднішнім очільникам, цитату з його праці, відзначеної високою академічною нагородою: “Вообще денационализация сводится на дурное воспитание (виділення автора. — В. К.), на нравственную болезнь: на неполное пользование наличными средствами восприятия, усвоения, воздействия, на ослабление энергии мысли; на мерзость запустения на месте вытесненных, но ничем не замененных форм сознания; на ослабление связи подрастающих поколений со взрослыми, заменяемой лишь слабою связью с чужими; на дезорганизацию общества, безнравственность, оподление”. В оцінці вченим-мислителем денаціоналізованого суспільства надто прозоро проглядається нинішня ситуація в Україні, і без поступового її виправлення держава Україна може не відбутися. Скороспілий, юридично не збалансований закон про засади державної мовної політики, фальшиво декларуючи державність української мови і вільний розвиток мов національних меншин, насправді здатний призвести до вавилонського стовпотворіння в Україні та втрати нашої державності. Без мови не буває ні націй, ні їхніх держав — це аксіома історичного розвитку земної цивілізації. На одну з головних проблем українського суспільства майже 80 років тому вказав Іван Огієнко, застерігаючи від розпорошення, роз-

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF auf Wikimedia Commons ↗

Емблема «Просвіта»Prosvitianyn