Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
Seite · S. 13Originalseite ↗

Original auf Ukrainisch · Übersetzung wird aktualisiert

Трагізм жорстокого проминулого Принагідні роздуми над приватними записами сільського вчителя

Слово Просвіти, №39 за 2013 рік

Політична маска для митця… Микола МАЧКІВСЬКИЙ, письменник, м. Хмельницький Життя, що залишається у поколіннях як жорстокий досвід, не завжди хочеться згадувати… Проте воно, проминуле життя, що довго таїлося в душі сільського вчителя, ніяк не відпускало. Тож нічого іншого й не залишалося, як виповісти його на папері. Тим паче, що власний вік уже йшов до схилку й не хотілося нести з собою пережитого в могилу. Тому вчитель-пенсіонер і взявся за перо, щоб уже у 1980—1982 роках записати моторошні епізоди зі свого життя в зошитах… Та ось вони опубліковані! Так народилася книга Никанора Грабовського “Зошити з червоної пітьми” (Київ, ВЦ “Просвіта”, 2010). Тема книги не нова для нинішньої публіцистики. Про злочини сталінщини розповідають десятки творів. І вже наче б нічого нового не скажеш… А проте ці мемуари (чи приватні записи, як зазначено в підзаголовку) читаєш із неослабною увагою — ніби про те лихоліття довідуєшся вперше. Відчувається, що писала людина неупереджена, однак гірка дійсність і їй відкриває очі. Бо надто часто ця людина опиняється в ситуації, про яку мовиться: за моє жито та мене й бито. І почалася та кривда ще до буржуазної революції 1917 року, коли дід автора книги судився з графом Браницьким і паном лісничим… Адже мав чоловік п’ять десятин поля біля лісу, але ту землю вирішив граф одібрати. Не вистачало йому! Ось Володимир БУЗЕЙЧУК Світлана Кузьменко не лише в Канаді, а й в Україні добре знана як поетеса, авторка збірок “Вічний проростень” (1981), “У сяйві променів” (1984), “Волошка у житніх полях” (1997), “Білі голуби” (1998), “Берегиня” (1999), “Листи до друга” (2002). І постать справді видатна — творець, художник, митець. Її перу належать і дитячі книжки “Івасик і його абетка” (1974), “Півникова пригода” (1981), “Івасикова абетка” (1995), збірка гумористичних оповідань “Новоталалаївські рефлексії” (1976) і переклади з англійської: “Казка з березового лісу” (1988) і “Живуть на світі добрі звірі…” (1995). У дитячому часописі “Веселка” протягом багатьох років Світлана вела сторінку віршованих оповідок про Івася-Мудрася; працювала й над літературознавчими дослідженнями про Уласа Самчука, Ольгу Мак, Василя Веригу, Оксану Лятуринську, Лесю Храпливу. Глибше ознайомившись з біографією письменниці, розумієш: лише любов допомогла їй пережити всі труднощі, які виникали на непростому життєвому шляху. Народилася майбутня письменниця 22 вересня 1928 року на Чернігівщині. Під час Другої світової війни потрапила в Австрію, близько півроку жила у Відні — хо-тут і виник конфлікт… Але правди простий селянин так і не добився — ні у панів, ані в суді. Гадалося, що після жовтневого більшовицького перевороту все зміниться на краще. Та настали ще гірші часи. Особливо страшним був неймовірний голодомор 1932—1933 років, але ще жахливіші пізніші репресії, коли добивали тих, що спромоглися вижити… Сільським учителям у ту пору жилося не легше, бо хоч і одержували зарплатню, але за гроші нічого їстівного купити не могли. Його просто не було! Неймовірно вражає епізод, у якому нікому було прибрати трупи опухлих від голоду… Або як авторова родичка ночувала в чужому селі, а господарі хати надумали посеред ночі зарізати її, щоб запастися м’ясом. На своє щастя, бідолаха ще не спала, почула, що хазяїн гострить ножа, тож кинулася навтьоки… І якось порятувалася… Життя під німцями, окупаційні роки теж виморили мільйони людей… Але й звільнення від гітлерівської орди не принесло полегшення. Бо хто був на окупованій території, того вважали ледь не за “ворога народу”, йому не дозволено було довіряти… Словом, хоч би як людина старалася, якою б чесною і порядною була, її завжди підстерігала небезпека. До того ж пастки розставляли не так тії воріженьки, як “добрії” люди, заохочувані зміцнілою владою. Сипалися доноси, анонімки, через лиходійське коліно ламалися людські долі. Моральна атмосфера, загиджена червоною пітьмою “культу особи”, перетворювала українців на безправних ґвинтиків, колгоспних рабів. Замість гідного життя, прописаного в Конституції, одні обіцянки… Про все це в книзі Никанора Грабовського написано об’єктивно, зважено, без набридливого моралізування. Автор наводить десятки вражаючих деталей, конкретних прізвищ, розповідає про події, в яких доводилося брати участь особисто. Слово честі, ці “приватні записи” — такий емоційно викривальний матеріал, од якого розвіюються рештки ідеологічного туману, що просочився аж у наші дні… Цінність будь-якої книги вимірюється не тільки темою, намірами автора розповісти читачеві правду, а й тим, як вона створена й написана. Никанор Грабовський не був літератором-професіоналом. Доти нічого не публікував у пресі, залишив по собі лише ці зошити… Проте, творений щирим серцем, його меморіал читається з неослабною увагою, як високохудожній роман. Можливо, цьому посприяла й та обставина, що готував книгу до друку його син Віктор Грабовський, відомий поет і прозаїк, блискучий стиліст, який багато років працював заступником та в. о. головного редактора “Літературної України”. Без його зусиль цей рукопис навряд чи був би опублікований. А так треба дякувати долі, маємо твір не тільки викривальний, у якому використано вражаючі документи епохи, а й яскравий своїм оригінальним, високохудожнім викладом. Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин Чи потрібна вона в пострадянську епоху? Чи може бути незалежним від офіційної ідеології автор художнього твору? Ці проблеми непокоять сьогодні теоретиків літератури, мистецтвознавців, філософів і політологів у державах колишнього Радянського Союзу і народної демократії в Європі. Вони шукали відповіді на ці запитання під час міжнародного наукового семінару “Хронологія радянської культури: константи й трансформації” у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Академік НАНУ, директор Інституту літератури ім. Тараса Шевченка Микола Жулинський назвав ідеологічну мімікрію засобом легітимізації національної літератури в умовах радянської культури. На прикладі життя й творчості Івана Дзюби він показав, як літературний критик і громадський діяч, посилаючись на принципи ленінської національної політики, намагався вберегти самостійність української літератури від впливу північного сусіда. За “Інтернаціоналізм чи русифікацію?”, вперше опубліковану за кордоном, автор зазнав політичних репресій у 60-ті роки. Його ніжинські однодумці викладачі Гоголевого вишу Леся Коцюба і Григорій Аврахов були позбавлені і творчої свободи, і посад, і, буквально, кусня хліба. Через 30 років цю роботу переклали багатьма іноземними мовами, але, як з’ясувалося, російські науковці почули про неї вперше. І тому їм варто було їхати до нас з Іркутська, Єкатеринбурга, Тюмені, щоб розширити власне наукове інформаційне поле. Професору департаменту філософії, доктору філософських наук, доценту Уральського федерального університету ім. Першого Президента Росії Б. М. Єльцина Тетяні Кругловій теж болить запропонована тема. Вона вважає специфіку радянського Світлана Кузьменко. Фото Бориса Олександріва ті українців, саме Шевченко став для неї символом України. Та були й інші символи й уособлення. Однією з таких символічних постатей можна вважати Уласа Самчука. Подружжя Грибінських знало його дуже близько, разом працювали над виданням збірників об’єднання “Слово”, багато допомагали “господареві Волині”. Світлана Кузьменко згадувала, як їй пощастило позичити в когось раритетне видання роману Самчука “Марія” у французькому перекладі, зробити з нього фотокопію й подарувати авторові. Рідкісне видання нечисленні власники книжки поля мистецтва маловивченою. І тому концепт “конформізму як стратегії поведінки радянського митця” може стати, на її думку, теоретичною призмою, через яку співвідношення свободи і залежності радянського автора і від внутрішніх законів автономного поля мистецтва, і від диктату ідеології, політики й економіки, будуть з’ясовані в їхній складній і специфічній радянській логіці. Не конформізм, а громадянський спротив радянській тоталітарній системі літераторів-шістдесятників Василя Симоненка і Василя Стуса вражає модератора семінару доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри української літератури Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Валентину Хархун. У часи панівної соцреалістичної ідеології вони довели можливість існування й іншої літератури, долаючи розрив між модернізмом 30-х і 60-х років. Доктор філологічних наук, доцент, керівник департаменту “Нова болгаристика” Нового болгарського університету Дойнов Пламен особливу увагу звернув на ключові етапи і характерні ознаки літературнополітичного проекту відлиги в Народній республіці Болгарії. Показав нове покоління в літературі, боротьбу між сталіністами й антисталіністами й контрольоване владою лімітування дозволеної свободи в публікації літературних текстів 60-х років. Резюмуючи попередні виступи, доктор політичних наук, професор, ректор Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Олександр Бойко назвав їх колективною пам’яттю і пояснив специфіку її структури. Тема семінару, цікаві доповіді викликали жваву дискусію, яку розвинули професори Ніжинської вищої школи Олександр Ковальчук, Павло Михед, Володимир Бондаренко, Григорій Самойленко, доцент Олександр Забарний. цінували більше за самого автора, і лише завдяки Світлані Кузьменко письменник отримав змогу тримати в руках одну з власних книжок — хай і в копії. Родина Грибінських допомагала українським музеям та бібліотекам — багато власних рідкісних видань вони передали до українських книгозбірень. Через знайомство з однією з таких “діаспорних” книжок я й дізнався про прекрасну поетесу Світлану Кузьменко. А потім було знайомство з “Новоталалаївськими рефлексіями”… Реалії життя українських емігрантів Канади, спресовані у коротку прозу, навдивовижу точно й влучно висловлені прекрасною мовою, на яку, незважаючи на тривале перебування за кордоном, майже не вплинули тамтешні лінгвістичні трансформації. Між іншим, у своїх синів Борис і Світлана Грибінські виховали таке саме поважне ставлення до рідної мови: жоден із них ніколи не говорить до батьків англійською, навіть у присутності своїх англомовних друзів. Хотілося привітати письменницю з її 85-літтям, але… Із Торонто надійшла сумна звістка: Світлана Кузьменко померла, лише кілька днів не дожила до свого ювілею… Усі, хто знали її, глибоко сумують і висловлюють родині співчуття.

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF auf Wikimedia Commons ↗

Емблема «Просвіта»Prosvitianyn