Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
Seite · S. 1Originalseite ↗

ZEIT, SO ZU LERNEN, WIE ES NÖTIG IST!

Слово Просвіти, №40 за 2010 рік

dazu berufen, die Weltorthodoxie zu vereinen und die Rechte der Orthodoxen zu verteidigen, wo auch immer sie sein mögen. Die Anhänger dieser Theorie erklären: Wo ich bin, da ist auch Russland. Der Priester Gundjajew sagt uns, dass die höchste Idee die „Schaffung der Russischen Welt“ sei. Dies ist ein imperiales Konzept, das aus der Antike stammt und das man heute wiederzubeleben versucht. Die „Russische Welt“, die die Slawen vereinen würde, ist aus irgendeinem Grund seltsam: Es stellt sich heraus, dass die Slawen Ukrainer, Belarussen und Russen sind, während Polen, Tschechen, Slowaken, Bulgaren usw. keine Slawen sind? In der Sowjetunion erzog man uns so: Im Entwicklungsprozess bildete sich eine neue historische Gemeinschaft von Menschen heraus – das sowjetische Volk, Nationen und Sprachen sollen assimilieren und verschmelzen. Heute sind die Akzente etwas anders. Aber die Schaffung der Ukraine als souveräner Staat verpflichtete dazu, unser Leben nach ganz anderen Prinzipien aufzubauen. Es hätte ein neues Konzept der strategischen perspektivischen Entwicklung der Ukraine als souveräner Staat ausgearbeitet werden müssen. Es erschien das Projekt „Ukraine des XXI. Jahrhunderts“. Dort gab es interessante Ideen, aber es war nicht ganzheitlich und spiegelte nicht wider, dass es sich um ein Dokument eines souveränen unabhängigen Staates handelt. Diesbezüglich hätten auch Konzepte für die Entwicklung von Sprache, Kultur, Wissenschaft, Kunst sowie aller Bereiche des sozialen, wirtschaftlichen und politischen Lebens entwickelt werden müssen. Wolodymyr Wynnytschenko bestand einst sehr zu Recht darauf, dass eine echte gesamtnationale Revolution sowohl sozial als auch national ist. In jenen Plänen verschwand der Teil, in dem die Ukraine national sein sollte. Es erschienen Thesen: „Alles entscheidet die Wirtschaft, der Tauschhandel, das Handelssystem“ usw. Fortsetzung auf S. 4

S. 4 · Originalseite ↗

Закінчення. Початок на стор. 1 І нині ми розвиваємося, як і казав президент Л.Кучма, не знаючи, куди йдемо, як іти, тобто, не маючи програми перспективного стратегічного розвитку. Одна з головних причин такого стану — що через трагічні події ХХ століття була винищена українська еліта. Нами керують люди, які не знають своєї історії, культури, які працюють на інтереси сусідньої держави. Сьогодні не мовне, філологічне питання розігрується, а йдеться про долю народу, адже доля мови — це доля народу. Український етнос харизматичний, він вистояв тисячі років страшних буревіїв, вистоїть і тепер. — Чи можна уникнути таких кричущих помилок, яких ми наробили за роки незалежності? — Для того, щоб повторити досягнення минулого й не повторити помилок, нам необхідно добре засвоїти нашу історію. Україну вже не можна розглядати ізольовано від історичного досвіду в усьому часопросторі і від того, що український етнос — це світовий феномен. Від Австралії до Японії нараховується близько 30 мільйонів українців. А це світ цілісний. Свого часу через історичні обставини українці змушені були їхати за межі своєї землі. Але ким їхати? До Тихого океану як малороси, до Європи, Заходу й Америки їхали мало-поляки, маломадяри, малорумуни, малоавстрійці — не українці. Приїхавши туди, вони не знали місцевих мов, приїжджали як робоча сила. Але за перші десятиліття, коли інші дбали про нафту, золото, про прибутки, українці збудували понад 14 тисяч шкіл, бібліотек, клубів, книгарень, церков. І світ здивувався, бо це прийшла велика культурна сила. І тому наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття українці освоюють Західний регіон, а в 1920-і роки, після поразки нашої революції, українці їдуть і в Японію, і в Китай і там розвивають власну освіту, наукову, видавничу справу, громадські, політичні організації, аж поки сталінська рука досягає й тих просторів. Тоді відбувається витіснення українських інституцій із громадсько-політичного і соціально-культурного життя тих народів. То чи можна створити програму освіти, не враховуючи того, що український світ і суверенний, і цілісний? Хто міг би створити таку програму? У пропозиціях, які я подавав і першому президентові, і другому, й третьому, я писав, що план стратегічного розвитку України не можуть створити представники партій, конфесій, парламентських фракцій, бо вони дбатимуть лише про свої інтереси. Має бути створена Національна рада при президентові, яка складалася б із професіоналів у всіх сферах, зокрема, і в освіті. На жаль, процес не розгорнутий і до сьогодні. Виникають проекти різних груп, які представляють інтереси певної сфери нашого життя. Хоч як прикро, Україну досі ділять на Схід і Захід. Історично засвідчено, що ми зазнавали поразок, коли не було єдності. Від “Велесової книги” до Галицько-Волинського і Київського літописів чуємо заклики до об’єднання, оскільки нерідко в боротьбі нищили брат брата, родичів, що заважало створити сильну державу. У національно-визвольній боротьбі елементом об’єднання виступило козацтво, яке складалося з представників і села, і міста, і хліборобів, і ремісників, і військової політичної еліти. Коли почався розлад між верхніми шарами козацької держави, вона втратила силу. Був сильний князь — була й сильна Київська держава. Був сильний гетьман — була й сильна козацька Україна. Коли відійшла з історичної арени еліта, держава, як будь-який організм, переставала бути сильною, Петро Кононенко могутньою, дієздатною. Ця проблема лишилася й до сьогодні. У 1990-і роки, на жаль, знову в боротьбі за владу, за маєтності відбулося розчленування України. Недруги дискредитувати світлі сторінки нашої історії, найзначніших людей нашого народу. Героями нам нав’язували, як правило, представників інших націй, інших держав. Нас і сьогодні часом це переслідує. Ми можемо в кожному селі бачити пам’ятник чи вулицю Леніна, хоча відомо, що це визнаний терорист №1 ХХ століття, перший, хто застосував концтабори і висунув класовий принцип як головний, коли ніхто ні за що не відповідає, ні діти за батьків, ні батьки за дітей. Тоді казали “рід розпадається, а клас стоїть”. Класовий принцип і сьогодні є однією з провідних тез. Це який клас? Селянству обіцяли землю — забрали, робітникам заводи й фабрики — забрали, інтелігенції культуру й мир — усе забрали. І знищили селянство, і робітництво, й інтелігенцію. Ми прийшли в 1990-і роки без своєї еліти, хоч у нас були видатні хлібороби, ремісники, науковці, освітяни, митці, полководці, церковні діячі-патріоти. Австралійці, канадці, європейці скажуть, що українці принесли їм світового рівня культуру праці. Це мали б сказати й росіяни. Але тоді треба визнати, що українці — давній народ, що вони мали власну територію, державу, мову, культуру, внутрішню й зовнішню політику. Ми мали вже звід законів “Руську правду”, коли наших східних сусідів ще не було в природі. Якщо це визнати, то всі законопроекти, які сьогодні виносяться, не будуть чинними, бо в основі — невідповідними правді та ідеалам. Замовчують і перекручують нашу історію, відомі історичні факти. Наприклад, ще 860-го, Аскольд і Дір (на чолі шістдесятитисячної армії і понад 400 кораблів) пішли на Константинополь, подолали його і уклали дуже вигідну для Київської держави угоду. Тоді ж константинопольці зуміли переконати їх прийняти християнство. Аскольд хрестився в теперішньому Севастополі, на своїй землі. Константинополь прислав до Києва свого єпископа. З 860 року ми визнані світом як релігійна держава. Ми відзначили 1500-ліття Києва, а Москва 800-ліття. Але то “старший” брат, а ми — “молодший”. Як брати могли вміщатися в одній колисці, коли тому 1500, а тому 800? Півтори сотні років Європа і світ не визнавали московської церкви. А тепер — там, мовляв, автокефалія. Який же один народ? Яка одна віра? Яка одна держава? Так, були періоди, коли ми входили в одну державну систему. Але ми ж входили не тільки в російську державу, а й у литовське князівство, польське королівство, австрійську імперію. Була держава русько-польсько-литовська. З ХІІІ до XVІІ століття між Московською й Київською державами не було жодних стосунків. Як свідчать історики, єдиного східнослов’янського племені ніколи не існувало. Ніколи не існувало “колиски трьох братів”. Нашу землю автохтони ніколи не залишали. — Які базові засади сучасної освіти, як виховати справжню еліту, яка відстоюватиме права свого народу, зробить його конкурентоспроможним у світі в цей нелегкий час? Наша освіта потребує глибокої який момент, адже там уже лежить поданий регіоналом Кисельовим законопроект відповідного змісту. І в парламенті нібито вже є для цього необхідна кількість голосів, просто депутати, мовляв, поки що не роблять цього “з тактичних міркувань”. Але інша “тактика” може спонукати прорегіонівську більшість парламенту і до дій. Мотивуючи свою заяву, Солдатенко не забув пройтися по авторах ухваленого парламентом закону про Голодомор, зазначивши, що для визначення його геноцидом не було “достатніх підстав для наукової і юридичної кваліфікації”. Що тут скажеш, окрім того, що це біда, коли за нинішньої влади саме в руках спадкоємців тоталітарного режиму — комуністів — опинилися такі важливі структури, як державні архіви та Інститут національної пам’яті. А Солдатенко і Табачник лише підспівують Януковичу, який заявив подібне ще в перші тижні каденції. І мотивація одна й та сама, зашкарубла: мовляв, голод був і в Росії та деяких інреформи. Розмови про п’ятибальне чи дванадцятибальне оцінювання, чи має бути десять, одинадцять чи дванадцять класів, це якби ми говорили, чи руйнувати хату з цього кутка чи з того. Бо йдеться про руйнування, а має йтися про фундаментальне наукове осмислення. Стоїть проблема реформи з урахуванням досвіду вітчизняного й зарубіжного, інтересів України як суверенної незалежної держави, формування українських поколінь і професійними, і патріотичними. Наша освіта не зорієнтована на прищеплення мудрості, справжнього гуманізму, патріотизму. На зміст і рівень освіти. Панують арифметичні виміри. Маємо сотні педагогів світового рівня, але шануємо не їх. Людство дійшло до усвідомлення, що генеруючою ідеєю, домінантною силою є нація. Різні союзи — тимчасові, а нація — спільнота вічна. Мова — душа нації. У мові засвідчено розуміння людиною, племенем, етносом, нацією того, що є природа, і яке її місце в цій природі. Богдан Хмельницький володів шістьма мовами, Іван Мазепа також, а Пилип Орлик — дванадцятьма. І спілкувалися вони з державцями різних країн Європи без тлумача. А з ким спілкується наша, зокрема політична інтелігенція, не знаючи навіть своєї мови? В Україні довгий час усе робилося для того, щоб те українське, що поза Україною, було оголошено ворожим, а в самій Україні, щоб не вивчалася справжня історія. Через те школярам складно осмислити сучасні проблеми й процеси. Треба дати їм таку освіту, щоб вони сформувалися найперше як люди — з рисами поваги до батьків, до своєї землі. Довженко хотів написати епопею Українська Хата, де Хата з великої літери. У наших підручниках нічого подібного немає. Там говориться про світові цінності, інтернаціоналізм (тепер інтерглобалізм), а своє, вітчизняне, досі третируємо як ворожий націоналізм. Освіта повинна відповісти на найважливіші питання: для чого приходять люди, народи й нації у світ? У чому сенс їхнього буття, яке призначення? Що є життя і смерть, добро і зло? Правда і кривда? Краса й потворність? Що є щастя? І що є свобода? Наші далекі предки ставили головним питанням, звідки пішла Руська земля, хто в ній першим поших республіках Союзу. Хоча цей убогий аргумент вже давно спростований історичними дослідженнями. Саме вони породжують низку дуже незручних запитань для тих, хто заперечує геноцид. Ось бодай кілька. Як сталося, що між переписами 1926 і 1937 років населення частини СРСР, без українців і казахів, зросло на 19,4 відсотка, а чисельність українців зменшилася на 15,3 відсотка? Чому в період голоду загороджувальні операції із застосуванням армії, щоб селяни не змогли потрапити в міста, рятуючись від смерті, застосовувалися лише в Україні та ще на Кубані, де на той час домінувало українське населення? Чому лише щодо України влада видала постанову, згідно з якою у селян вилучали не лише хліб, а й всі харчові продукти? Чому в період найлютішого голоду саме з України було вивезено на продаж за кордон мільйони тонн зерна? На всі ці запитання вже є одчав княжити. Сьогодні кажуть, що цього не треба. Треба наші підручники підігнати під підручники сусідньої держави. Але ж у тієї держави свої інтереси! Літературна програма має орієнтувати на те, щоб осмислити літературу як явище, як феномен, мистецьке вираження світовідчуття і бачення людини, показати, що література — це мистецтво слова. Якби в нас не було мистецтва слова, чи ми й вижили б. Народна свідомість у слові відбивала буття від того моменту, коли на Світовому Дереві з’являлися птахи і думали, як світ снувати, до створення казки про летючий корабель. Література повинна піднімати людину, покоління до духовних висот. Сьогодні це роблять лише окремі автори, які продовжують великі традиції, розвивають їх. На одній із конференцій, яку ми проводили, були представники з 26 країн. Вони аналізували стан виховної роботи, роботи ВНЗ. Дійшли висновку, що українська освіта в Україні й за кордоном у стані системної кризи. Ці висновки ми зробили на підставі 40 тисяч анкет, які розсилали по всьому світу дітям, батькам, вихователям, вчителям, студентам, політикам тощо. На питання, де хочете працювати, закінчивши навчання, більше 70 % наших дітей відповіли: в Італії, Франції тощо. Ми мали на увазі сферу діяльності, а вони назвали країни. На питання до вчителів: на основі яких ідеалів ви виховуєте учнів, 48 % відповіли: не маю ідеалів. Якщо половина вчителів не має ідеалів, які ж будуть ідеали в дітей? Кого ми виховуємо, на якому матеріалі? Ці документи ми передали і президентові, й уряду і Верховній Раді. Чи хтось із їхніх чиновників це дивився й читав? Запитання риторичне. Якщо людина не осмислила свого призначення, вона не може досягти мети, повністю самореалізуватися. Так само народ, який себе не пізнав історично, не може скласти програму свого стратегічного розвитку. Наступна міжнародна науковопрактична конференція буде присвячена розв’язанню цих нагальних питань, зокрема — ролі вищих навчальних закладів у підготовці еліти — справжньої патріотичної, професійної, гуманістичної інтелігенції. Спілкувалася Надія КИР’ЯН нозначна відповідь: це був не просто спланований голод, а справжній геноцид, спрямований на знищення нації. Утім, теперішня влада воліла б не лише знову за комуністичними рецептами замовчувати все це, ай саму історичну пам’ять заховати якнайдалі. З грифом “Надсекретно”. Тому й приставили до нашої пам’яті україножерів. Тому в кращих тоталітарних традиціях йде полювання на чесних дослідників нашої історії: приклад — кримінальна справа проти директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” у Львові історика Руслана Забілого. Тому скорочено і повернуто на сайт глави держави розділ про Голодомор. І цю тему, за словами одного з ідеологів регіоналів, треба якнайменше досліджувати. Тому похапцем переписують шкільні підручники, з яких вилучаються найтрагічніші сторінки нашої історії, щоб, бува, “не зачепити” московських “опікунів”. Словом, історію, пам’ять — у глибокий архів!

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · Maschinelle Übersetzung

Емблема «Просвіта»Prosvitianyn