Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
“Трагедія — обірвана надія на життя”. · S. 7Originalseite ↗

Original auf Ukrainisch · Übersetzung wird aktualisiert

ГОЛОСИ НАРОДНОГО СТРАЖДАННЯ

Слово Просвіти, №47 за 2007 рік

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ Василь Лівандовський, місто Сокиряни на Буковині: “Я народився 1941 року. Голодування 1946—47 років пам’ятаю дуже добре, на Буковині воно “за технологією впровадження” навряд чи відрізнялося від голоду в Україні 1933 року. Забирали так звані “агенти” все, до останньої скоринки хліба, у людей, які сумнівалися, вступати у колгосп чи не вступати. Мій батько повернувся з Трудової Червоної Армії 1946 року. Пам’ятаю, як мама чекала на його повернення, щоб допоміг вижити сім’ї з трьома дітьми, та ще й паралізована бабуся була на маминих руках. Батько-таки повернувся, і дуже добре пам’ятаю його страшні розповіді про ті муки, яких зазнав у трудовій армії — годували їх дуже погано, кадебісти водили на допити і вимагали зізнатися, чи не служили вони німцям, бо у молодості мій батько-буковинець служив у румунській армії (Буковина була під румунами). Через кілька днів після повернення з війни тато виліз на яблуню зірвати яблука, які ще не впали на землю, і тут гілляка під ним зламалася, він на моїх очах упав. Прибігли люди, занесли його в хату, де він з ушкодженим хребтом пролежав багато років… У той час прийшов “агент із заготівлі”, і, незважаючи на нерухомого батька, почав вимагати у матері норму поставок хліба. Та, плачучи, доводила, що в цій хаті нічого нема і троє дітей пухнуть із голоду, що паралізована мати лежить на печі, та це не зворушило чоловіка. Він подивився під ліжко, на якому лежав батько, і там знайшов півмішка кукурудзи в качанах, яку забрав, грубо відштовхнувши маму, яка, було, вчепилася у той мішок. Це я добре пам’ятаю… Та завдяки надлюдським зусиллям матері ми дивом вижили, хоча більше половини моїх односельців таки померли з голоду. Я виріс за Радянської влади, вчився на тракториста, відслужив у Радянській Армії, там мене прийняли у лави КПРС, членом якої був із 1962 року аж до її розпаду. Мене переконали, що у державі все нормально й комуністи дуже правильно живуть і будують світле майбутнє. Я у це вірив і свій “патріотизм” зберігав аж доти, доки Президент Віктор Ющенко запропонував Верховній Раді визнати голодомор в Україні геноцидом. І коли побачив, як комуністи на чолі з Симоненком уперто не хотіли цього визнати, був так вражений, що спересердя порвав той партбілет, і сам себе тепер картаю, як же я так довго міг сліпо вірити комуністичній пропаганді. З вини комуністів загинуло понад 10 мільйонів українців 1933 року, а вони тепер не визнають цього, проте знову пнуться до парламенту. Та про це треба кричати на весь світ, а партію комуністів заборонити!” Я безмежно вдячний народному історикові Петрові Сироті з Житомира за його працю, надіслану мені для оприлюднення. Ось що він пише: ”Висилаю Вам, сміливому і мужньому чоловікові, свою скромну працю — спогади людей (записані з їхніх уст) про голодомор та репресії. Я таємно це записував ще тоді, коли говорити про голодомор було заборонено. Іван Горецький, записано 24 грудня 1961 року, м. Житомир: “До війни я працював фурманом. Під’їжджав до управління валася між будинками, бо свідків розстрілювали. Ями, куди скидали живих і мертвих, охороняли вдень та вночі енкаведисти, туди нікого не пропускали. Але ми, молоді, вночі прокрадалися між могилами і хоч близько не підходили, та бачили, як живих людей били прикладами і заштовхували в ями. Потім чули, як із-під землі плакали й кричали ще живі люди. Це страшне видовище, і про нього раніше згадувати боязко було. А тепер при Хрущові настала “відлига”, то можна розказати…” Франя Ляськівська, записано 3 лютого 1961 року, с. Крута Жи% томирського району Житомир% ської області: “Восени 33-го я пішла до шев% ця дізнатися, чи він пошив нам свитку. А він побачив мене і захо% дився гострити великого ножа. Я злякалася і давай тікати. Швець вискочив за мною, але я встигла скочити на підводу, що проїжджа% ла дорогою. Фурман і ще троє чо% ловіків зловили шевця, забрали ножа, зв’язали руки і зайшли до його хати. А в оселі у припіччі прикриті дві голови, руки і ноги людські лежать. Тоді цього “людо% їда” судили. Голодомор був штучний, бо доти ми жили хоч і не заможно, та хліб, сало і картопля були, але з Росії прислали спеціальні бригади уповноважених, до яких включили і наших місцевих бандитів. Такі бригади діяли як каральні, заходили до кожної оселі і забирали все збіжжя, м’ясо, картоплю, худобу, сіно, одяг та взуття. Уповноважені були озброєні, наставляли на людину револьвер або гвинтівку, забирали усе знайдене. Деякі сім’ї грабували, потім виганяли з хати, а туди вселявся хтось із бандитів-уповноважених. А люди гинули на морозі або йшли жебракувати. Трупи померлих від голоду лежали на дорогах, біля будинків, у лісах і полях. У наших сусідів Заневських було три дочки. Старша пішла влітку до лісу по чорниці, там і померла. Її додому не везли, викопали могилу і при дорозі поховали. У Житомирі працював грабіжницький обмінний пункт. Скажімо, за золотий перстень чи сережки давали всього дві хлібини або кілограм крупи. Але голодні люди віддавали останні прикраси, щоб поїсти та продовжити своє голодне життя…” Валерій Столерман, записано 20 лютого 2007 року, м. Жито% мир: “Моя мати розповідали, що в Житомирі 1932—33 років був страшенний голод. Люди ходили голодні, опухлі… Ловили собак, пацюків, котів та їли їх. Прохачі стояли на кожному перехресті, біля магазинів, базарів і в церквах. Опухлі не могли рухатися, лежали поряд із мертвими на дорогах. Їх підбирали на вози й автомобілі. Часті були випадки, що разом із мертвими й опухлими забирали живих, які прийшли з інших міст і сіл, сіли перепочити й заснули. Ці люди благали, щоб їх не забирали, бо вони не опухлі й здорові. Коли живі просили, щоб їх відпустили, то у відповідь лунало: “Все одно не сьогодні, то завтра здохнеш, краще зараз тебе поховаємо, щоб не їв зайвого, та не їхати по тебе вдруге…” Ще раз хочу сердечно подякувати Петрові Сироті з Житомира за його громадянський вчинок — він зберіг для нас пам’ять інших людей, яких, можливо, вже й нема на світі, про геноцид українського народу в 30-х роках ХХ століття. А ось ще одне чесне свідчення про тогочасні злочини комуністів на Донеччині. Алла Проснікова, селище Первомайське Ясинуватського району Донецької області: “…Вспоминая свою жизнь, думаю, сколько же в ней обид накопилось: за деда с бабушкой, за отца с мамой, за себя… Деда раскулачили в 1930 году. Он чудом не попал на Соловки: сосед работал в сельском совете и предупредил, что семья деда есть в списке людей, которых завтра туда будут вывозить. За ночь вся семья разбежалась и спряталась кто куда, с собой взяли только то, что могли унести в руках. Все нажитое (амбары зерна, живность) — оставили… У листах читачів і радіослухачів до мене окреслилася тема, яка не потребує пояснень чи коментарів. Страшна і невичерпна, донедавна ще заборонена, захована, як державна таємниця, розголошення якої загрожувало в’язницею чи Сибіром. Мусимо про неї говорити бодай сьогодні. Мусимо.

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF auf Wikimedia Commons ↗

Емблема «Просвіта»Prosvitianyn