Seite · S. 9Originalseite ↗
Original auf Ukrainisch · Übersetzung wird aktualisiert
Штрихи до нерозгаданих кодів українського малярства
Слово Просвіти, №48 за 2020 рік
* * * Ні пророцтв, ні менторств не сприймаю – Всі вони сумнівні та сумні. Бедрика з долоні відпускаю – Хай дорогу вказує мені.
Привітаю ластівку й мураху, Поклонюсь ромашці і джмелю. Боже! Не звільняй мене від страху Не почути тих, кого люблю.
* * * Хай будуть друзі! І хай будуть вороги… І чесний бій, і відступи хвилинні. Хай палить душу полум’я жаги, Та не пошли нам, доле, половинність.
Півдруг, півнедруг – де в них знак межі? Напівлюбов з півненавистю рівні. Напівсвої – це значить: не чужі. І все-таки… І все-таки не рідні.
Хай буде навпіл час тяжкий біди. Хай будуть навпіл радість і повинність, Один сухар, один ковток води. Та не пошли нам, доле, половинність!
* * * Місяць заглянув до хати: – Дозвольте заколядувати! А жінка лиш тихо зітхає – Сина чекає.
Зірка сяйнула до хати: – Дозвольте заколядувати! А жінка не відповідає – Доньку чекає.
Хурделиця стукає в хату: – Дозвольте заколядувати! А жінка її проганяє – Внуків чекає.
Дивиться з покутя хати Скорботна Ісусова Мати. А ніч чорним воском спливає. Жінка чекає…
* * * П’яльці упали. На пальчику кров. Терпнуть терплячі долоні. Боже, дозволь їй зробити хоч крок По золотому осонні!
По молоденьких кульбабах в дворі, По споришах біля хати. Хто це так сумно зітхнув угорі – Пташка чи янгол крилатий?
Зойкнули гальма старого візка Й зразу ж налякано знишкли. В голку засилює вперто рука Білу фантазію нитки.
Кров чи сльоза в полотно перейшла – Нащо комусь про те знати? Вишиє жінка собі два крила Й буде у небо злітати.
* * * У чебрецевому полоні, Поміж паруючих отав, Немов у Бога на долоні, Малий ангелик задрімав.
Легенько люляє лелія, За нею дзвоник – в унісон, І сонце скапує крізь вії В його пречисто-білий сон.
Під грушею пантрує хата І вікнами поводить: де Цвіте сорочечка картата? Де ластовиннячко руде?
Йому ще вірять, як месії, Зелений коник в чебреці, Мурашик в чашечці лелії І теплий бедрик на щоці.
Клекочуть бусли на осонні І придивляються здаля: У сон із Божої долоні Летить кирпате янголя.
* * * Біла бинда туману… Очерети руді… Ранок бинтує рану Качечці на воді.
Хтось, може, й не помітить Є вона чи нема – Денниця пересвітить, В нори втече пітьма,
Скинуть дерева ряси, Стихне трава сумна, Річка, уже без ряски, Вихолоне до дна,
Вітер білявих бранок З півночі нанесе. Але сьогодні ранок Хоче змінити все.
Теплий цілунок літа… В травах легкі сліди… Пташка, як Афродіта, Випурхне із води.
Вище, все вище й вище, З сонечком на крилі. Й день, наче пізня вишня, Скотиться до землі.
* * * Загубили гуси крила Серед ситого подвір’я, Коли лапами місили Сніп вівсяного сузір’я.
Крилам небо заболіло… Крила скривджено зітхнули, Попід зорі полетіли – Гуси навіть не почули.
Та коли тумани сині Осінь здійме, як вітрила, Щось щемить, щемить на спині, Там, де виростають крила.
* * * Зоря, як мальва. Й мальва, як зоря. І силует самотньої тополі На вежі жовтого мовчання ліхтаря, Під поглядом примруженої долі. Завмерла ніч на синіх якорях. Та три надієчки ростуть собі поволі: В зорі, як мальва, в мальві, як зоря, Під серцем розтривоженим тополі.
* * * Світає. В вірша – перше рандеву. Його віншує вишні білий чубчик. Не потривож. Прислухайся. Ти чуєш, Як теплі рими скапують в траву?
Уже розлито росяне вино. Тичинка квітки сутінь розрізає, А сонце озивається навзаєм І ставить юний промінь в стремено. З-за обрію вихлюпується день! Небесні ритми, музика і рими… І хтось, високий, вічний і незримий, Крізь білий цвіт нас в білий світ веде.
______________ * Поліський тканий килимок
Ярослав ТРІНЧУК
Цивілізацію створили два фактори –
мистецтво і прагнення людини до щастя. І цей процес перманентний. Міняється тільки погляди на щастя та ще – його сподівання. Але щастя неможливе без розуміння його. А розуміння щастя неможливе без розуміння себе. Найкраще такому розумінню сприяє мистецтво. Те, що пробуджує фантазії, допомагає людині заглянути в глибини власної душі, зрозуміти Всесвіт і своє місце в ньому, спонукає до порозумнішання. Такий незбагненний взаємозв’язок…
Незрозуміле людина намагається не впускати у свідомість – воно дратує. Незрозуміле мистецтво дратує ще більше – воно заважає Я бути таким, яким Я є. Себто, жити без запитань…
А змістовне мистецтво завжди ставить питання… І дуже рідко можна на них відповісти.
Коли нема відповіді – буде відторгнення. Тому художник, поет, музика, яких загал не приймає, приречені. Незважаючи на те, що саме вони є становим хребтом нації… Це добре розуміли фашисти і більшовики…
Ван Ґоґ за своє життя продав одну картину – “Портрет доктора Гаше”. За безцінь. Просто доктор пожалів художника і купив своє зображення. Остання відома мені інформація – цей твір придбав японський мільярдер за 70 мільйонів доларів.
Не купували у Ван Ґоґа картини при житті з простої причини – там надто багато болю… Коли художник помер, то й болі свої забрав з собою. Людям залишив досвід його спілкування зі світом і з Богом. Цей досвід виявився безцінним…
Загадкового Георга Пінзеля, очевидно,
так і не зрозуміли б ніколи. А його твори – стовідсоткові шедеври. По них топтались, їх нищили. Просто так. Борис Возницький вихопив одну скульптуру Пінзеля з вогню в останній момент. Школярі з вожатою готували шашлики і вже кинули у вогонь незрозумілу їм дерев’янку. І це – кінець ХХ сто
Шана Марії Влад Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО “Просвіта”, м. Косів. Світлини автора
29 жовтня, осіннього погожого дня, у
Косові було чимало гостей. Біля будинку редакції газети “Гуцульський край”, де впродовж 1957-1970 років працювала журналісткою “районки” Марія Влад, зібралися представники влади, родина, просвітяни, педагоги, членкині Союзу українок, письменники, журналісти, мешканці Косова.
“Сьогодні ми тут, щоб доторкнутися нашою пам’яттю, теплом сердець до світлого образу нашої краянки, видатної української письменниці, журналістки, патріотки, громадської діячки Марії Миколаївни Влад”, — такими словами відкрила захід (і вела його) заслужений працівник освіти України, літературознавець, член НСПУ та НСЖУ Аделя Григорук.
Аделя Григорівна коротко розповіла про життєвий і творчий шлях Марії Влад, яка народилася 25 серпня 1940 року в селі Розтоках на Косівщині, трудову діяльність розпочала вчителькою початкових класів у високогірній Снідавці, а згодом — кореспонденткою районної газети. Переїхавши до Києва, працювала журналісткою, редактором журналу, ведучою культурологічних програм на українському радіо. Проводила активну громадську роботу, працювала в ліття… Зрозуміло, Україна…
У єдиному сплетенні – два цивілізаційні моменти: найвищий злет людського духу та інфернальний вияв дикунства. В одного народу. Не можна забувати: ті, що здатні спалити мистецтво, готові спалити одне одного. І вони серед нас…
Жоден з претендентів на владу у своїй програмі не сказав, що сприятиме розвитку мистецтва. Добиватиметься таких соціальних умов, при яких українці купуватимуть книжки, картини у своїх художників. Говорять: “підтримувати культуру”; розуміють: “розпилювати державні гроші”.
Катерина Білокур створила модель світу, якого ще не було. Світу, де відсутній страх, що квітку затопчуть, а людину знедолять… Однак, це перший вияв…
Інший – ніхто не знає, скільки під цими квітами кісток людських… і скільки сліз Творця…
Якщо пошук Бога — одна з ключових ідей мистецтва, то в Катерини Білокур ця ідея простежується, як найзмістовніша симфонія кольорів, тонів, напівтонів та й, що найважливіше, – фантастичний полілог квітів, трав, сонця, повітря. У тих квітах закодована вічність. У них – духовний досвід предків, їхні радощі й страждання, поразки й перемоги, воля до життя, утвердження безсмертя.
З-посеред квітів ніби з глибини тисячоліть виростає “Цар-колос”. Символ небаченої сили, що в’яже час, простір, вічність.
Катерина Білокур – алхімік українського живопису. Вона трансформувала свій біль у фантазії про рай.
Десятки й десятки українських талантів забуті. Їхні твори у сховищах. Якщо збереглися. Тисячі і тисячі картин знищені.
Шкода, але українці нічого не знають про своє малярство. Чинник, який піднімає людину над буденністю, нацією ігнорується. Вона тішиться базіканням політичних недоумків.
Заспокоює одне: політичні недоумки –
це як застуда суспільства. Нація висякається, і вони зникнуть.
Народному Русі України, в атестаційній комісії Міністерства оборони України. Вона є автором більше двох десятків дуже доброї, глибокої, ліричної, філософської, християнсько-етичної поезії та прози. Була учасницею миротворчої місії в Боснії. Марію Влад нагороджено офіцерським Хрестом з мечами, орденом княгині Ольги, журналістською відзнакою “Золоте перо”, вона є дипломанткою конкурсу “Коронація слова”.
Вдячні земляки увіковічили її ім’я на меморіальній дошці, яку встановили на фасаді редакції газети. Автор меморіальної дошки — художник-кераміст, скульптор, викладач Косівського ІПДМ Любомир Макар.
Урочисто зняли полотнище з пам’ятної плити ініціатор цієї події — голова районного товариства “Гуцульщина”
Юрій Стефурак, брат і сестра Марії Влад — Микола Миколайович та Віта Миколаївна, автор барельєфа — Любомир Макар.
Отець Юрій Корпанюк провів молитву та освятив пам’ятну дошку.
Присутні щиро помолились за душу Марії Влад. Біля стіни заясніли різнобарв’ям принесені для письменниці осінні квіти.
Теплі, щирі слова поваги до відомої майстрині красного письменства, спогади про неї пролунали у виступах заступника начальника управління культури національностей та релігій Івано-Франківської облдержадміністрації Мирослави Корнелюк, голів Косівської райдержадміністрації Петра Іванишина та районної ради Петра Ванджурака, сподвижниці і близької подруги Марії Влад, голови Косівської районної організації Союзу Українок Анни Богдан, колишнього ректора Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва Катерини Сусак, голови Косівської організації Національної спілки письменників України Василя Шкургана, члена НСПУ поета Миколи Близнюка.
«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF auf Wikimedia Commons ↗
