Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
Seite · S. 7Originalseite ↗

Original auf Ukrainisch · Übersetzung wird aktualisiert

ХОЧЕТЬСЯ ВЧИТИСЯ В НЬОГО!

Слово Просвіти, №49 за 2010 рік

Василь КЛІЧАК, директор ВЦ “Просвіта” Їх небагато. На пальцях можна полічити. Однієї чи двох рук. Не судитиму про загал (та й навіщо?), та якщо провести звичайнісінький експеримент — запитати в тих, хто належить до письменницької спілки, чи ігнорує її, яких нинішніх мовознавців можуть вони назвати, не певен, що назвуть багато. А якщо називатимуть, то насамперед Пономарева Олександра Даниловича. Очевидно, ще й тому, що для багатьох він запам’ятався як викладач університету. Учив рідної української мови. Хто для мене Пономарів? Можу сказати просто, одним словом — величина. Та величина (чудове поняття з математики), яку хочеться осягати, вивчати, спілкуватися з нею, навчатися в неї. Дуже шкодую, що він не викладав у мене у студентські роки. Викладала на першому курсі фонетику незабутня Ніна Іванівна Тоцька, яку неодноразово згадували ми з Олександром Даниловичем теплим словом. Звичайно, що не міг він її не любити, не поважати, не радіти, що є у нашій філології такий чудовий фахівець. Уявити собі, як на той жорстокий час — доктор філологічних наук і … безпартійна. Виходить, не могло бути інакше. Своїх здобутків досягла вона завдяки високому професіоналізму. Ніколи не забуду перше практичне заняття з фонетики, яке вела Ніна Іванівна. Потрібно було виписати із за- Микола ЗИМОМРЯ, доктор філологічних наук, голова Дрогобицького осередку Національної спілки письменників України Часом так буває, що сповідальне слово запізнюється з різних причин і незрідка — об’єктивних. Йдеться про те, що не кожне прагнення віддзеркалює спокій чи застиглість, з одного боку, та збурення йти на поле правди — з іншого. Особливо це болить тоді, коли сповідальне слово бодай якоюсь мірою лучиться з ім’ям друга, побратима, словом, близької людини. Хто знає, може, саме з такої рефлексії виходив Євген Баран, коли у збірці есеїв “Сутність правди” зізнався: “Мене хвилює, як сильні світу цього прагнуть змінити на краще сей світ, бо у справи того світу вони не поспішають втручатися — там все визначено: добро є добром, зло — злом, Бог — Богом, сатана — сатаною. Нам ніколи думати про такий дріб’язок, як мораль”. Тому і я кажу: жаль, що навкруг нас так багато метушні. Вона заважає іноді побачити не тільки сутність правди, а й сутність драматичної кривди. А кривди тої — Тису гатити б нею… Отже, не “все визначено”, хоч акцент Євгена Барана прецінь справедливий. Мій добрий приятель побачив світ 10 серпня 1952 року на мисі Лазарєва Хабаровського краю, в радянському концтаборі. В’язні втілювали в життя один із грандіозних сталінських проектів — зводили міст через Нівельську затоку, який мав з’єднати материк із Сахаліном. За різними підрахунками, тут загинуло від 100 000 до 600 000 осіб. Дякувати Божій ласці — і матері поета Катерині Онищак (1928 року народження), і батькові, талановитому музиканту Григорію Астаф’єву (1929) пощастило вийти живими з цього пекла. 13 червня 1953 року — уже після смерті Сталіна, оголошення амністії і закриття “проекту століття” — Академік Олександр Пономарів даного тексту якісь лексеми з однаковими фонетичними ознаками. Викладачка викликала мене. Підводжуся і промовляю: “Я випесав…”. Ніна Іванівна глянула на мене якось особливо уважно і запитала: “Ви із Західної України?” — “Так”. — “Ой, юначе, вам треба дуже багато працювати над своєю вимовою, щоб вона була справді літературною”. Для того і вступив я в Київський університет, щоб учитися мови. Вчуся мови все життя. І донині. Радію, що мене підтримує у цьому Олександр Данилович, іноді навіть хвалить, а інколи поправляє, якщо вимовлю якесь просто на палубі пароплава “Микола Гоголь”, що прямував до Хабаровської залізниці, урки зарізали Григорія Астаф’єва і викинули за борт. Там величезні крижини (саме була навігація) і поховали під собою його тіло. У майбутньому Олександр Астаф’єв не раз повертатиметься до цієї трагічної події. Вона лягла в основу поеми “Графа анкети”, цикл віршів “Зелений клин”. Після трагічної батькової смерті майбутній поет разом із матір’ю переїхав у село Вовківці Борщівського району, що на слово із неправильним наголосом. А я не ображаюсь. Адже знаю, що наступного разу я вимовлю його так, як треба. Він і сьогодні читає лекції студентам — і журналістам, і філологам. Пам’ятає багатьох своїх колишніх, яких учив. Про декого згадує зі щирою усмішкою, радіє за їхні успіхи, а за декого йому прикро. “Краще б я його не вчив”, — каже. Або, слухаючи якось виступ перед студентами одної відомої тележурналістки, сказав мені пошепки: “Таке мала гарне дівоче прізвище, українське, а стала…” Постійна налаштованість на українськість, постійне думання над удосконаленням кожної фрази, відточеністю не те що кожної лексеми, а навіть фонеми — ось що притаманне цій людині. І я пишаюся тим, що часто зустрічаюся з Пономаревим чи на засіданнях Централі “Просвіти”, чи в коридорах та аудиторіях Інституту журналістики Шевченкового університету, де викладаю студентам редакторську майстерність і редакторський фах. Час збігає швидко. Деякі вчорашні його студенти стали викладачами, навіть докторами наук, професорами. Так би мовити, зрівнялися зі своїм колишнім учителем у рангах. Тепер вони такі, як він, тож хіба можна робити їм якісь зауваження? Якби ж вони ще й дбали про своє мовлення, належить ціла низка поетичних книжок: “Листвяний дзвін” (1981), “Заручини” (1988), “Слова, народжені снігами” (1995), “Зблизька і на відстані” (1996, 2-е вид.1999); “На київськім столі” (Київ, 2005), “Близнюки мої, очі” (2000). Щойно у Нью-Джерсі (США) вийшла “Антологія ПЕН”, яка розпочинається нарисом про творчість Олександра Астаф’єва та добіркою його віршів. Окремо треба сказати про Олександра Астаф’єва як про талановитого інтерпретатора зарубіжної літератури. Він переклав, примі-відточували кожну фразу. Та ба! Лунає часом такий суржик, аж вуха в’януть. Почувши таке чи то на засіданнях вченої ради, чи на захистах дисертацій, Олександр Данилович тут же поправляє того чи того промовця. А вони ще й ображаються, мовляв, збиває їх із думки. А шкода… Шкода, що зупинилися вони на шляху удосконалення свого мовлення… Отож повторю ще раз. Таких, як він, дуже мало… Якось на моєму практичному занятті студентка здійснювала редакторський аналіз книжки. Обрала підручник “Сучасна українська мова” О. Д. Пономарева. Розглянула її композицію, верстку, обкладинку, поліграфічне виконання і всі інші компоненти, що стосуються видавничого проекту. Я вислухав і сказав: “Ви пропустили найголовніше. Не взяли до уваги найцінніше, що є в цій книжці. Подивіться, з якою любов’ю підібрано тексти для вправ. Вершинні зразки української поезії, чудові уривки, окремі речення із кращих здобутків української прози. Таку книжку просто хочеться читати, як художній твір, і отримувати справжню насолоду”. Нещодавно в газетному інтерв’ю Сергій Жадан зазначив, що уроки української літератури в школі, особливо підручники, на все життя відбивали в учнів ба-

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF auf Wikimedia Commons ↗

Емблема «Просвіта»Prosvitianyn