Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
Strona · s. 3strona oryginału ↗

Oryginał po ukraińsku · tłumaczenie jest aktualizowane

ПОЛЬЩА, ЯК КОВТОК СВОБОДИ

Слово Просвіти, №18 за 2004 рік

Фото Ганни Оборської Лесь Герасимчук ПРО ЖИТТЯ Й “ЖИЦЄ ВАРШАВИ”, І НЕ ТІЛЬКИ За юнацтва я жив у Києві на Пушкінській у театральному домі: весь квіт балету, опери, диригенти, режисери, художники. Там і в п’ятдесяті роки була відвертість висловлювань. Звичайно, влада жорстко контролювала мистецтво, але крізь пальці до часу дивилася на пошуки художньої інтелігенції, доки не було якоїсь чергової загальносоюзної нагінки або поважного доносу. І тому цінувався кожен день роз’яснення мистецьких обріїв, а таких днів після хрущовської відлиги ставало дедалі більше. Із початком шістдесятих років у Києві постійно гостювали якісь світові музичні виконавці, організовувалися ризиковані виставки. Охочих слухати поезію і сваритися на поетичні теми — не вміщували найбільші аудиторії університету. Вірші читали на вулицях і майданах. Дискутували в мистецьких майстернях. Загальноінтелектуальний рух знову об’єднувався з рухом національним. Нове кіно, нові балети. Епатажі в Композиторській спілці. Літературні вечори в Спілці письменників, де вперше говорилося таке, за віщо ще кілька років перед тим або за кілька років після того людина на тривалий час опинялася за ґратами або в концтаборі. Плином пливли викладачі-гуманітарії з паризькими, лондонськими дипломами тощо. Міжнародні студентські й просто молодіжні форуми в столиці приваблювали юнацтво — все було нове й несподіване. Мінялася мода, змінювалися стосунки між людьми, вектори ментальності прицінювалися до новітніх координат. І вже конозило прилучитися до глобального життя. Бажання, особливо в молоді, аніяк не могли обмежитися куцим прирощуванням волі у вітчизняному друці, тим більше, що Україна як провінція Росії пасла на ті часи задніх у культурному розвитку. Адже така була поведенція, що все найліпше й найпоступовіше потрапляло спочатку до Москви, а вже потім частково — в Київ і до глибших загумінків. Існувала ціла система такого відбору книжок, періодики, платівок тощо. Фахівцям доводилося вчащати саме до московських центрів. Здавалося б — невикрут… Але для людей була в тій більшовицькій системі одна добра риса: ліва рука ніколи не знала, що робить права. З одного боку — класова боротьба до всезагального загину, а з іншого — зближення з табірними братніми компартіями в соціалістичних країнах. Причому тупуваті керівники й доглядачі за політичною цнотою і в гадці не покладали, що компартії братні, але пишуть в своїх виданнях таке, про що тут авторам і не снилося. І в кіосках можна було вільно купувати польську, чехословацьку, югославську пресу. Я не тільки купував у кіосках, а завжди передплачував із польських видань “Жицє Варшави”, “Політику”, “Жицє літерацкє”, “Культуру”, “Літературу на свєцє”, “Твурчосць” та ін. Усе прочитувалося від цяти й до цяти. Протягом багатьох років я збирав собі ще й витинки з усіх тих видань. Окрім періодики, величезну роль в культурному житті України почала відігравати польська книжка. Спочатку книгарня іноземної літератури була на розі Пушкінської та Леніна (тепер — Богдана Хмельницького), а потім — на Хрещатику. Книгарня там і досі є, але приплив літератури до неї перепинили ще більшовики за свого лідера Горбачова. Тепер там радше крамниця, бо книжок буває зовсім обмаль — англійською, трохи французькою, інколи німецькою мовами. Натомість, за шістдесятих і сімдесятих років там були книжки десятками мов, але найбільше — польською, німецькою та іспанською. Іспанська література була з острова кастрівської свободи, а тому не дуже цікава. Хіба що траплявся Марінельо чи поезія. Серед німецької літератури найбільше вирізнялися словники, енциклопедії та класика. Розкішні білінгви античних авторів. А от польські видання вирували поточним життям. Я вже не кажу про польськомовні детективи, котрі користувалися особливим попитом, — і польських авторів, і перекладні. Найбільш вдалою була “цельофанова” серія — насиченого жовтого кольору кишенькові видання в целофановій обгортці. То поезія багатьох народів, але насамперед — польська. Чимало, до речі, в ній було віршопрози, як от Пшерви-Тетмаєра. Тоді в цьому жанрі писало багато й українських поетів — під впливом Бодлера і Леопарді. Поляки випускали чимало перекладної прози. З’являлися незабутні антології: одной двотомові. Укладаючи, приміром, антологію британської чи американської поезії, поляки виряджали до відповідної держави на рік-два своїх перекладачів, які добирали й тлумачили вірші. Часто з’являлися на прилавках метелики — збірочки на 20—40 сторінок. То видана в польській провінції поезія. Тоді в нас дуже цікавилися Тувімом. Я завжди любив і люблю Ґалчинського, котрого в нас дурні частково забороняли, бо, скажімо, в його казках не знаходили “збірного образу радянської дитини” (!). Був комічний футурист — бородань Єжи Афанасьєв. Був блискучий Вєчурковський; кілька його творів ще 1968 року нам вдалося надрукувати в “Молоді України”. Саме польською мовою можна було купити щось більш-менш розумне про Біблію, наприклад, Косідовського. Трохи було в офіційному продажу досить сміливих книжок і про українську історію, зосібна про козаччину. Траплялися цікаві спогади про міжвоєння. Ще більше, ніж у Києві, польської літератури було у Львові. Мабуть тому, що рівень і української, і польської культури в минулому сторіччі там був значно вищий. У Львові було набагато менше тих посадовців, до котрих можна було прикласти Шевченкові слова — “раби, підніжки, грязь Москви”. Така ж картина й тепер. Ця цікавість до польської культури підігрівалася кількома факторами. По-перше, відчутно діяльнішим, ніж нині, було польське посольство, яке влаштовувало багато зустрічей з молоддю, перегляди хроніки польською мовою, документальних фільмів. ПРО ЛЮБОВ ДО УКРАЇНЦІВ ПО-УКРАЇНСЬКИ По-друге, вже після навчання професора Флоріяна Неуважного в академіка Олександра Білецького, приїздило кілька груп талановитих польських студентів (дехто з них, на жаль, як потім виявилося, “постукувало” в КДБ). Серед гостей був і такий видатний український юрист, філолог і письменник, як Степан Павлище. Мені випала честь бути в нього свідком на шлюбі, разом із одним досить відомим тепер режисером, з яким після початку репресій в Україні мої шляхи різко й назавжди розбіглися. На самому початку незалежності дещо з доробку Павлище я опублікував у нас в “Новій генерації”. Всі ранні його твори були конфісковані, а один примірник переховувався лише в мене. То були надзвичайно сильні речі, присвячені примусовому переселенню українців у Польщі. Степан кілька років тому помер під Ченстоховою, а в Україні про нього згадувати припинили. У нас, до речі, таке паскудне ставлення до багатьох українців з діаспори. Тиждень тому я одібрав сумного листа від пана Крюби з Парижа, в якому він оповів мені дещо про те, як стукав у двері нашого посольства, прохаючи підтримати його українські програми в Сорбоні, зокрема пов’язані з творчістю Коцюбинського, котрого пан Еміль перекладав французькою. Отож, ці польські студенти, передусім пан Степан, мали тісні зв’язки з українськими осередками в Польщі, зокрема з відомим видавцем і редактором паном Вербою. Донедавна пан Верба видавав у Києві “Українське слово”, зробивши з нього бодай на деякий час більш-менш інтелігентне видання. Верба вчився в Києві ще за часів Неуважного. Київські письменники й науковці мали можливість таким чином передавати до Польщі свої твори для публікації в славновідомих календарях (в Україні культура видання настільних культурологічних календарів давно втрачена) та в українській періодиці. Це була для молоді справжня школа свободи, бо можна було писати все, що вважаєш за потрібне. Саме завдяки цьому каналу вдалося зберегти багато безцінних сторінок україніки. Котра, особливо з приходом до влади такого лютого україножера, як Щербицький, та його посіпак була, здавалося, приречена в рідному краї на загибель. Цим же каналом можна було замовляти й одержувати з Польщі літературу — про філософію, теологію, драматургію, історію й теорію музики. Як нас чарувала тоді творчість Віткаци, Пендерецького! За ці благородні вчинки в ім’я нашої з вами культури Павлище в Польщі — з подачі київського кадебістського мотлоху — потрапив за ґрати. До речі, саме там — за ґратами — він здобув другу, юридич- ПО-СУСІДСЬКИ ну, освіту і виграв справу з власної реабілітації… Спливло багато років. За пізньої горбачовщини вже відчувався розвал тюрми народів. За півроку до падіння СРСР організували ми з художником Станіславом Пацієвським Українську незалежну духовну академію творчої молоді в Палаці дітей та юнацтва. Від самого початку її діяльність наштовхнулася на багато перепон. Із настанням незалежності я оббивав пороги установ, партій і рухів із проханням допомогти зберегти цей світ інтелектуальної свободи для дітей. Проте всім, крім поляків, було не до дітей. Мене радо тоді привітали в костелі святого Миколая і допомагали упродовж довшого часу. Декілька моїх вихованців потім поступили до коледжу св. Томи Аквіната й закінчили його. Майже всі вони зараз у Польщі, США, Італії. До однієї вихованки, приміром, у художньому інституті на іспитах прискіпалися, чому вона погано читала твори київських істориків світового мистецтва. Бо в нас, справді, після лекцій Платона Білецького, діти читали п’ятьма мовами зовсім іншу літературу, а не київських офіціозних пристосуванців. У Польщі цей аспект не вважали вагомим, і тепер ця людина з солідним краківським дипломом віддає свій хист зовсім іншій країні… Фото Ганни Оборської Отакий зв’язок часів. І тому така асоціація в мене пов’язана з Польщею: вічне бажання свободи, затята боротьба за власну культуру й самостійність. Власна держава, власна мова, власна свідомість — понад усе. Цією енергією вона заражала моє покоління, а відтак допомагала й допомагає поколінню нинішньому. Власне, тільки тим, хто й досі мріє про справжню свободу й самостійність. z Лесь ГЕРАСИМЧУК, редактор квартальника “Politics and the Times”, культуролог У рік Польщі в Україні доводиться констатувати, що навіть за недоброї пам’яті ра# дянських часів польська книжка й періодика були більш доступні нашому споживаче# ві, ніж сьогодні. Але й тоді, і тепер саме через польський міст до нас потрапляють ідеї справжньої самостійності, і йдеться тут не лише про самостійність політичну. Раніше польську періодику можна було купити в Києві

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF w Wikimedia Commons ↗

Емблема «Просвіта»Prosvitianyn