Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
Strona · s. 3strona oryginału ↗

Niepodległość: od źródeł do współczesności (wydarzenia, fakty, losy)

Слово Просвіти, №32 за 2021 рік

Alla Wereszczahina, Borys Wereszczahin, zasłużeni działacze sztuki Ukrainy W swojej chacie własna i prawda, I siła, i wola... Taras Szewczenko Ukraina – prastary, potężny, miłujący wolność kraj ze stałą ideą narodową, wysokim poziomem wykształcenia i kultury, ze swoim najcenniejszym skarbem duchowym i potężnym amuletem – językiem. Minęły trzy dziesięciolecia, odkąd spełniło się odwieczne marzenie Ukraińców: w przestrzeni światowej powstało nowe suwerenne państwo. Akt proklamacji niepodległości Ukrainy uwieńczył wiekowe dążenia naszego narodu do samostanowienia. Dumnie załopotał niebiesko-żółty Sztandar, który jako wielowiekowa ukraińska flaga uosabia piękno i wielkość ojczystej ziemi, ciągłość tradycji państwowotwórczych Ukrainy. Z pełną mocą zabrzmiała wcześniej zakazana pieśń „Jeszcze nie umarła Ukraina”, która przez ponad stulecie była wyrazicielem patriotycznych uczuć Ukraińców, prawdziwym symbolem wolności i godności. Nieprzypadkowo od dawna uważana była za uroczysty hymn narodu, a wraz z uzyskaniem niepodległości otrzymała status Hymnu Państwowego. Powrócił z niebytu prastary symbol Trójząb – znak państwa równoapostolskiego księcia Włodzimierza Wielkiego, stając się Małym Godłem Państwowym odrodzonej Ukrainy. Przez ten czas w społeczeństwie zaszły znaczące zmiany. Określono główny wektor oraz postulaty społeczno-politycznego, państwowego, narodowo-kulturowego, naukowego i edukacyjnego postępu kraju, który dokonał swojego cywilizacyjnego wyboru na podstawie ogólnoludzkich wartości. Niedawno obchodzono 25-lecie uchwalenia Konstytucji Ukrainy. Lecz pamiętamy, z dumą uświadamiamy sobie i szczycimy się tym, że źródła Ustawy Zasadniczej naszego państwa biorą początek jeszcze od 1710 roku – czasu przyjęcia wiekopomnej Konstytucji hetmana Filipa Orlika, która była jedną z pierwszych w Europie! Właśnie stamtąd rozciągają się ku nam życiodajne korzenie zasad demokratycznych, które znalazły swoje odzwierciedlenie w tym unikalnym ogólnoukraińskim akcie politycznym. Przecież on, wyprzedzając czas, po raz pierwszy spośród krajów europejskich (gdzie istniały monarchie absolutne), faktycznie proklamował Ukrainę niepodległą republiką, kształtując nowatorskie poglądy społeczno-prawne. Dzisiaj z naszej odnowionej ziemi znikają symbole byłego totalitarnego kraju, jego ideologia i narracje, a wraz z nimi pomniki wodzów-ludożerców, którzy plądrowali Ukrainę, krzywdzili jej wiarę i język, niszczyli najwyższe dobra materialne i duchowe, zabijali najlepszych synów i córki. Zamiast tego powracają z przeszłości przemilczane i zniekształcone wydarzenia, przekręcone fakty, ożywają niesłusznie zapomniane imiona tych, którzy w różnych czasach walczyli o soborną Ukrainę, o jej sławę i wolność, tworzyli jej historię, wysławiali język, troskliwie zachowywali złoty fundusz ukraińskości w dalekich światach, kładąc fundamenty państwowej samodzielności. Przypomnijmy, dla przykładu, choćby takie postacie historyczne, jak Włodzimierz Chrzciciel, Jarosław Mądry, D. Halicki, K. Ostrogski, P. Mohyła, B. Chmielnicki, I. Wyhowski, I. Mazepa, P. Połubotok, P. Orlik, P. Skoropadski, M. Michnowski, S. Petlura, A. Liwycki, O. Szulhyn, I. Łypa, W. Hołubowycz, M. Hruszewski, W. Wynnyczenko, M. Szapował, P. Bołboczan, N. Machno, S. Jefremow, D. Doncow, A. Szeptycki, A. Wołoszyn, J. Konowalec, M. Sciborski, S. Bandera, R. Szuchewycz, K. Osmak, J. Stećko oraz wielu innych rodaków, wśród których byli także wybitni uczeni i politycy, artyści i przedsiębiorcy-mecenasi, wojskowi i przedstawiciele duchowieństwa. Wszyscy oni, wyznając bezgraniczne oddanie fundamentalnym ukraińskim wartościom oraz ideałom wolności, stawali się prawdziwymi przewodnikami narodu. Na większości tych imion leżało surowe tabu, usuwano je z pamięci kilku pokoleń Ukraińców, wykreślano z życia duchowego społeczeństwa. Dlatego i dzisiaj pozostaje jeszcze niemało stron historii, kultury, religii, które wymagają odnowienia, prawdziwego przemyślenia, oczyszczenia z ideologicznych mitologemów oraz głębokiego badania. Nie będziemy akcentować uwagi na współczesnych wydarzeniach, pewnych osiągnięciach, są one znane, przecież to nasz czas, żyjemy w jego wirze i swoimi działaniami lub bezczynnością wpływamy na dalszy los kraju. Zauważmy, że niepodległość nie została podarowana, nie spadła jak gwiazda z nieba. Państwo nie powstało na pustym miejscu. Droga Ukrainy do wolności była długą, ciernistą, bolesną, częściowo i krwawą. A los wymagał od bojowników o nią zarówno bezgranicznej miłości do matki-ojczyzny, jak i żarliwej oddaności oraz poświęcenia w imię wiary w przyszłość ukraińskości. ...Na ręczniku twojego losu Wiele czarnych wyhaftowano krzyży, Pośród których na niteczkach z krwi Trzyma się nasz ukraiński ród. (Łarysa Kozyniuk) Ukraińska ideologia państwowotwórcza ma głębokie korzenie. Cała wielowiekowa historia Rusi-Ukrainy jest w istocie historią walki o samodzielność i tożsamość ukraińskiego narodu. Czyż można więc wyobrazić sobie istnienie współczesnej Ukrainy bez genetycznego związku wielu pokoleń – wiekopomnego Chrztu państwa kijowsko-ruskiego, książąt-budowniczych, którzy, umacniając państwowość od wewnątrz poprzez wiarę, edukację i naukę, bronili jej przed wrogami, ustanawiali przyjazne stosunki z wieloma krajami europejskimi. Albo, powiedzmy, bez Księstwa Halicko-Wołyńskiego oraz Wielkiego Księstwa Litewskiego, które także stały się ważnym etapem ukraińskiego postępu ku państwowej niepodległości. A czy uformowałby się ukraiński suwerenny kraj bez Kozaczyzny, Siczy Zaporoskiej (z jej demokratycznymi zasadami), Hetmanatu, bez wydarzeń Rewolucji Ukraińskiej i działalności Ukraińskiej Republiki Ludowej, formacji zbrojnych Strzelców Siczowych, bohaterów spod Krut oraz długotrwałego desperackiego oporu wobec rosyjskich okupantów, który stawiali powstańcy Chołodnego Jaru, wojownicy OUN, UPA, czy bez tych, którzy walczyli przeciwko stalinowskiemu Hołodomorowi, Wielkiemu Terrorowi lat 37-38, bez ukraińskiego ruchu szestdziesiatnyków, Ludowego Ruchu... Nie będziemy zapominać także o wybitnej roli wielu ośrodków religijnych, instytucji kulturalno-oświatowych, edukacyjnych, stowarzyszeń ideologicznych, organizacji wojskowych, bractw i towarzystw, które na pewnych etapach naszej historii stały na straży interesów narodu ukraińskiego, zyskując w społeczeństwie potężne znaczenie społeczne i patriotyczne. Wśród nich warto wyróżnić ponad 150-letnią działalność bodaj najmasowej organizacji społeczno-politycznej „Proświta”, która obok podnoszenia poziomu edukacji i kultury Ukraińców, kształtowania ich świadomości narodowej, stawiała opór polityce rusyfikacji, broniła dążenia narodu do powrotu do tradycji państwowości. Wyjątkowe miejsce w naszej historii zajmuje Olbrzym Ukraińskiego Ducha, Światło Ukraińskiego Narodu i genialny Prorok – Wielki Kobziarz, który uświęcał drogę Ukraińców do wolności i godności. Imię Tarasa Szewczenki stało się symbolem Ukrainy, symbolem walki o utwierdzenie jej ideologii, postępowych poglądów na budowę suwerennego demokratycznego społeczeństwa. Właśnie twórczość poety stała się potężnym bodźcem odrodzenia narodowego i duchową bronią w latach zmagań wyzwoleńczych. O długotrwałej walce O niepodległość Ukrainy napisano wiele badań. Jednak nigdy nie jest ich za wiele. Teraźniejszość, jak już wspomniano, wciąż wymaga szerokiego naświetlenia minionych wydarzeń, aby po uświadomieniu sobie wszystkich błędów i pomyłek, które hamowały nasz postęp, a częściowo hamują go do dziś, jasno dostrzec drogę, którą kraj powinien podążać do wspólnoty europejskiej. W ramach jednego artykułu nie sposób wszechstronnie ukazać źródeł i etapów kształtowania się samodzielności narodu ukraińskiego. Dlatego, nie roszcząc sobie pretensji do wyczerpania i pełnego zgłębienia tego głębokiego tematu, spróbujemy zwrócić uwagę na poszczególne wydarzenia historyczne, fakty i losy tych, którzy prowadzili Ukrainę do celu, na przykładzie ziemi sumskiej – naszego ojczystego kraju. To właśnie tutaj rodziło się, krzepło, nabierało skrzydeł i wylatywało z rodzinnego gniazda niejedno pokolenie naszego dawnego kozackiego rodu. Na tej ziemi od wieków pobudza wyobraźnię starożytny Putywl, stoi dumny Głuchów – kozacka stolica, a zarazem potężny ośrodek kulturalno-oświatowy i artystyczny, w którym zawsze tętnił duch wolności i nie gasło pragnienie wyzwolenia się spod moskiewskiego jarzma. Oczywiście, wolnościowe dążenia Ukraińców i aspiracje państwowotwórcze niezwykle irytowały carską Rosję z jej ordyńską despotycznością. Wszystkie działania Moskali były skierowane na całkowite zniewolenie Ukrainy, likwidację Siczy Zaporoskiej oraz jednego z jej heroicznych ośrodków, który uformował się i prężnie działał na Ukrainie Słobodzkiej. Tak oto, z niechlubnej woli Katarzyny II, uwięziono ostatniego atamana koszowego P. Kałnyszewskiego – wielkiego Ukraińca, działacza politycznego, kulturalnego i religijnego, człowieka o wysokim intelekcie i niezwykłej odwadze. Ostatnie 25 lat swojego życia (a jako jednemu z wybitnych postaci dane mu było żyć w trzech stuleciach: 1691–1803), ataman spędził w nieludzkich warunkach klasztoru sołowieckiego, gdzie znalazł swój wieczny spoczynek. W Twierdzy Pietropawłowskiej zakończyła się ziemska droga hetmana nakaznego Ukrainy P. Połubotka, który próbował przeciwdziałać kursowi Piotra I na likwidację autonomii Ukrainy. Z tych samych powodów popadł w niełaskę caratu hetman Ukrainy K. Rozumowski, który doprowadził do wydania carskiego ukazu o zakazie rozszerzania poddaństwa na Ukraińców. Udało mu się uniknąć aresztowania (prawdopodobnie jako bratu O. Rozumowskiego – faworyta cesarzowej Elżbiety), jednak został odsunięty od władzy z zakazem odwiedzania Ukrainy przez 11 lat. Być może komuś wyda się zbyteczne przypominanie wydarzeń z odległej przeszłości i sławnych postaci bojowników o Ukrainę, jednak to właśnie wtedy kładziono drogowskazy na ścieżce do narodowej samoidentyfikacji i państwowego samostanowienia. Pozwolimy sobie dołączyć do grona tych imion również przedstawicieli naszego rodu Wereszczaków (Wereszczahów), którzy na pewnym etapie walki o zdobycie przez Ukraińców niepodległości oddali swoje życie. Wśród nich... Miną lata i Wasyl stanie się jednym z działaczy służby wywiadowczo-obserwacyjnej swojego pobratymca B. Chmielnickiego, bez której niemożliwa byłaby niezawodna ochrona rodzinnej ziemi i istnienie samej Ukrainy. Z czasem los przywiódł go do Polski, gdzie otrzymał wysokie stanowisko kamergera na dworze królewskim. Mając dostęp do tajemnic polskiego Sejmu i dokumentów Wielkiej Rady Królewskiej, Wasyl przekazywał hetmanowi niezwykle ważne informacje o zamiarach Polski wobec Ukrainy. Z czasem został zdemaskowany, uwięziony i skazany na śmierć (Skrypnyk O., Ukraiński ślad w wywiadzie, Kijów, „Jarosławiw Wał”, 2000). Materiały historyczne wydobyły z półek archiwów na światło dzienne imię jeszcze jednego naszego przodka – Prokopa Wereszczaki, który obok I. Wyhowskiego, M. Krywonosa i I. Bohuna należał do najbliższych współpracowników B. Chmielnickiego. P. Wereszczaka utrzymywał przyjazne stosunki z metropolitą kijowskim, halickim i całej Rusi P. Mohyłą, wojewodą kijowskim A. Kisielem oraz metropolitą Sylwestrem Kossowem. Przez pewien czas Prokop mieszkał w Monasterze Michajłowskim. Podczas przeprowadzania „czarnej rady” i czytania ugody hadziackiej z Polską, która faktycznie denuncjowała artykuły marcowe Chmielnickiego z 1654 roku i oznaczała wyjście Ukrainy spod protektoratu Moskwy, doszło do starcia z prorosyjskimi siłami, w którym zginęło wielu Kozaków. Wśród nich było dwóch pułkowników kozackich – Stepan Sułyma i Prokop Wereszczaka. O tamtych dawnych wydarzeniach przypomina znak pamięci w formie krzyża, ustawiony w miejscu pochówku tych sławnych Ukraińców we wsi Hermanówka w obwodzie kijowskim. Nie jest zbyteczne podkreślenie, że Stepan Sułyma (podobnie jak hetman Iwan Sułyma) jest przodkiem genialnego kompozytora XX wieku I. Strawińskiego. Rodzina artysty szczyciła się swoimi dawnymi kozackimi korzeniami. Jednak nie wszystkim wiadomo, że nazwisko artysty było podwójne – Sułyma-Strawiński. Kiedy Rosja zaanektowała część Polski, zmuszono go do rezygnacji z pierwszej części (Sułyma). Pełne nazwisko udało się przywrócić dopiero synowi kompozytora, Światosławowi, który stał się znanym pianistą. Ciekawe, jak w historii przeplatają się epoki, losy, polityka i sztuka. Przy ul. Luteranskiej 16 (wówczas ul. Grafska) w Kijowie mieściła się wielka posiadłość rodziny J. Sułymy (obecnie znana kijowianom jako „dom z duchami”). Na fasadzie innego budynku przy tej samej ulicy w 2019 roku zainstalowano tablicę pamiątkową z płaskorzeźbą I. Strawińskiego, która informuje, że przez pewien czas przebywał tu sam artysta. Ciąg dalszy na str. 4

s. 4 · strona oryginału ↗

Продовження. Початок на стор. 3 Не можна оминути увагою і діяльність українських меценатів та благодійників, які відігравали важливу роль в історії нашої країни, збереженні та розбудові української нації. Своєю наполегливою працею, з незламною вірою в майбутнє України, вони закладали політичні, соціально-економічні, культурно-просвітницькі, духовні підвалини суспільства. Їхнім коштом будувались промислові центри, лікарні, освітні заклади, мистецькі осередки, поставали величні храми. Значний внесок у цю справу зробила й Сумщина, насамперед родини Алчевських, Терещенків, Харитоненків, Ханенків, Миклашевських. Їх справді титанічну працю сьогодні важко переоцінити. Чільне місце серед цієї когорти благодійників за правом належить родині Терещенків, яка значну частину своїх статків віддавала на благочестиві справи. Хіба можна, до прикладу, уявити Київ без пам’ятника Б. Хмельницькому, Володимирського собору? А це ж на кошти Николи Артемійовича Терещенка, одного з найбагатших підприємців Російської імперії, здійснено розписи, виготовлено срібний престол та позолоту бань цієї величної споруди. Постав за його фінансової підтримки й своєрідний символ Києва – пам’ятник гетьманові Богдану. Приваблює киян та гостей міста ошатна будівля Н. Терещенка, в якій тепер знаходиться Національний музей Тараса Шевченка. Залишились у спадок й інші установи, відомі киянам за їх нинішнім призначенням: Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, Національний транспортний університет, Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського НАМН України, Інститут психології ім. Г. С. Костюка НАПН України. Долучився коштами Терещенко й до будівництва колишніх споруд Політехнічного інституту, Художнього музею, Комерційного училища (Київська книжкова фабрика), Троїцького народного дому (Київський національний академічний театр оперети), Покровської церкви на Солом’янці, Собору св. Миколая у Покровському жіночому монастирі... Всього й не перелічити. Значну благодійну роботу проводив у Києві і його рідний брат Федір. Опікуючись бідними, він відкривав притулки, зокрема будинок безплатних квартир для бідних вдів. Склав значні пожертви на спорудження на Подолі Введенської та Йорданської церков, художнє оздоблення церкви Другої київської гімназії. А для своєї великої картинної галереї збудував розкішний особняк на Олексіївській вулиці (зараз Терещенківська), де здійснював перші публічні огляди. Саме на основі його особистої колекції, а також частини живописної колекції брата Николи та племінника Івана було створено Київський державний музей російського мистецтва. Діти Н. Терещенка продовжили родинні традиції. Так, син Іван став фундатором Київської рисувальної школи М. Мурашка, забезпечував її фінансування як провідного центру українського живопису. Окрім великого зібрання російського малярства, мав колекцію стародруків, старовинної зброї, залишив власні кошти на створення Київської академії мистецтв. Його брат Олександр теж брав активну участь у благочинних проєктах батька: став одним із засновників київського відділення Російського музичного товариства, зібрав значну колекцію українських старожитностей. Завдячуючи старшій дочці М. Терещенка Варварі та її чоловікові Богдану Ханенку – промисловцю-меценату, колекціонеру творів мистецтва, археологу, нащадку древнього козацького роду (одним з його предків був гетьман Правобережної України Михайло Ханенко), ми й сьогодні милуємось чудовим живописом у київському музеї мистецтв, названого на честь подружжя. За заповітом чоловіка Варвара подарувала тодішній Академії Наук сімейну колекцію, одну з найбільших серед приватних зібрань Європи. Поховано Варвару Ханенко на цвинтарі Видубецького монастиря поруч із чоловіком. Не стояв осторонь від доброчинної діяльності і М. Терещенко, онук Николи Артемійовича – високоосвічена особистість. Михайло володів тринадцятьма мовами, мав різносторонні знання й захоплення: від літератури і мистецтва до юриспруденції і фінансової сфери. Чимало зусиль та власних коштів благодійник спрямовував на розвиток культури, мистецтва та освіти. Він був одним із засновників Київської консерваторії, опікувався Першою київською гімназією. Під час Першої світової війни фінансував шпиталі для військових, створив та утримував на Ярославому Валу в Києві великий лазарет для поранених. У березні-жовтні 1917 року обіймав посаду міністра фінансів, а згодом – міністра закордонних справ Тимчасового уряду. Разом з О. Керенським та І. Церетелі вів перемовини з Центральною Радою щодо надання Україні широкої автономії. Довгі десятиліття не згадувалась родина Андрія Миклашевського, засновника першого на Лівобережжі порцелянового заводу – справжнього осередку самобутньої української культури. Сюди за досвідом приїздили інженери, архітектори, художники та інші фахівці з різних країн, а вироби заводу зайняли почесне місце в багатьох колекціях світу. Один з пращурів Андрія, Михайло Миклашевський, був військовим (стародубський полковник) і державним діячем часів Гетьманщини, меценатом. Його коштом постав один з шедеврів українського бароко – Георгієвський собор у Видубецькому монастирі, де він і похований. Родинний герб полковника до нашого часу можна побачити на трапезній монастиря, а також на Лядських воротах у столиці України (Майдан Незалежності), хоча й потрапив він туди випадково. Дочка А. Миклашевського Марія пов’язала свою долю з Петром Сагайдачним, вихідцем з відомого гетьманського роду, й стала матір’ю Павла Скоропадського – гетьмана української держави, генерал-лейтенанта, отамана Українського Вільного Козацтва. Російська імперія впродовж багатьох століть, спотворювала саму сутність українства, не гребуючи водночас ніякими методами. Проте вона ніколи не забувала поживитися її матеріальними та духовними цінностями. Тут все йшло в хід: від відвертої брехні щодо висвітлення знакових подій, крадіжок історичних, культурних надбань – аж до привласнення імен наших видатних українців. Як зазначає історик Олександр Палій, почалася така агресивна брехня та суцільна фальсифікація з давніх-давен, ще з викрадення Боголюбським Вишгородської ікони Божої Матері (в Третьяковській галерії вона представлена під назвою Володимирської), з украденої в Руси назви для своєї Московії, з міфів про заснування Москви та про шапку Мономаха (,,шапку-монголку”, яку московити видавали за шапку візантійського царя Мономаха, а її просто не могло бути в імператора), про Івана Грозного, начебто ,,князя всієї Русі”... Ця імперська звичка настільки увійшла в їх кров, що сьогодні ,,брати” зазіхають вже й на постаті Володимира Хрестителя, Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Г. Шевченка... Та найголовнішим є те, що Московія, спотворюючи минуле й переінакшуючи дійсність, використовує ,,змінену реальність” з метою маніпуляції свідомістю задля живлення свого імперського панування. Талановитих українців, які створювали своєрідну духовну ауру своєї нації, без докорів сумління зухвало іменували російськими, пізніше совєцькими. Ось, скажімо, кілька прикладів з того яскравого сузір’я. Великих українських Свого часу за зразком українського стилю козацького бароко в Москві почав формуватися архітектурний стиль, який вони називали ,,московським бароко”. Насправді ж його автором є український архітектор Іван Зарудний. Саме він безпосередньо й впроваджував стиль у забудову міста. З’явився на світ знаменитий архітектор у Києві, навчався в Києво-Могилянській академії, потім в Італії вивчав європейське декоративне мистецтво. Повернувшись до України, йде на службу до канцелярії гетьмана Мазепи, котрий відгукнувшись на прохання Петра I, направив Зарудного до Москви, де він і створив свої шедеври. Із відомого українського козацького роду походив знаний скульптор І. Мартос (автор пам’ятника Мініну та Пожарському в Москві). Народився він у містечку Ічня, що на Чернігівщині, його батько був сотенним отаманом. Першим мистецьким вчителем Івана став його дядько – відомий різьбяр іконостасів. Скульптор, якого в Московії образливо називали ,,хохлом”, подарував своїй Україні пам’ятник Дюку де Рішельє, встановлений на Приморському бульварі Одеси, виготовив надгробок гетьману Кирилові Розумовському в Батурині. Як відомо, правнук гетьмана Кирила Розумовського, знаменитий поет Олексій Костянтинович Толстой визнавав себе українцем та зберігав пам’ять про свого славного прадіда. Поет любив Україну і вболівав за її долю. Та найдужче він любив рідну Стародубщину (найпівнічніші українські етнічні землі), де провів кращі роки свого життя. Олексій Толстой стверджував, що історія України і Московії не є тотожною, оскільки Україна бере коріння від давньої Києво-Руської держави, а Російська імперія, з її жорстокою авторитарною царською владою, постала від Золотої Орди. Поховано його в с. Красний Ріг поруч із дерев’яною Успенською церквою, побудованою прадідом. Цілком слушно виникає риторичне запитання: а чи не легко ми віддали на вівтар російської культури й ім’я М. Гоголя – великого українця? Або того ж А. Чехова, який мав українське коріння і народився в Таганрозі – українському місті, вкраденому Москвою в України. Його бабуся – Єфросинія Шимко спілкувалася з дітьми своєю рідною мовою – українською. У родині співали українських пісень, читали українські книжки. Та врешті-решт й сам письменник, постійно говорячи про своє українське коріння (,,У моїх жилах тече українська кров...”), навіть у тодішньому перепису населення вказав свою національність як ,,малорос”. Підкреслюємо це либонь для того, аби ще раз нагадати про роль українців у становленні російської культури, адже її до 18 сторіччя фактично не існувало. Тому не є випадковістю, що значна частина російських письменників-класиків насправді були українцями... А ось вже інший приклад з нажив усе життя в Росії, надзвичайно пишався своїм походженням (з роду славетного козацького полковника С. Наливайка). Додамо сюди відомих українців – унікальних фахівців у галузі космонавтики Ю. Кондратюка, С. Корольова, В. Глушка, чиї імена в довідкових джерелах СРСР (тепер й російських) позначалися без національної приналежності – совєцькі. Водночас чомусь ,,забули”, що саме у совєцькій в’язниці протягом шести довгих років перебували (і працювали!) С. Корольов та В. Глушко... Пригадаймо також і вихідців безпосередньо із Слобожанщини. Тут починається родовід І. Мечникова – блискучого вченого, лауреата Нобелівської премії. Глибоке козацьке коріння мав В. Вернадський, академік, Голова комісії Міністерства освіти та мистецтв в уряді УНР, перший Голова-президент Української Академії Наук, засновник української національної бібліотеки (нині носить його ім’я). Нащадком слобідського козака на прізвисько Ріпа був і видатний художник І. Рєпін. Малий Ілля з дитинства всотував у себе дух українства: історію народу, соковиту палітру фарб милої серцю природи, народного побуту, звичаїв та обрядів. Під час навчання в Петербурзькій академії мистецтв був членом українського земляцтва, брав активну участь у громадськокультурному житті України. Українська тематика, що стала яскравою сторінкою його малярської спадщини, посідала в творчості художника особливе місце. Згадаймо хоча б його неперевершене колоритне полотно ,,Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, яке геніально відтворює волелюбний дух козаків, їх лицарську вдачу, товариськість, природній український гумор. Один з варіантів цієї картини викупив Олександр III, заплативши за неї 35 тисяч рублів. Величезні гроші того часу! Міцна дружба поєднувала Рєпіна з багатьма діячами української культури – М. Кропивницьким, А. Праховим, М. Мурашком, Д. Яворницьким, М. Ге, М. Пимоненком. Однією з останніх робіт художника-реаліста стала картина ,,Гопак”. У листі до Д. Яворницького Рєпін характеризує картину як ,,красиву, веселу”, що виразно та яскраво передає ментальність українського народу. Останні роки митець проживав у Фінляндії, після здобуття країною незалежності. До Росії повертатись відмовився, тому в’їзд в Україну йому було заборонено. Та палку любов до батьківщини Рєпін зберіг до кінця життя. Помер живописець у своїй садибі ,,Пенати”, де його за власним бажанням поховали в парку без труни, а на могилі висадили дерево... Як відомо українське малярство 19–20 сторіч розвивалось в умовах колоніальної політики Російської імперії, тож багато митців, українців за походженням, чи тих, хто народився в Україні, зараховували до російського мистецтва. Далі буде.

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF w Wikimedia Commons ↗ · Tłumaczenie maszynowe

Емблема «Просвіта»Prosvitianyn