Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
Strona · s. 10strona oryginału ↗

Ciąg dalszy artykułu «Schulter an Schulter gegen das System», s. 7

Oryginał po ukraińsku · tłumaczenie jest aktualizowane

Плечем до плеча супроти системи

Слово Просвіти, №43 за 2012 рік

Закінчення. Початок на стор. 7 На якихось посиденьках я записав пісеньку: При кононі стояв і фурт-фурт ладував. І фурт-фурт (6 разів) І фурт-фурт ладував. Не пригадаю іншої пісні, яку так охоче співали катеемівці, що краще придавалася б на роль гімну, тому пропоную вважати таким цей текст — гімн незареєстрованої організації без виразного членства. Програмні питання, національний характер Клубу Лідери КТМ рухались у кількох пріоритетних напрямках. Вони вказували на розходження між декларованими в СРСР ідеалами та реальністю, прагнули до духовності, правдивості та національно-культурної самобутності. Для творчої молоді на практиці це означало давати справжнє мистецтво замість заробітчанської халтури й брехні. Тодішні художні виставки справляли прикре враження: пикаті доярки, білозубі механізатори. Саме такі соцреалістичні твори домінували на виставках, звідки їх і закуповували. Митці домагалися вільної творчості, протестували проти вимог дотримуватися принципів класовості (партійності). Аналізуючи ленінську статтю про партійну літературу, Іван Світличний в одній із мистецьких майстерень прочитав лекцію на цю тему. Як другий крок, виступали проти канонів соцреалізму. Театральні діячі орієнтувалися на експериментальний театр. Первісно в Клубі переважав загальнодемократично-інтернаціональний напрямок, як визначала його Галина Зубченко. Вторгнення художників означало великі зміни: “А у нас була національна ідея — відродження нашої історії, культури”. Після загибелі Алли Горської я розбирав її папери й бачив диктанти, які вона писала із своєю найближчою подругою Надійкою Світличною, а вони познайомилися, згадувала Надійка, 1963—64 року. Оскільки російськомовні перше юнаки й дівчата дерусифікувались і національно усвідомлювалися, Клуб творчої молоді на очах ставав організацією українською. Осередком українізації не могло бути що інше, як приватна колекція, яку називали не інакше, як Музей Івана Гончара (вважається, — утворився 1959 року). У його музеї став українцем Дзюба. Саме Іван Макарович надавав молоді автентичні народні строї для їхніх свят. Спадковість поколінь Михайлина Коцюбинська слушно писала: “Клуб вабив до себе передусім, звісно, молодь, але різних вікових категорій: тут об’єдналися як люди дещо старші, з окресленими інтересами, певним фаховим досвідом, переважно уже сімейні, з дітьми, так і значно молодші, що робили перші кроки на самостійній творчій ниві”. Відтак Клуб нав’язував спадковість поколінь, про яку писав Шекспір у “Гамлеті” (І, 5): Порвалась дней связующая нить.// Как мне обрывки их соединить? (Пер. Б. Пастернака). Важко переоцінити безпосередній вплив активного укапіста, секретаря київського обкому УКП, відтак і політика, прозаїка Б. Антоненка-Давидовича, широко ерудованого перекладача Гр. Кочура, мистецтвознавця Ів. Врони, що ознайомив молодих митців із творчістю монументаліста М. Бойчука. Усі троє були в’язнями комуністичних таборів, тож їхнє соціальне становище принципово відрізнялося від офіційних провідників соцреалізму як творчого методу. Охоче підтримував лідерів Клубу учень Леся Курбаса режисер Мар’ян Крушельницький. Нарешті про контакти з іще одним вченим часів Розстріляного Відродження, про які мало хто знав. 1960 року Лесь Танюк познайомився з колишнім вихованцем імператорського Харківського університету, учнем академіка Ф. Шміта, директором харківського Музею українського мистецтва Стефаном Таранушенком. Танюк записав у щоденнику: “Василь Вечерський водив до Стефана Андрійовича Таранушенка. Бібліотека — унікальна! Його посадили в один рік із Курбасом. Настійно радить молодим зацікавитись роботами Катерини Білокур, яка живе в Богданівці, Яготинський район, Київщина. Показував її роботи. Квіти. Але які!”. Буваючи в Умані (а там побували всі катеемівці), молодь знайомились із націонал-комуністкою, нині найвідомішою з політкаторжан Надією Віталіївною Суровцевою. В обстановці хрущовської “відлиги”, у Клубі виникла група людей (Лесь Танюк та ін.), що збирала відомості про большевицькі репресії. Із цієї групи згодом виріс “Меморіал”. У записі, датованому 26 серпня 1962 року, Л. Танюк надзвичайно докладно розповів про поїздку до Биківні. “На вечорі Курбаса підійшла до мене жінка, схвильована, очі заплакані. Почала — про сталінізм, про жертви — я подумав, вона з репресованих, може, знає щось про Курбаса; ні. Слово за слово, і раптом: “От ви все про Соловки, хто і як там розстріляний… а в нас під Києвом свої Соловки. Людей полягло там не менше, ніж на Соловках; ніхто ні слова. А їх же поховать треба по-людськи, по-християнському…”. Разом із Горською та Симоненком вони вийшли на очевидця тих подій Петра Захаровича Куковенка, який із численними подробицями розповів те, що бачив і чув. За його власними уявленнями, людей закопували на території чотирьох чи п’яти гектарів. За добу привозили 5—6 машин, і в кожній було 40—60 трупів. Із цих чисел у Танюка виходило 420 тисяч душ, відданих землі до війни. Василь Симоненко, Алла Горська й Лесь Танюк поїхали у вказані їм місця і в лісі виявили те, чого воліло не бачити тодішнє та й пізніше начальство. Уже тепер, у щорічні травневі зустрічі в Биківні єдиний з цієї групи, хто лишився живий, Лесь Танюк, розповідає: Хлопчаки гуляли у футбол, а за ворота їм правили людські черепи. “Алла відійшла, розплакалась, довго не могла говорити. Місцевий дідусь під чаркою оповідав нам про те, що творилося після літа 1936 року “за зеленим парканом”, яким було огороджене це страшне місце. Василь ніби не слухав його. Дід пішов, і Василь прочитав мені такі рядки: Ми топчемо і ворогів і друзів, О бідні йорики, всі на один копил. На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил. Це відбувалося 1962 року. За чверть століття (1987), коли в Москві вже вирувала перестройка, третя урядова биківнянська комісія в Києві підтвердила висновки двох попередніх: у Биківні лежать жертви німецько-фашистських загарбників. 6 травня 1988 року тут було відкрито меморіал, призначений проілюструвати відповідну концепцію. Його спроектував архітектор Вадим Михайлович Шарапов. На кам’яній плиті викарбували безсовісний текст: “Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941–1943 рр.”. За незалежності цей напис було збито. Пізнання культурної спадщини, лекторій Професійна робота культурних діячів провадилася за, можливо, формальнішими за сам Клуб, секціями — театральною, мистецькою та ін. Важливий запис у щоденнику Леся Танюка від 17 травня 1963 року: “Воно зовсім непогано влаштувати з осені в КТМ системні лекції, як оце Богдан Горинь. У хлопців величезні провали — не лише зі старої історії, а й із двадцятих. Мають бути системні лекції — Світличного, Дзюби, Кочура, мої по театру й драмі, Кузякіної, [Льоні] Грабовського — нова музика, я б хотів втягнути в це коло аполітичного поки що [Дмитра] Горбачова з музею. Жива ще когорта старших — від Антоненка-Давидовича до Рильського, до Таранушенка, до того ж-таки Михайла Рудницького; його можна “завести” й розворушити…”. 8 січня 1964 року Ір. Жиленко занотувала: “Скоро почнуть регулярні лекції з досягнень фізики, хімії, біології, медицини, техніки тощо”. Реально з лекціями виступали І. Світличний, Г. Логвин, що керував поїздками по історичних місцях України з вивченням архітектурних пам’яток. Cпіввідношення культурного й політичного складників шістдесятництва Ідеологічною вершиною шістдесятництва стала праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (супровідний лист І. М. до Шелеста й Щербицького датується груднем 1965 року). Чи не головне тут було найстрашніше для партноменклатури — розвести ідеального Леніна й сучасну партноменклатуру, піддавши різкій критиці діяльність і сучасного йому московського Політбюра, і його київської експозитури. Пізніша праця Максима Сагайдака (Степана Хмари) “Етноцид українців в СРСР” (після арешту В. Чорновола виходила лише в закордонному “Українському віснику”, ч. 7/8, 1975), була генетично пов’язана і з працею Дзюби, і з ближчою йому роботою Івана Геля. З історичного боку цікава не стільки літературознавча, а й передусім політична діяльність Івана Світличного, Алли Горської та їхніх друзів, тим більше, що брали людей не так за організацію несанкціонованих поетичних вечорів, як за політику. У слідчих справах членів Клубу творчої молоді знаходимо як “вещдоки” не лише самвидавні вірші, а й тамвидав (у різному вигляді) — і “Вивід прав України / Впорядкування, вступна стаття і довідки Богдана Кравцева” (Пролог, 1964), і “Україну і українську політику Москви” Мирослава Прокопа (Ч. І. Мюнхен, 1956), які шістдесятники поширювали. Найвидатніші поети тієї доби писали про далекі країни, географічно віддалені від нас події. Але всі сучасники, усі читачі “Літературної України”, усі присутні на вечорах молодої поезії, усі щасливці, хто чув ці твори в авторському виконанні у господі Світличних, вперше знайомлячись із цими творами, розуміли, що йдеться про них самих. Кінець шістдесятництва, зокрема КТМ Діяльність шістдесятників викликала шалену протидію і всілякі перешкоди з боку влади. Брутальним побиттям було вкорочено життя Симоненкові. Активну діяльність членів Клубу у їхніх попередніх формах припинили арешти 1965 року. Перелік репресованої тоді молоді беру з книжки В’ячеслава Чорновола (“Лихо з розуму”: Портрети двадцяти “злочинців”: Зб. матеріялів), зіставляючи її відомості зі смолоскипівською енциклопедією “Рух опору в Україні”. 24 серпня 1965 року були арештовані Іван Гель і Мирослава Зваричевська (Львів), 25 серпня — Ярослава Менкуш (Львів), 26 серпня — музейник і мистецтвознавець Богдан і його брат Михайло Горині (Львів), хімік-лаборант Євгенія Кузнєцова (Київ), 27 серпня — музейник Ігор Герета (арештований в Одесі, переведений до Тернопільської тюрми) та живописець і графік Панас Заливаха (Івано-Франківськ), 28 серпня студент-стоматолог Ярослав Геврич, та інженер геолого-розвідувального НДІ Олександр Мартиненко (Київ), Михайло Осадчий (Львів). Того самого дня зробили трус у інженера-геодезиста інституту “Київоблпроект” Івана Русина (дати арешту немає). 31 серпня відбувся трус у Світличного, 1 вересня його вперше заарештували, але за кілька місяців випустили. Постійні переслідування тривали протягом подальших десятиліть і закінчилися його загибеллю. У серпні (дат немає) були заарештовані також співробітник Інституту геофізики Микола Гринь (Київ), Дмитро Іващенко (Луцьк), учитель музики Методій Чубатий (Тернопіль). Наприкінці серпня забрали Михайла Озерного (Івано-Франківська обл.), 1 вересня — історика Валентина Мороза (викладав в Івано-Франківську, суджений у Луцьку). Невдовзі до них приєднали й старших: 4 вересня 1965 року узяли письменника й педагога Михайла Масютка (арештований у Феодосії й доправлений до Львова, вперше арештований 1937), 13 листопада — лексикографа Святослава Караванського (Одеса, вперше арештований 1945). За випадкових обставин 23 травня 1966 року посадили письменника Анатолія Шевчука, Валерієвого брата (Житомир). 28 листопада 1970 року хтось, досі невідомий на ім’я, убив Аллу Горську. Перед членами Клубу творчої молоді розпочався новий період життя. Яскрава діяльність КТМ, сповнена надій і радісної творчості, скінчилася. Доходило краю саме їхнє молодече життя. Почався період так званого “застою”. 1972 року прокотилася нова хвиля арештів. Набувши нових форм, що одержали назву дисидентства, діяльність шістдесятників перейшла на інші рівні. Група шістдесятників. 1969 р. У саду кіностудії ім.О. Довженка. Сидять (зліва направо): Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Борис Олійник. Стоїть перший зліва: Віктор Іванисенко

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF w Wikimedia Commons ↗

Емблема «Просвіта»Prosvitianyn