Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
Strona · s. 12strona oryginału ↗

Oryginał po ukraińsku · tłumaczenie jest aktualizowane

Володимир Короленко: “Твори Шевченка — це була любов і захоплення”

Слово Просвіти, №45 за 2021 рік

Ми вже повідомляли, що Володимир Мельниченко завершив проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, в якому він умістив у 2019–2021 роках понад 40 статей, а також опублікував у видавництві “Либідь” узагальнюючу книгу з однойменною назвою. Новий проєкт “Тарас Шевченко у творчій долі видатних письменників” автор відкриває публікацією про Володимира Короленка, приуроченою до 100-річчя з часу смерті письменника (грудень 1921 року). Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Михайло Грушевський: “Зробив певне вражіння голос російського письменника” Володимир Галактіонович Короленко (1853–1921) народився в Житомирі у родині повітового судді, котрий походив із старовинного козацького роду. Мати — полька. Після переведення батька до Рівного навчався в Рівненській гімназії (1866–1871). Через понад чотири десятиліття на сторінках автобіографічного чотиритомного твору (не закінченого) “Історія мого сучасника” Короленко розповів, як познайомився з поезіями Тараса Шевченка завдяки вчителю Веніаміну Авдієву, котрий одразу попередив, що цей поет “у програму не входить”. За словами Володимира Галактіоновича, “знайомство з творчістю Шевченка – це була любов і захоплення”. Спочатку з поезією Кобзаря в його душу ввірвався романтизм старої України, потім сприйняття деяких поетичних творів Шевченка почало суттєво змінюватися. Втім, прочитаємо в оригіналі: “А затем кое-где из красивого тумана, в котором гениальной кистью украинского поэта были разбросаны полные жизни и движения картины бесчеловечной борьбы, стало проглядывать кое-что затронувшее уже и меня лично. Гонта, служа в уманьском замке начальником реестрових казаков, женился на польке, и у него было двое детей. Когда гайдамаки под предводительством того же Гонты взяли замок, иезуит приводит к ватажку его детей-католиков. Гонта уносит и режет обоих “свяченым ножом”, а гайдамаки зарывают живьём в колодце школяров из семинарии, где учились дети Гонты. Думалось невольно: ведь он на ней женился, зная, что она католичка, как мой отец женился на моей матери... Я не мог разделять жгучей тоски о том, что теперь... Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни... Это четырёхстишие глубоко застряло у меня в мозгу. Вероятно, именно потому, что очарование националистского романтизма уже встречалось с другим течением, более родственным моей душе... Я нашёл тогда свою родину, и этой родиной стала прежде всего русская литература...”1. Свого часу Михайло Грушевський з усією серйозністю поставився до мотивувань Володимира Короленка, зауваживши, що такі признання в устах письменника, для котрого гуманний, етичний момент був провідним мотивом творчості, мусив вразити кожного, хоч трохи ближче ознайомленого з духом Шевченкової поезії — настільки вони суперечать основному гуманному тонові сеї поезії. Грушевський переконливо показав, що любування в поверхневих ефектах української минувшини грає у Шевченка дуже малу роль, особливо в пізнішій творчості. Він шукав передусім моральних, етичних вартостей в українській минувшині й зневажливо відкидав зверхній блиск і “славу куплену кровію”…2 Володимир Короленко: “По-українськи не говорив ніколи й ніколи по-українськи не думав…” Після закінчення Рівненської гімназії зі срібною медаллю Володимир Короленко вступив у 1871 році до Петербурзького технологічного інституту, а 1874 року переїхав у Москву, де вчився в Петровській землеробській і лісовій академії. Через два роки він був не лише виключений з академії за участь у студентських заворушеннях, але й арештований і висланий з Москви у Кронштадт під нагляд поліції. З того часу за революційно-народницьку діяльність Короленко провів із невеликими перервами в тюрмах і на засланні понад шість років життя. До речі, в уже згаданому творі “Історія мого сучасника” письменник розповів, як на засланні в місті Вишній Волочок Новгородської губернії в’язні відзначали Шевченківські роковини: було виголошено промову про значення творчості українського Кобзаря, прослухану зі співчутливою увагою. За словами Короленка, про Шевченка знали навіть ті в’язні, які не розуміли української мови. У 1881 році сталася подія, що повною мірою виявила рішуче неприйняття Короленком російського самодержавства та його незламний крицевий характер — він відмовився присягнути цареві Олександру ІІІ, за що був знову засланий на три роки в Якутію, в Сибір. Очевидно, що така життєва позиція викристалізувалася не без впливу творчості Шевченка, який, говорячи словами незабутнього Івана Драча, носив у собі “лютий гнів на всіх царів”. Звісно, не випадково в своїх записах за 1898 рік Володимир Короленко занотував цитату з болісного листа Шевченка до Василя Жуковського (січень 1850 р.) про заборону йому малювати на засланні. Показово й те, що до 40-ї річниці від смерті Кобзаря Володимир Галактіонович опублікував у журналі “Русское богатство” (1901, № 2) статтю “Матеріал до біографії Шевченка”, в якій додав нові штрихи до перебування Шевченка на засланні, посилаючись на… документи, знайдені ним в Уральському архіві, де письменник працював над історичними джерелами для роману “Царьнавальник” про пугачовський бунт. Письменник постійно брав участь у вшануванні пам’яті Тараса Шевченка під час його роковин. Цікаво, що його було обрано до організаційного комітету відзначення 33-ї річниці з дня смерті поета в Петербурзі. Наприкінці 1913 року, очевидно, готуючись до від’їзду за кордон на лікування, письменник завчасно вмістив у газеті “Полтавский день” статтю “Ювілей поета-селянина”. Мудрий Володимир Галактіонович добре розумів історичну силу й нездоланність українського національно-визвольного руху під покровом Тараса Шевченка, як і важливість осягнення ним Шевченкової мови в багаторічній духовній присутності в Україні. Про це хвилююче свідчить цікавий і характерний запис у щоденнику відомого громадського діяча і публіциста Євгена Чикаленка в березні 1912 року. Якось він стрівся з Володимиром Короленком у залізничному вагоні й той говорив йому: “От тепер я зрозумів, що український національний рух – це не штучне явище, не фантазія купки української інтелігенції, а глибоко народний органічний рух, який, певне має будучність. От чому яй почав студіювати українську мову, бо яна Україні, мабуть, назавжди оселився”3. Проте українська мова не стала йому рідною, тому й зізнався чесно Володимир Короленко в листі до Максима Горького 10 червня 1913 року: “По-украински не говорил никогда и никогда по-украински не думал. Пробовал здесь, просто даже из любопытства, и вижу, что ничего не выходит. Не хочу поэтому и заигрывать с украинской литературой, делая вид, что могу писать по-украински”. Сергій Єфремов: “Короленко убрав у себе кращі сторони української народної стихії…” У царині російської журналістики й літератури Володимир Короленко з’явився наприкінці 1870-х років, а перші книги побачили світ у 1886 році, коли він мешкав у Нижньому Новгороді. Десять літ творчої праці в цьому місті (1885–1895) стали надзвичайно плідними. З 1895 року Короленко жив у Петербурзі, де редагував журнал “Русское богатство”, в якому й було опубліковано головний твір письменника – “Історія мого сучасника”. У 1900 році академік Володимир Короленко переїхав у Полтаву, де й жив до кінця свого життя. Так! На початку того року його було обрано Почесним академіком Академії наук Росії разом з Львом Толстим і Антоном Чеховим. Від престижного звання Короленко відмовився 1902 року у зв’язку з протестом проти анулювання Миколою ІІ обрання Почесним академіком Максима Горького. Блискучий приклад всеросійського визнання великого письменника і – Короленкового кришталевого благородства! Його визнали російським літературним генієм, а називали ще й “моральним генієм”. Особливо важливо нагадати слова Максима Горького: “Как неутомимый возбудитель этических чувств и правосознания В. Г. был активнее и ближе к жизни, чем Л. Н. Толстой”. Рішучі й безстрашні виступи письменника проти шовінізму й антисемітизму, єврейських погромів, зокрема, цикл статей “Справа Бейліса” (1913) ввійшли в історію засудження міжнаціональної ворожнечі. Недарма наприкінці минулого століття Єврейська Рада України присвоїла Короленку звання “Праведник України”. Письменник брав участь в організації захисту селян на судових процесах у Харкові й Полтаві в зв’язку з селянськими заворушеннями в Україні, виступав у пресі з вимогою судити не їх, а поліцейських чиновників, які організували масові розправи над селянською біднотою, зокрема, йшлося про начальника каральної експедиції у великих Сорочинцях статського радника Ф. В. Філонова. Про “похмуру драму, що розігралася в містечку Сорочинцях (прославлених колись веселими оповіданнями Гоголя)…”, Короленко розповів у нарисах “Сорочинська трагедія” (1907). За його словами, вони мали величезний резонанс у суспільстві: “чиновництво сполошилось, як мурашник, суспільство… і селянство підбадьорювались”. Корній Чуковський згадував, як письменник зізнався йому, що в період написання таких статей він страждав безсонницями: “Особливо сильно вони дошкуляли йому… коли викривав бузувіра Філонова, який катував українських селян”. Рівно через десять років опісля Михайла Грушевського ще один великий українець Сергій Єфремов особливу увагу звернув на саму сутність духовного вибору Володимира Короленка на користь російської літератури й геніально-стисло проаналізував його: “З Короленка був насамперед російський письменник… Таке він дуже часто проказує і не раз вертається до цієї новотвореної “батьківщини” на сторінках своїх творів, мов щитом укриваючись нею кожного разу, коли наверталася настирлива думка про таки національну приналежність. А вона, думка цяя, все верталась… Видко, питання не було вирішене до краю… І справді – серед численного гурту письменників, що постачила Україна російському письменству, важко одшукати більше з цього погляду виразну постать, аніж Короленко: перед ним чи не поступався тут навіть сам Гоголь, що ніяк не міг розібрати – яка у його душа… Зовсім несвідомо для себе, не культивуючи, не дбаючи про те, Короленко убрав у себе кращі української народної стихії сторони, зібрав мов у фокусі типові риси національної творчости й надзвичайно яскраво одбив їх у своїй особистій творчости”4 (виділено мною. – В. М.). За словами нашого знаного сучасника, літературознавця Михайла Наєнка, коли Володимир Короленко “брався за художнє перо, то воно в нього писало… українською кров’ю”. В цьому виразно виявився також і непроминальний могутній вплив творчості Тараса Шевченка, який уже ніде й ніколи не відпускав талановитого письменника з українською душею. Українська тема пронизує твори письменника “Ліс шумить”, “Сліпий музикант”, “У поганому товаристві”, “Судний день”5, “Без язика”, “Історія мого сучасника” та ін. Володимир Короленко був одним із небагатьох російських письменників, який із початку й до кінця своєї творчості вільно вживав у своїх творах лексеми “українець”, “українці”. У повісті “Сліпий музикант”, що побачила світ, коли Володимир Галактіонович був у віці Ісуса Христа, є дивовижний за геніальною простотою й глибокою українськістю текст: “…У украинской дудки нашлись союзники, так как она была у себя дома, среди родственной украинской природы. Прежде чем Иохим срезал ее своим ножом и выжег ей сердце раскалённым железом (Йдеться про дудку, вирізану з верболозу. – В. М.), она качалась здесь, над знакомою мальчику родной речкой, её ласкало украинское солнце, которое согревало и его, и тот же обдавал её украинский ветер, пока зоркий глаз украинца-дударя подметил её над размытою кручей”. Справді, так міг написати лише письменник, талант якого проріс в українському духовному ґрунті, душа якого належить Україні… Стосовно публіцистики, то Короленко справедливо вважав, що приділив Україні й українському національному рухові значну увагу. Він зізнавався, що “письменницька совість примушує його занурюватися з головою в публіцистику”. Переконливим і яскравим прикладом системного й пристрасного публіцистичного захисту письменником української мови є стаття “Котляревський і Мазепа” (1916), в якій йшлося про відкриття у 1903 році пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. На тому торжестві були присутні й українці зі Львова, який тоді входив до складу Австро-Угорської імперії. Так от, їм не посміли перечити у виголошенні привітань українською мовою, а “місцевим” українцям – зась. Адже цією мовою “говорив проклятий Мазепа”: “Выходило таким образом, что язык Котляревского и Шевченка, привлекший в русскую Украину зарубежных паломников, законен только в Австрии. На своей родине, у своей колыбели он запрещён”. Тоді як Полтава мала стати центром “торжества української мови”, все вилилося фактично в “злочинне торжество” її могильників… Володимир Короленко в’їдливо нагадував про те, що нібито через кілька років у Петербурзі було визнано незаконність полтавської заборони промов українською мовою, втім, очевидно, той сенатський документ перетворився в гоголівську “пропалу грамоту”: “И не оказалось никакого гоголевского запорожца, который бы сумел разыскать “пропавшую грамоту” и применить её к делу, чтобы незаконно высланный за рубеж язык Котляревского и Шевченка был вновь водворён по месту своего рождения и старого жительства…” (виділено мною. – В. М.). Вагомим свідченням вростання Володимира Короленка в український культурний ґрунт є його дружні стосунки з багатьма українськими письменниками, культурними та громадськими діячами. Михайло Коцюбинський називав його своїм улюбленим автором, а творчість визначав як “книгу життя”, в якій воно дивовижно вірно відображено великим художником. Володимир Короленко спілкувався з Іваном Карпенком-Карим, Панасом Мирним, Марком Кропивницьким, Гнатом Хоткевичем, Христиною Алчевською… Леся Українка вважала, що твори Короленка необхідно перекласти українською мовою…

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF w Wikimedia Commons ↗

Емблема «Просвіта»Prosvitianyn