“Я пройду крізь ті ліси до тебе. · Я знайду тебе на землі і на небі!” · 8 З блокнота письменника · с. 8сторінка оригіналу ↗
Андрій Шевченко
Слово Просвіти, №01–02 за 2020 рік
І.
Одного липневого надвечір’я 1946 р. Андрій Шевченко, двадцятидволітній смаглявий молодик атлетичної будови з Черкас, капітан радянської армії, прогулювався в парку над озером в Тернополі. В гурті молоді, що поверталася з парку до міста, він побачив надзвичайної вроди дівчину. Він усміхнувся до неї, а вона відповіла заманливою усмішкою. Той усміх Андрій жестом руки пригорнув до своїх уст. Вони розминулися, але не розійшлись. Хвилину стояли, наче вкопані. В його сувору, військову настроєність ласкава дівоча усмішка проникла, наче промінь полудневого сонця в студене ранішнє повітря. В уяві Андрія виринали обличчя дівчат з тої школи в Черкасах, де він учився. В розбудженій молодечій душі капітана появилася постать його матері. Зелені сяйливі очі дівчини, яку він побачив, нагадали йому зеленаві зіниці очей його матері з поволокою печалі. І зростом тернополянка була така ж, як його мати.
На другий день під вечір, після занять в училищі, Андрій уже стояв на тому місці над озером, де відбулося мовчазне, але хвилююче знайомство з його богинею. Він вірив, що вона прийде, думками кликав її, готувався до зустрічі, в дзеркалі озера уважно оглядав себе. Зняв кашкет. Над чолом побачив чорні кучері, наче скручений козацький оселедець. Він був копією свого батька, мускулястого, чорновусого, плечистого робітника Яреми Шевченка, що сам себе вважав нащадком запорожця.
Андрій обіруч погладив свої добре виголені вилиці, торкнувся висунутого вперед підборіддя, що свідчило про його непоступливий характер. Про свої карі очі він ніколи не думав, не вважав їх гарними, а тільки занадто вогнистими. Щодня в кишеньковому дзеркальці він бачив їх, але тільки тепер подумав, що в його єстві живе образ оспіваного Тарасом Гамалії.
Андрій вважав, що йому не пасує кітель з погонами, які нагадують Сталіна. Він добре усвідомлював, що в Тернополі є люди, виховані любов’ю до України. Він почувався щасливим, адже його училище було створено буквально того дня, коли командування гітлерівських армій проголосило капітуляцію Німеччини. Війна закінчилася.
Андрій полюбив Тернопіль. Почав згадувати, яким нерозумним був, коли рвався не до школи, а до армії. Щось надто романтичне, козацьке озивалося в його ще дитячій душі. Зброя надила, але батько вічними скаргами на комуністичне брехливе начальство скеровував сина не в армію, а до педагогічного інституту, щоб став учителем і людиною.
Батько нагадував йому, ще маленькому, жахливий голод, і просив його братися до книжки, а не до автомата. Батько розповідав, як російська солдатня оточила всі села на Черкащині і силоміць повідбирала в колгоспників засипане в мішки зерно. А потім спецзагони забрали сховане на горищах, у пивницях та в загатах, у різних таємних коморах збіжжя — все до останнього зернятка повимітали.
До батька приєднувалася мати. Андрій пам’ятає, як вона не раз, а десять разів щодня просила його, підростаючого учня: “Сину мій, комуністи пограбували нас. Ми жили в селі Сунки, від голоду втекли, сховалися в Черкасах, жебракували доти, доки батько не влаштувався на роботу на заводі”.
Андрій слухав, але думав своє. Він успішно закінчив Черкаське військове училище, згодом перенесене до Тернополя. Вчився дуже добре, його, східнякаукраїнця, командира училища капітана, що відзначається як майстер стрільби і говорить добірною російською мовою, комуністична партія в Києві і в Тернополі вважала його своєю людиною. Господарські справи училища Андрій вирішував легкома, а вчилися там чомусь тільки росіяни та призовники в армію з інших республік. За комуністичної влади всіма військовими частинами на території України командували росіяни. Андрій все це знав. На зустрічах у Тернопольських школах він розмовляв українською мовою і, вкритий оваціями, повертався щасливим додому.
Годинами чекаючи на появу дівчини,
що усміхнулася до нього, Андрій думав про те, чому в Тернополі на кожному кроці чути українську мову, а в його рідних Черкасах панує російщина. Звичайно, він ще в школі тричі прочитав “Кобзаря”, виданого спеціально для учнів, де найважливіших творів Тараса не було. А в Тернополі Андрій почав наново перечитувати Шевченка. Поема “Гайдамаки” йому, воїнові, найбільше сподобалася. Андрія не тільки прізвище зобов’язувало — в душі його прокинулась думка, що він повинен знайти собі в Тернополі дружину, роботу, місце для свого майбутнього цивільного життя.
Йому приснився Ярема Галайда, провідник гайдамацького повстання. Майже в кожному розділі поеми “Гайдамаки” він зустрічає образ Яреми, сироти, слуги в пансько-польських палатах та в єврейських корчмах, людини, що навіть прізвища свого не знає. Поему “Гайдамаки” Андрій любив перечитувати. Він був сином убогих людей, йому здавалося, що названий Галайдою юнак Ярема — це він. А дівчина, яку він побачив і закохався в неї, це Оксана, дівчина Галайди. Він вивчив напам’ять уривок з “Гайдамаків”, щоб його прочитати при зустрічі з нею.
“Ходім, ходім, отамане, Батьку ти мій, брате, Мій єдиний! На край світа Полечу, достану, З пекла вирву, отамане... На край світа, пане... На край світа, та не найду, Не найду Оксани!” “Може, й найдеш. А як тебе Зовуть? Я не знаю”. “Яремою”.
“А прізвище?” “Прізвища немає!”
“Хіба байстрюк? Без прізвища. Запиши, Миколо, У реєстер. Нехай буде... Нехай буде Голий, Так і пиши!” “Ні, погано!”
“Ну, хіба Бідою?” “І це не так”. “Стривай лишень,
Пиши Галайдою”. Записали. А тут в Андрія появився ще інший клопіт. Його батько Ярема; тернополяни Андрія називають Яремовичем, а солдати — Єремєєвічем. Батько нагадував йому Ярему Галайду, а він чомусь не мав сміливості зобов’язати своїх солдатів звертатися до нього по батькові українською мовою. Сталося — рідний батько синові заборонив вимагати від своїх солдатів звертатися до нього по-українськи: “Подумай — це не твоя армія!” Поступово він звик до себе, Єремєєвіча. В училищі росіяни — і не росіяни — не тільки тишкома поміж собою, ай голосно, коли він був десь поблизу, називали його хахлом. Андрій на це не звертав уваги, але деколи навмисне закидав до російщини отакі несподівані команди: “Защепи собі ґудзики, роззяво”, або “Не лізь поперед батька в пекло!”
Аж тут в училище до Андрія прийшли два чекісти, спитали, усміхаючись, “может ли он свободно говорить на украинском языке?” Андрій здивувався, але відповів твердо: “Можу, це ж рідна моя мова!” Вони посміялися й пішли, а за тиждень знов прийшли, знову пожартували і застерегли капітана. Сказали, щоб він не віддалявся від Тернополя, бо в різних схованках по лісах біля міста діє націоналістична, бандерівська банда, яка полює на невинних, чесних радянських людей. Вони пішли, Андрій подумав: “Хай собі діє, я офіцер в армії, а не в спецслужбі!”
Але вже третього, а може, й четвертого дня, коли він нарешті діждався тої дівчини, що своїм усміхом обернула його, радянського капітана, в українського козака, Андрій узяв себе в руки. Підійшов до неї. Вона зупинилася. Чекала хвилину, а він мовчав. Нарешті отямився, простягнув до неї руку і представився: “Я — Андрій Шевченко, родом з Черкас”. Вона взяла його руку і чітко сказала: “Я Леся!” Андрій пожартував:
“Якщо ви Леся Українка, я втечу з Тернополя”. “З Тернополя, може, втечете, але від мене ніколи і ніде не сховаєтесь”, — Леся усміхнулась. А він уже серйозно прошепотів: “Скажіть мені, чи можна буде зустрітися з вами десь у Тернополі?” Дівчина різким рухом голови заперечила й додала: “Це неможливо”. Андрій весело повторює: “Я з Черкас, а звідки ви?” “Я з того лісу”, — Леся показала рукою чорні смерекові й дубові пущі на протилежному березі озера. Андрій вибухнув: “Я пройду крізь ті ліси до тебе. Я знайду тебе на землі і на небі!” Він зняв зі своєї голови кашкет із червоною зіркою і надів його на голову Лесі. Вона обережно, мов якусь дорогоцінність, зняла той кашкет з голови, але не віддала Андрієві. Миттю підійшла до нього і прикріпила до його кітеля мікроскопічний синьо-жовтий тризуб. Відходячи, спинилась і мовила ніби до себе, але так, щоб Андрій почув: “Не шукайте мене в лісі, там вовки живуть!”
ІІ.
За тиждень Андрій у присмерку підходить до свого улюбленого озера, але вже з протилежного берега. Там лісу вже нема, але він там був ще двадцять років тому. Вирубали! Тепер там галявини, де рідко стоять височезні явори та берези, а поміж ними туляться самі до себе житлові будівлі, готелі, крамниці, ресторани. Лунає троїста гуцульська музика і парубоцька опільська співанка. Андрія зупиняє знана йому пісня з Черкас, але забута. Він тепер знову почув її в Тернополі. Це козацька пісня про Сагайдачного, “що проміняв жінку на тютюн та люльку” і про Дорошенка, “що веде своє військо хорошенько”.
Андрій насторожено думає весь час про
Лесю. Тільки про Лесю. Він вирішує пройти наскрізь цей загадковий для дівчини ліс, а для нього лісочок, де не може бути дикого звіра, небезпечного вовка чи рися. Перед ним з-за кожного дерева виринає плетениця стежок. Вибирай одну, та не бійся, йди собі до ранку, а вранці перед тобою з’являться пшеничні, кукурудзяні або житні поля. Ти повернешся, побачиш Лесю, скажеш їй: “Я кохаю тебе, будь моєю!”
Він поглядав на свій годинник, ішов досить довго. Спочатку не відривався від автомобільної дороги, вслухався в гуркіт машин, але раптом загубив її. Засвітив кишеньковий ліхтарик. Не злякався, а зрадів, хоч тепер був змушений перестрибувати вузенькі яри і навіть трохи ширші поточини. Ніч була милостивою до нього. Місяць молодий, круглий викотився на небо. Андрій згасив свій ліхтарик, але тут же й засвітив, щоб триматися ледь помітного схованого під травою старого путівця. Чим глибше він заходив у ліс, тим швидше почала тікати від нього його майже невидима стежка.
Коли місяць знов побачив Андрія і почав наближатися до нього, він раптом почув хрипкуватий голос якоїсь невідомої людини: “Стій! Хто йде!” Андрій зупинився. Два молоді голоси крикнули здвобіч: “Руки вгору!” Андрій підняв руки. Освітлений з двох боків, він побачив націлені в нього автомати. Інстинктивно заскочив за грубий стовбур якогось дерева і закричав: “Я Андрій Шевченко, капітан радянської армії”. Не встиг він видихнути цих слів, як його руки вже були зв’язані накинутим із-за куща міцним шнуром. Ще іншими двома ліхтариками він був освітлений, а з лісу до тих, що його зв’язали, підійшла велика ліхтарня. За мить спалахнули сухі тріски, принесені лісовими тінями з гущавини. З’явилося вогнище. Біля вогню Андрій побачив міцного високого чоловіка в мундирі радянського генерала. Андрій збагнув, що він схоплений групою Української Повстанської Армії. Блиснула в голові страшна думка — це ж можуть бути й перебрані чекісти, йому треба бути обережним, замкнутим. Він згадав, як чекісти застерігали його не віддалятися від Тернополя. Вкритий потом Андрій уважно прислухався до української мови вояків у радянських пілотках і кашкетах. “Банде
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
