Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “В ізлерівських концертах і виставах вставлялися номери з українськими піснями й танцями, виступами бандуристів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

П’ять постатей, які не увійшли до «Шевченківської енциклопедії»

Слово Просвіти, №01–02 за 2020 рік

У Новому 2020 р. продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Це вже 27-ма стаття проєкту, в якій автор розповідає про п’ятьох історичних осіб, їх, на його думку, доцільно включити до “Шевченківської енциклопедії” чи додатку до неї — І. І. Ізлера, Катрмера де Кенсі, Ю. Ф. Корфа, Д. Є. Міна, І.-К. Пеца. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Нагадайте йому про Ізлера…” Отже, в алфавітному порядку почнемо з І. І. Ізлера. Зацікавився ним уже давно, працюючи над книгою “Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка”. Річ у тім, що в листі до М. М. Лазаревського з Орської фортеці від 20 грудня 1847 р. Шевченко писав: “Поклонітесь гарненько од мене Дзю бину, як побачите… Нагадайте йому про Ізлера і ростягаї, про Адольфінку й прочії дива”. Оскільки Адольфіна згадана ще й у Шевченковому запису в Щоденнику 12 квітня 1858 р., виникла необхідність у відповідному коментарі про неї1 й з’ясуванні особистості Ізлера, адже в академічному коментарі до згадки цього прізвища читаємо: “про Ізлера — власника ресторану в Петербурзі”. Це мало, дуже мало… Зрозуміло, що на рівні побутової свідомості може виникнути думка, чи варто включати в енциклопедію “якогось незначущого Ізлера, згаданого Шевченком мимохідь один раз в листі”. На мій погляд, в “Шевченківській енциклопедії” чи додатку до неї необхідно представити кожну постать, хоча б раз означену Шевченком у творах і Щоденнику та листуванні. Власне саме такий підхід і характеризує видатну “Шевченківську енциклопедію” в 6 томах, видану у 2012—2015 рр. Доречно й переконливо привернув увагу до І. І. Ізлера відомий шевченкознавець О. В. Боронь, опублікувавши цікаву статтю “Втрачений аркуш Шевченкового альбому 1858—1859 років із пісенькою про Йоганна Ізлера”2. Тож про все по чину. Іоганн Люціус (в офіційних, енциклопедичних і літературних джерелах — Іван Іванович) Ізлер — швейцарець за походженням, знаменитий у ХІХ столітті антрепренер, ресторатор, кондитер, власник кафе ресторанів на Невському проспекті в Петербурзі, народився 4 серпня 1810 р. у Давосі. У 1816–1817 рр. переїхав із батька ми і сестрою в Петербург. Після смерті батька у 1818 р., очевидно, пройшов у середині 1820 х рр. кондитерську підготовку під керівництвом вітчима Х. У. Ауера, який був магістром російської гільдії кондитерів. Із початку 1830 х рр. працював “першим гарсоном” (старшим офіціантом) у відомій кондитерській материного брата Х. Амбіеля, яку відвідував О. С. Пушкін і ліцеїсти. Близько 1836 р. Х. Амбіель повернувся в Давос, продавши, мабуть, по родинному недорого, кондитерську І. І. Ізлеру. З цього часу й почалася його творча діяльність. І. І. Ізлеру вдалося не тільки розширити кондитерську, а й стати власником ще однієї та кафе ресторану на Невському проспекті і зробити їх надзвичайно популярними. Вже в путівнику по Петербургу 1840 р. відзначалося, що “просторе приміщення опоряджене зі смаком”. Звісно, велике значення мало те, що тут готували дуже смачно й подавали красиво. Навіть пироги І. І. Ізлер незмінно прикрашав забавними написами залежно від дня тижня. До того ж у 1845 р. підприємець запатентував “машину для виготовлення морозива” і став торгувати ним одним із перших у Петербурзі. Саме він у 1849 р., як вважають, уперше використав у своєму кафе ресторані на Невському проспекті 42 окремі кабінети для відвідувачів. Крім того, господар оформляв афіші біля входу і меню в поетичній формі. Та що там! З афішами поширювалися й рядки М. О. Некрасова про те, що І. І. Ізлер — “несчас тных друг и друг честных людей!” Корінні зміни в успішній діяльності підприємця відбулися, коли він види вився за містом у Новому Селі, біля Чорної Річки, на землях графа Строга нова “Заклад штучних мінеральних вод”, заснований у 1834 р., із великим прилеглим садом. У ньому, крім водопою, двічі на тиждень вечорами грала музика. Покрутивши тямущим мозком, І. І. Ізлер зрозумів, що з тієї землі та приміщень на ній можна здобути значно більше, і у 1848 р. узяв заклад в оренду. Найняв відомий оркестр І. Гунгля, циганський хор І. Васильєва, тірольський хор, трупу гімнастів арабів, а також організаторів “живих картин”, які входили тоді в моду. В саду почали влаштовуватися феєрверки й ілюмінації, “чарівні ночі” — римські, венеціанські, неаполітанські, постановником яких був майстер цієї новинки Ф. К. Вальц — вправний машиніст, досвідчений декоратор, який служив у Большому театрі. А ще проводили лотереї, на яких можна було виграти, скажімо, вечерю на дві та чотири персони, столовий сервіз англійського фарфору на 24 персони і т. ін. До того ж було побудовано кілька павільйонів, критих галерей, великий концертний зал і естрадний театр, які в недільні дні збирали тисячі петербуржців. Весь столичний бомонд відвідував заміські гуляння. Та й справді, мінеральні води у І. І. Ізлера поєднувалися в “розважально му саду” з атракціонами, ставками, алея ми, фонтанами. Тут виступали заїжджі знаменитості, оперні діви й оперетні співачки, фокусники, акробати, дресируваль ники… Славилися його грайливі шансонетки багатьох національностей, І. І. Ізлер одним із перших у Росії ввів так званий “каскадний жанр”... І, звичайно, воєнні музиканти, танці, танці, танці… Знав толк І. І. Ізлер у масових розважаннях! Його називали “королем громадських розваг” або “звеселювачем публіки” і по праву вважали родоначальником петербурзьких розважальних заходів. Ось емоційно точна оцінка зусиль І. І. Ізлера: “Цей сад впізнати не Катрмер де Кенсі Т. Шевченко. Автопортрет (зі свічкою). Офорт. 1860 р. можна, в цьому саду сюрпризи і чудеса на кожному кроці. Вимисли Шехерезади ні що в порівнянні з фантазією п. Ізлера...” Відомо, що в ізлерівських концертах і виставах вставлялися номери з українськими піснями й танцями, виступами бандуристів. Але найцікавіше, що влітку 1851 р. у “розважальному саду” І. І. Ізлера було представлено вокально хореографічний дивертисмент Шевченкового друга С. С. Гулака Артемовського “Українське весілля” і водевіль “Ніч під Івана Купала”, показані раніше в Александринському театрі, а це можливо було зробити лише з дозволу дирекції Імператорських театрів на чолі з О. М. Гедеоновим. Обидві вистави мали приголомшливий успіх! Одного разу (під час епідемії холери в місті) І. І. Ізлера відвідав сам імператор Микола І, чим той дуже пишався. Мінеральні води І. І. Ізлера не допомагали в боротьбі з холерою, але, кажуть, що його намагання звеселити петербуржців прийшлося їм до душі. До “саду Ізлера”, або “Мінерашок”, як називали їх у народі, ходив пароплав від пристані в Літньому саду, можна було добратися й диліжансом з Гостинного двору. Плата — від 1,5 до 12 рублів, а відомі дами з кавалерами проходили й безплатно. Між іншим, І. І. Ізлер залишив свою розкішну квартиру на Невському проспекті й поселився на території саду. Навіть нову кондитерську тут відкрив. Як пише сучасна дослідниця біографії антрепренера Л. Тіхвінська, в ті роки “пересічні петербуржці… знали й цінували Ізлера значно більше, ніж великих людей російської літератури”, скажімо, М. В. Гоголя чи І. С. Тургенєва… Не випадково всередині 1840 х рр. М. О. Некрасов узагальнююче писав про провінційного франта, “который побывал в Петербурге, т. е. посещал Александринский театр, Из лера и прогуливался по Невскому проспекту…” А. О. Григор’єв, який високо ціну вав Шевченка, в одному з прозових творів, аби позначити петербурзьку своєрідність, писав: “Он вышел из кондитерской Изле ра, сошёл по ступеням чугунной лестни цы…” У повісті М. С. Лєскова “Сміх і горе” є такий пасаж: “Живу затем я целое ле-то в Петербурге… Скука страшная: жара, духота; Излер … Альфонсины и Финеты, танцы в панталонах, но без увлечения, и танцы с увлечением, но без панталон…” От і відгомін Адольфінки… Про величезну популярність І. І. Ізлера яскраво свідчить те, що в романі Ф. М. Достоєвського “Преступление и наказание” (1866) є сюжет, в якому Родіон Раскольні ков, через довгий час після вчиненого зло чину, в трактирі гортає підшивки газет, щоб віднайти інформацію про вбивство ним “старухи процентщици”: “Излер — Излер — Ацтеки — Ацтеки — Излер… Фу, чёрт!.. Пожар на Петербургской — Излер — Излер — Излер — Излер…”3 У 1857 р. закінчився термін оренди саду, і підприємець пішов, а сад без нього швидко занепав. Але через чотири роки І. І. Ізлер повернувся, а з ним — і нова слава “розважального саду”. Антрепренер широко використовував технічні новинки. Скажімо, взимку 1866 р. над катком “Мі нерашок” засяяли електричні лампи (джерелом служив гальванічний елемент). А в самому Петербурзі, між іншим, електричні ліхтарі з’явилися лише через 17 років. В саду І. І. Ізлера ввійшла в моду демонстрація повітряних куль… Втім, із часом публіка почала байдужіти до “розважального саду” та найстрашніше, що влітку 1876 р. весь комплекс повністю згорів, і творець утіленої в життя ідеї “видовищної індустрії” ненадовго пережив своє дітище. Він помер через рік — 20 вересня 1877 р. Похований у Петербурзі на Смоленському лютеранському кладовищі (ділянка 97) на сімейному місці. З ним — дружина І. Д. Із лер (1812—1872) і син А. Ізлер (1846— 1895). З викладеного видно, що підприємець І. І. Ізлер став особливо знаменитим, коли Шевченко був уже на засланні. Тим більше цікаво, що поет запримітив російського швейцарця ще на початку його кипучої діяльності в Петербурзі. Можна припустити, що молодий Тарас Григорович був знайомий із не набагато старшим Іваном Івановичем, і гостро чутливий поет оцінив енергетичний потенціал заповзятливого ресторатора, за пам’ятав його. Бо ж інакше не згадав би про нього на засланні, не виокремив би в листі… “Граф де Кенсі написав пречудовий трактат…” Антуан Крізостом Катрмер де Кенсі (1755—1849) — відомий французький археолог і письменник мистецтвознавець, теоретик мистецтва, знаний адміністратор Французької академії мистецтв, кавалер ордена Почесного легіону. До Французької революції 1789 р. — радник суду в Шатле. Прийнявши революцію, був членом Комуни Парижа, депутатом Законодавчих зборів. Активно займався архітектурним виглядом Парижа, виступав за збереження його класичних пам’ятників. Йому було доручено належно впорядкувати місце, де знаходилася зруйнована Бастилія. Втім, за розбіжності з якобінцями кілька місяців провів у в’язниці. Після виходу з неї готував роялістське повстання, розгромлене генералом Наполеоном Бонапартом. Імператор тримав його на відстані від державної влади, проте граф продовжував активну творчу й адміністративну діяльність. Реставрацію королівської династії Бур бонів шістдесятирічний Катрмер де Кенсі прийняв із захопленням, а натомість отримав високу посаду постійного секретаря Академії мистецтв, був призначений професором археології в античному кабінеті Національної бібліотеки. У Шевченкові часи в Росії ім’я Катрмера було маловідомим, але згодом ввійшло до Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона. Досі висловлюється думка, що в ХІХ столітті в країні популярною була лише його біографія Рафаеля Санті (1483— 1520), видана у 1824 р. Проте Шевченко згадав графа в Що

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин