Культура · “Гарна книжка, прочитана в дитинстві, стає янголом:охоронцем”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Шах і мат українській культурі
Слово Просвіти, №01–02 за 2020 рік
Галина ПАГУТЯК
Аби ви даремно не витрачали час, відразу повідомлю тему мого допису. Шах українській культурі — це зачистка шкільної програми від творів, які можуть пробудити в дитини співчуття, шляхетні почуття чи патріотизм. Мат — вишенька на торті — новопризначений Шевченківський комітет. Хочете читайте, хочете ні, але це стосується тих, що збираються залишатися українцями, захопившись ультранаціоналістичними поглядами, хоч би як це було невигідно. Ці дві підтеми тісно пов’язані між собою, просто тро
Михайло НАЄНКО
Ці слова Тараса Бульби я повторив на обговоренні прем’єри фільму, яке відбулося після перегляду “Чорного Ворона”. І автор роману, що став мотивом фільму, Василь Шкляр, і кінорежисер Тарас Ткаченко — сини філології Київського університету імені Тараса Шевченка. Тут вони спочатку навчалися літератури (Тарас був моїм студентом), а кіномистецтва — в Театральному інституті імені Карпенка
Карого та на знімальному кіномайданчику. Василь Шкляр — ще й у кабіні звукозапису, оскільки озвучив фільм словами “від автора”. Глядачі довго аплодували і самій картині, і авторам роману та фільму, і акторам, які блискуче відтворили нелегкий, дуже кривавий матеріал нашої недавньої, а по суті — сучасної історії. Мені особливо імпонувало ще й те, що на екрані періодично з’являлися мої рідні місця. Холодний Яр, залізнична станція Тального, околиці Мокрої чи Сухої Калигірки, радянізована Звенигородка, село Василя Шкляра Ганджалівка — усі ці топоніми відомі мені з дитинства, бо ж знаходяться за 20— 50 кілометрів від мого Гуляйполя. Автори роману і фільму — представники різних художніх поколінь, але вони однаково розуміють українську і світову біду: найбільше остерігайся “старшого брата”, у цьому випадку — ненажерного північного Каїна. Навіть більше, ніж Каїна. Той, за біблій хи розділені в часі дві знакові по дії. А точніше — дві чорні мітки. Змити їх доведеться рано чи пізно, це вже не вперше. Я розумію, що це все почалось давно як спецоперація КГБ, а тепер триває як спецоперація ФСБ. У часи моєї студентської юності в Києві, по кімнатах гуртожитку швендяв такий собі бридкий, брудний, п’яний і явно з психічними відхиленнями тип, який тролив дівчат: казав, що зі стриженими і в штанах не одружиться, і що ми всі порчені, а він знайде собі дівчину з косою до пояса і чорними бровами. Він намагався викликати у нас почуття неповноцінності і залякував. Вигнати ми його не могли, послати матом теж, бо не те виховання, і оте огрядне смердюче чудовисько могло врешті просто по бити. Ми для нього були не жінками, чиїмись доньками чи сестрами, а ледь не повіями. Згодом більшість із нас почала викладати українську мову та літературу в школах по всій Україні. І ось таке вульгарне, зате пристойно одяг нене, сидить тепер у владних і міністерських кріслах, не вилазить із телевізора і доводить нам, що ним міфом, просто вбив свого брата, та й по тому, а москворо тий Каїн у фільмі нищить рештки цілого народу, нищить його цвіт і залишає після себе випалене поле. Ось чому такий спротив йому чинять у фільмі не лише армійські об’єднання, а й незламні особистості, власне кожен українець, що не поступається своєю гідністю навіть перед смертю. Основа фільму — воєнний конфлікт та кілька любовних сюжетів, які розгортаються на полі наша українська література не така як інші, не конкурентна, не толерантна, травматична і найгірша в світі. Часом воно ще й письменник, звізда шоу
бізу, обслуга сучукрліту. Об’єднує їх усіх чорне невігластво не лише у сфері української культури, а й світової, яка в минулому була не менш нетолерантна і травматична. Згадаймо хоча б “Олівера Твіста” з його моторошними сценами насильства. “Жізнь — єсть боль”. Тоді в Англії вішали дітей за крадіжку булочки, а дівчатка йшли на панель у 10 років. Література того часу чесно застерігала дітей від того, що на них чекати ме в майбутньому дорослому житті, кого і як треба уникати, і головне — як зберегти в собі людські чесноти. Але зараз, в епоху споживацтва і цинізму, класика заважає впроваджувати ліберальні цінності, і її намагаються вилучити принаймні з підручників. То повсюдне явище. А відтак героєм, якого намагаються нав’язати дітям, є істота, яка привселюдно, перепрошую, пісяє, какає, блює, шмаркається, трахається, матюкається. Замість Дюймовочки — пригоди лайна в глянцевій палітурці. Бо це “круто”. Це вам не дівчинка Маруся, яка ціною власного життя рятує козаків, не Семенко, який доглядає за братиками і сестрами, бо мати
породілля нездужає. Замість мелодійної поезії, яка запам’ятовується відразу, гризіть, дітки, верлібри авторів, у яких повністю відсутній музичний слух. Ні, я мала щасливе дитинство, перечитуючи в надцятий раз “Дві московки” і “Олюньку”, українську фантастику і пригодницьку літературу, і всі народні казки, які вдалося знайти. Мене не готували на принцесу, що чекає на багатого папіка, який по садить її у білий ролс
ройс і по везе на Мальдіви. Життя таке саме безжальне і підступне, як і колись. Гарна книжка, прочитана в дитинстві, стає янголом
охоронцем. Що буде з сучасними дітьми, не знаю, але ситуацію можна образно окреслити так: мавпа, якій дали в руки гранату, може вручити її дитині, яка захоплено дивиться на неї. І тут я підійшла до другої під теми. Класика, неперервність традиції дає дорослій людині відчуття захищеності, яке я б назвала респектабельністю. Заможні люди відправляють дітей у закриті школи подалі від укрсучліту в шкільній програмі, хай краще вивчають Шекспіра і Лонгфелло, вчаться розуміти Ба ха, а не слухають “Поющие труси”. А бидло хай тупіє і продає своїх доньок на м’ясо, а синів у сутенери. Респектабельність підтримується завдяки певним інституціям. Респектабельність української літератури ще сяк так підтримують окремі часописи, літературні музеї, Інститут літератури і Шевченківська премія. Вони встановили принаймні якісь бар’єри, червоні лінії, оберігали канон. Я кажу сяк
так, але навіть показна респектабельність краще ніж нашестя недосвідчених і неосвічених дикунів, які нічого корисного не зробили для української культури або навіть шкодили. Вони виросли з личинок, посіяних ще задовго до Незалежності, і дуже потрібні новій владі. Респектабельності в них ні на грам. А що ж робити? Думайте, читайте, чужого научайтесь, свого не цурайтесь. І захищайте себе та своїх дітей.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
