Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр “Обов’язок артиста — любити свого персонажа”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Таємниці «сірої» зони

Слово Просвіти, №01–02 за 2020 рік

Творча дружба письменника Андрія Куркова та художнього керівника Київського академічного драматичного театру на Подолі, народного артиста України Віталія Малахова триває не одне десятиліття. У цьому театрі кілька років тому Ігор Славінський поставив виставу “Останнє приземлення, або Один день з життя внутрішнього органу” за мотивами однойменного оповідання Куркова. Саме Віталію Малахову письменник дав прочитати першу частину свого роману “Сірі бджоли”. Віталій Юхимович вирішив узяти її за основу нової постановки. Запропонував авторові написати за цим сюжетом п’єсу. Робота над виставою тривала майже рік. Андрій Курков запропонував два варіанти п’єси — українсько і російськомовний. Вирішили, що більшість героїв буде говорити українською, наближеною до розмовної. Російськомовним залишили лише одного з головних персонажів Пашку та російських найманців. На прохання режисера автор дописав деякі сцени, ввів нових персонажів, яких немає у романі. Зокрема тут з’явилася сцена з губернатором, детальніше виписані жіночі образи. Під час репетицій актори також долучалися до творення вистави. Вносили свої про позиції. Приміром Сергій Бойко запропонував, аби його герой у фіналі вистави почав говорити українською. До того ж тут він читає поезію українських авторів. Роль головного героя — Сергія Сергійовича — запропонували народному артисту України Богдану Бенюку, який давно активно співпрацює з Віталієм Малаховим і театром на Подолі. Вже багато років з аншлагами тут іде вистава “Сто тисяч” за Іваном Карпенком Карим, де Богдан Михайлович теж виконує головну роль. Поруч з Бенюком майже весь час на сцені один з провідних акторів театру Сергій Бойко. Разом вони створюють неповторний дует. Серед виконавців також один з корифеїв театру на Подолі — Федір Ольховський. У нього не велика, але яскрава роль. У цьому образі проглядається президент утікач Віктор Янукович у часи, коли був губернатором Донеччини. Він приїздить до Сергія Сергійовича лікуватися сном на — “Стіна” є дебютною виставою молодого драматурга Любові Якимчук. Думаю, вона тішиться постановкою на головній драматичній сцені країни, — розповідає завідувачка літературно драматичної частини театру Наталія Пономаренко. — Можна сказати, що вистава народжувалася в театрі. Нам дуже приємно, що ми продовжуємо традиції співпраці з молодими драматургами. Також запрошуємо до спів праці режисерів різних мистецьких шкіл і напрямів. Дуже цікавою була робота з Томасом Мет тлером. Це відомий хореограф зі Швейцарії, який спочатку приїхав проводити майстер класи з акторами театру Франка. А потім виникла ідея створення вистави, яка народжувалася у співпраці з акторами нашого театру. Було багато спільної роботи. Я пишаюся рідним колективом. Думаю, ця річ викличе інтерес не тільки у фахівців, а й у широкої громадськості. Тим паче, вистава торкається такого важливого для всіх українців питання, як війна, що триває вже більше п’яти років. Ми робимо все можливе, аби бджолиних вуликах і залишає на згадку про себе туфлі зі шкіри страуса 46 розміру. У виставі дві жіночі ролі — Свєтка (Лариса Трояновська), в яку були закохані Сергій Сергійович та Пашка, і дружина Сергія Сергійовича — Віталіна (Анна Саліванчук). Впадає в очі, що Віталіна значно молодша від свого чоловіка. Це було зроблено навмисне, аби показати, що вже минуло багато років відтоді, як вони розлучилися, і тепер Віталіна приходить до героя лише у спогадах. Також у виставі бачимо українського воїна Петра (Юрій Феліпенко) та російських найманців, ролі яких виконують Артем Мяус, Максим Грубер та Владислав Гончаров. Декорації придумав режисер вистави. Цікаве рішення — бігова доріжка, по якій біжить Пашка вкінці вистави. Завдяки відеопроєкції створюється враження, що він біжить по реальній місцевості. Спочатку хотіли зробити зйомку сірої зони взимку й активніше використовувати такий прийом. Але це б відволікало глядача від основного сюжету. У виставі три місця дії — хата Сергія Сергійовича, передпокій будинку Пашки і квартира Свєтки. А за допомогою проєкції і сітки створювали вуличні сцени. Світлана Заікіна розробила костюми. Вони досить побутові. Але є цікава сукня з мурахами, яку носить Віталіна. Про цю сукню йдеться в романі. Вирішили її показати і на сцені. Про роботу над виставою наша розмова з виконавцем ролі Сергія Сергійовича Богданом Бенюком. — Співпраця з театром на По долі розпочалося з вистави “Яго”, це був 1994 рік, — згадує Богдан Михайлович. — Тоді ми з Анатолієм Хостікоєвим потрапили в цю команду. Їздили на фестиваль до Единбурга, де грали вистави “Яго” і “Сон літньої ночі”. Потім Віталій Малахов поставив у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка “Отелло”, де я грав Яго. Після цього були “Сто тисяч”, а тепер — “Сірі бджоли” Андрія Куркова. Запропонували почитати роман, він мені дуже сподобався. Я подзвонив Куркову і сказав: “Знімайте кіно, може вийти класний фільм”. Але він був націлений на виставу. Почалася робота. Вистава значно відрізняється від роману. Ми показали неймовірний перехід людини, яка через обставини змінює свою позицію. Мій персонаж — Сергій Сергійович Хмеленко. Нічого особливого в ньому наче немає. Він залишився у “сірій” зоні, тобто між двома сторонами — українською і ДНРівською арміями. У селі, яке час від часу обстрілюють, живе лише він та його однокласник Пашка. На вулиці Шевченка — Пашка, який симпатизує ДНРівцям й інколи зустрічається з ними, а на вулиці Леніна — Сергій Сергійович, який ще не визначився, до чиєї сторони він має пристати. Показано їхнє життя, зустрічі з українськими й російськими військовими. Але головне, що в Сергія Сергійовича є захоплення — бджоли. А бджоли для української нації — неймовірна річ. Бджоли завжди пов’язані зі світлими речами. Тому зберегти вулик з бджолами для українця честю. Бо коли гине бджолина сім’я, це трагедія не тільки для пасічника і його сім’ї, а й велика втрати для природи. Дуже важливо, що Сергій Сергійович зміг зберегти ці вулики і бере їх з собою на ту територію України, де немає війни. Він забирає їх із собою і тим, мабуть, з’єднується зі своєю родиною, з якою розійшовся ще до того, як почалися обстріли цих територій. Історія про сьогодення. У ній наче немає нічого екстравагантного. Тут показана сірість того, що навколо нас, і водночас вибір, який ми змушені робити щодня. — Як Ви ставитеся до свого персонажа? — Господь Бог дав мені зіграти багатьох персонажів. Завжди вболіваю за свого героя. Починаю його любити, закохуватися в його поведінку, його спосіб життя. Це обов’язок артиста — любити свого персонажа. І тоді, коли впізнають відсилання до п’єс найвідомішого драматурга світу Вільяма Шекспіра, який будував ієрархічний і зрозумілий світ. На взаємодії цих двох світів, зрозумілого і розкладеного війною, і побудована ця п’єса. Словом, вона нагадує життя… Твір Любові Якимчук вражає граничною правдивістю, “незручною” відвертістю, викладенням фактів та реалій, що випали У Київському академічному драматичному театрі на Подолі поставили виставу за романом Андрія Куркова “Сірі бджоли”, який увійшов до шорт-листа “Книги року BBC- 2018”. Головні герої — вороги з дитинства, які не можуть стати вірними друзями, але їм доводиться проводити холодні зимові вечори у компанії один одного. Бо їх лишилося лише двоє. Два останні мешканці села.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин