Мова єдина · с. 6сторінка оригіналу ↗
Парадокси незалежної України
Слово Просвіти, №01 за 2002 рік
Коли я був студентом (наприкінці 50-х років минулого століття), в нашому Київському університеті ім. Тараса Шевченка почалася кампанія переходу на читання лекцій українською мовою. Розповідали, що в інших навчальних закладах проводили опитування, чи можуть викладачі (якщо не відразу, то коли) перейти на українську мову викладання. У Політехнічному інституті тоді 60 чи 65 % відповіли, що можуть перейти відразу, а решта заявила, що їм потрібно один-два роки для вдосконалення обізнаності з українською термінологією. Студенти-першокурсники, особливо ті, що закінчили українські школи, дуже раділи, бо не доведеться, мовляв, перевчатися мислити, перекладати свої думки з рідної мови на російську. А один заїжджий (десь із центральних областей Росії) студент філософського факультету якось охолодив нас запитанням: “А эта украинизация у вас проводится всерьез или по-украински? Ведь ее уже проводили не раз, а заканчивалось все одним и тем же”. І ще один спогад із життя вже в незалежній Україні. Три роки тому я був в одному з інститутів півдня України. Там і навчальний процес, і виховну роботу почали переводити на українську мову. І раптом один колега довірчо питає мене: “Скажіть, пане професоре, оце ми впроваджуємо українську мову, а чи не буде якогось повороту в протилежний бік?” Я запевнив його, що не буде. І, здається, поквапився. Те, що діється з титульною нацією, з її мовою в юридично незалежній Україні, не вкладається в жодні рамки життя нормальних людей. Керівники нашої держави, здається, досі не знають, яку державу вони будують. Сучасна Україна є державою численних парадоксів. Журналіст Георгій Гонгадзе своїм недовгим життям підтверджував власний афоризм: “Я грузин, але ладен умерти за Україну”. У незалежній Україні його вбито, але вбивць досі не знайдено й не покарано. Інший журналіст (за фахом інженермеханік) Павло Баулін приїхав в Україну з Нижнього Новгорода. Виключений зі Спілки письменників України за антиукраїнську діяльність. У Верховній Раді України є членом Комітету з питань свободи слова й інформації, безперешкодно виступає проти відродження української мови. Живе і процвітає. Дипломати інших держав, що приїздять в Україну, вивчають українську мову, користуються нею під час проведення різних заходів. А деякі українські міністри, високопосадовці демонстративно ігнорують державну мову. Особливе обурення викликає міністр внутрішніх справ Ю. Смирнов. Хіба можна довіряти спокій і захист громадян людині, яка порушує Конституцію держави? Українки, як відомо, належали й належать до найвродливіших жінок світу, а на конкурсах краси від України чомусь виступають або не українки, або перевертні, досить далекі від ідеалу вроди та інтелектуальності. В українському прапорі втілено природні кольори української землі: небо й поле, море і степ, весняні килими з жовтців та пролісків, волошки край житніх ланів улітку. За логікою речей ці самі кольори мають бути в атрибутиці адміністративних частин України. Натомість Крим (в особі його керівників) копіює прапор Росії, Херсонщина — прапор Ізраїлю та герб покійної Німецької Демократичної Республіки. Українська Православна церква Київського Патріархату, яка веде велику роботу, спрямовану на піднесення духовності українського суспільства, на відродження історичної пам’яті українського народу, мусить доводити своє право на існування, атак звана Українська Православна церква Московського Патріархату, яка веде антиукраїнську політику, виступає проти української мови й культури, — користується всілякою підтримкою держави. Заснування Одеси й Січеслава (досі це місто має більшовицьку назву Дніпропетровськ) їхні теперішні правителі пов’язують із царюванням Катерини ІІ, тобто з другою половиною ХVІІІ ст. Насправді, як свідчать історики, ці міста засновані набагато раніше. Чому ж Українська держава в особі її найвищих чинів стає на бік московських імперських версій? Кременчуцька (на Полтавщині) радіосжава, яка так дозволяє топтатися по собі? Хіба можна уявити, щоб мер, наприклад Берліна, прибувши до Ельзасу чи Лотарингії, почав стверджувати, що це споконвічно німецькі землі, місцеве населення вітало його несамовитими вигуками “Німеччина! Німеччина!”, а президент Франції при цьому поблажливо всміхався. Такого уявити в цивілізованому світі не можна. А тепер перенесімося до Криму, до Севастополя, куди вчащає мер Москви зі своїми імперськими заявами, і ні від кого з українських керівників не дістає відсічі. Візьму на себе сміливість твердити, що українська мова, українська тотожність у незалежній Україні під більшою загрозою, ніж тоді, коли Україна мала колоніальний статус (дай, Боже, нам ніколи до нього не повертатися!). У царській Росії українську мову просто забороняли, не визнавали, не було шкіл, інститутів, але ж український народ на всіх теренах свого розселення розмовляв українською мовою. Російська імперія більшовицьких часів, поки не були знищені українські комуністи, проводила політику українізації, українська мова й культура за неповні десять років відродилися не лише в межах тодішньої УРСР, а скрізь, де жили українці — на Кубані, Ростовщині, в Поволжі, Сибіру, на Далекому Сході. Це, щоправда, закінчилося невідшкодовними втратами для нашого народу, бо на зміну українізації прийшла “інтернаціоналізація” — розстріляне Відродження, знищення заможного селянства, виселення українців за Урал, репресії, вимушена еміграція інтелектуальної еліти українського народу. І все-таки в Радянському Союзі ніхто не наважувався твердити, нібито української мови немає. Навпаки, казали, що це дуже гарна, милозвучна мова (хоч і звузили до упору межі її вживання). Нікому й на думку не спадало висловлювати зневаги до геніїв нашого народу Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка (хоч система й узяла собі на озброєння їхню творчість, вилучивши з неї нелояльні до імперії складники).
А що робиться тепер? Навіть у Верховній Раді непоодинокі випадки зневажання української мови та її носіїв. Це заохочує україноненависників до ще зухваліших висловлювань і дій. Скажімо, один із діячів УПЦ МП митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел заявляє: “Украины не было, нет и не будет”. А настоятель Києво- Печерської лаври (великої святині українського народу!) єпископ Павло набагато сміливіший і лаконічніший: “В гробу я видел вашу Украину!” І саме “святим отцям” такої церкви надається честь освячувати відновлений храм Святого Володимира в Херсонесі. Саме українофоб В. Малинкович (не Є. Сверстюк, не Ю. Бадзьо!) є головою “Комісії зі сприяння розвиткові громадянського суспільства” в Україні. Чи можна придумати щось більш єзуїтське для українців? А чого варті виступи на шпальтах газет та на телеекрані горезвісного Бузини? Чи дозволили б грузини отак паплюжити Шота Руставелі або французи — Жорж Санд? Усупереч тоталітарному “інтернаціональному” вихованню радянських часів поволі формувалася українська політична нація. Пам’ятаю, як у добу особливого піднесення українського футболу (60-ті роки минулого століття) на матчі до Москви підтримувати київське “Динамо” приїздили вболівальники зі всіх частин України. Як зараз бачу гасло донецьких шахтарів: “Хлопці, Донбас чекає на кубок!” Це формування за сприятливих умов мало завершитися досить швидко й успішно. Одним із доказів на користь такої думки був результат референдуму 1 грудня 1991 року.
Фото О. Кутлахметова
Але український народ, на жаль, не вибрав таких керівників, які могли б довершити створення української політичної нації, зробити юридично незалежну Україну незалежною й фактично. Нам увесь час наводять приклади інших держав, але не ті, які потрібні Україні. Чому б не взяти за приклад Ізраїль? Ось деякі міркування з приводу мовного питання Надзвичайного і Повноважного Посла Ізраїлю в Україні Анни Азарі: “Сьогодні репатріант може жити в Ізраїлі, не відчуваючи того, що він виїхав з колишнього Радянського Союзу. Зазвичай це пенсіонери. Вони сидять у себе вдома, дивляться ГРТ, розмовляють російською мовою, та й загалом — кому вони заважають? А якщо комусь треба функціонувати в державі, він іврит вивчить”. На запитання кореспондента, чи є якась перспектива підвищення статусу російської мови, зважаючи на те, що в Ізраїлі велика кількість російськомовних виборців, пані Азарі, здивувавшись, відповіла: ”Я не буду вносити такої пропозиції. Думаю, цього не станеться… Я пробую вивчати українську мову. І тут головна проблема для мене полягає втому, що я, на жаль, можу перебувати в інформаційному полі, майже не потребуючи української мови: 90 % видань, які кладуть мені на стіл — російськомовні. До речі, Ізраїль — це й історія боротьби за мову. 100 років тому іврит не був активною сучасною мовою. Наприклад, коли ми відкривали Техніон у Хайфі (сьогодні це найпрестижніший технологічний інститут Ізраїлю), німецькі професори казали: ну що це за
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
