Діалоги · с. 8сторінка оригіналу ↗
Рауль ЧІЛАЧАВА: «ЦЕ ВСЕ ПРОЙШЛО КРІЗЬ МОЄ СЕРЦЕ»
Слово Просвіти, №01 за 2002 рік
— Раулю Шалвовичу, хто вони — ці абхази, котрі нібито так ненавидять грузинів, а грузини нібито ненавидять їх? Що стоїть за цим, мало зрозумілим з точки зору здорового глузду, конфліктом? Що досі не поділять ці два народи? — У духовно-історичному контексті абхази завжди розглядалися як частина грузинського народу. Це була гілка нашої нації, так само як мегрели, свани, карти. Так в етнокультурному аспекті й відбувалось. Із незапам’ятних часів Абхазія входила до складу Грузинського царства, правда, як окреме князівство. Втім, Царство, в цілому, з різних князівств і складалося. До речі, титул усіх царів об’єднаної Грузії починався саме так: “Цар абхазів, кахетинців...” тощо. Територія сучасної Абхазії забудована грузинськими храмами, історичними пам’ятками, де збереглися грузинські ікони, фрески, написи, які свідчать про те, що там панівною була виключно грузинська культура. Абхазька абетка, наприклад, створена на початку XX століття, діячами, між іншим, також грузинської культури. Протягом століть, і це зафіксовано у безлічі документів, правителями Абхазії були князі Шервашідзе. А могила одного з великих грузинських царів Баграта — в абхазькому селі Бедія. Там досі існує і міст, збудований царицею Тамар у XII столітті. Перелік знакових фактів може бути нескінченним. Мутація абхазького етносу почалася з ХVII – ХVIІІ століть, коли внаслідок міграції північнокавказьких племен до нашого Причорномор’я виникли своєрідні переселенські “гібриди” з місцевим населенням, нащадки яких і перетворилися у войовниче крило нинішніх сепаратистів. Цікаво, що їхня самоназва зовсім не “абхаз”, а “апсуа”. На початку XIX століття, коли Росія приєднала до себе Грузію, значна частина Абхазії була мусульманською, хоча це — давньохристиянська земля, де проповідували Андрій Первозванний і Симон Кананіт (останній, за переказами, там і похований). Із приходом Росії перед послідовниками ісламу постало питання: з ким бути? Їм була надана можливість полишити рідні оселі й емігрувати до Туреччини. Ця міграція за релігійними переконаннями відома під назвою мугаджирство, стала великою трагедією для абхазів та спорідненого з ними племені убіхів (зацікавленого читача можу відіслати до книги відомого абхазького письменника Баграта Шинкуби “Останній з тих, хто пішов”, що видана російською мовою), яке за півтора століття асимілювалося з турками повністю. Росія, ставши повноправним володарем Кавказу, в тому числі й Грузії, вдалася до випробуваної політики: розділяй і володарюй. Для цього абхазів не брали до армії, не обкладали податками тощо. Поступово бути абхазом стало вигідним соціальним привілеєм. Наслідок не забарився: місцеві грузини почали записуватися абхазами, бо це гарантувало державний захист від багатьох неприємностей. За рахунок цієї простої арифметики відбулося кількісне збільшення абхазького населення, заповнення того вакууму, що виник після від’їзду мугаджирів. Зі встановленням Радянської влади в Грузії Абхазія стала автономною республікою, що певними повноваженнями вирізнялася серед інших радянських автономій, які, по суті, були фіктивними. Там функціонували обком, Верховна Рада, Рада Міністрів, Абхазький університет, інститути, творчі спілки, театри, видавництва, преса, радіо і телебачення, абхазька мова поряд із грузинською мала статус державної. Незважаючи на те,
що самих абхазів було 17 %, а грузинів 47 %, майже всі керівні посади в республіці віддавали саме абхазам. Таємні суфлери з імперського центру їх увесь час переконували в небезпеці “грузинизації” краю і водночас проводили успішну русифікацію. Абхазьку абетку, побудовану на основі грузинської, що найбільше відповідала фонетичним особливостям мови, замінили російською, додавши до неї кілька химерно-хвостатих літер, а мовою міжнаціональною спілкування де-факто зробили російську. Абхазія як “Всесоюзна здравниця” фактично перетворилася на вотчину Москви, без згоди якої Тбілісі
Кавказ, оспіваний ще генієм Тараса Шевченка, і до сьогодні залишається “гарячою землею”. Наче нічого не змінилося відтоді, як друг поета Яков де Бальмен пролив тут свою “кров добру, не чорну” заради інтересів російської корони. Іна півночі, і на півдні цього благодатного краю знову конфлікти, розгул ворожнечі й ненависті. Мій співрозмовник — людина, втаємничена в усі складні перипетії грузино-абхазького конфлікту, поет, перекладач, журналіст, учений, державний діяч Рауль Шалвович Чілачава, крізь серце якого проходять долі його земляків, кинутих у прірву безглуздої ворожнечі. Він живе і працює у столиці України, хоча й тужить за рідною Грузією, де народився і виріс. У 1965 – 1970 рр. вчився на факультеті журналістики Тбіліського державного університету, стажувався в Київському державному універсине міг замінити там навіть інструктора райкому. Всі фешенебельні на той час санаторії, пансіонати, будинки відпочинку чи творчості належали саме Всесоюзним організаціям-монстрам. — Чим же тоді були незадоволені абхази? — Давайте не плутати абхазів і абхазьку зросійщену номенклатуру, для якої Тбілісі давно став зайвою ланкою між ними і Москвою. Номенклатура ж, як ви знаєте, явище інтернаціональне, вона не любить радитись із народом, хоча завжди говорить від його імені. До чого це призводить, ми вже побачили. — Що, на Вашу думку, стало останньою краплею, яка призвела до відкритої конфронтації і війни між грузинами та абхазами? — Причини конфронтації, як я вже пояснював, були закладені в традиційній російській політиці щодо Грузії і Абхазії зокрема. Рецидиви траплялися ще на початку радянської влади і після смерті Сталіна — у шістдесятих, сімдесятих роках, однак кульмінацією став т. з. “з’їзд абхазів” у селі Лихни в березні 1989 року. Це був час, коли грузинський національно-визвольний рух вустами своїх лідерів уже заявив про намір республіки вийти зі складу СРСР. Абхазія на це відповіла викликом — вийти зі складу Грузії. В Сухумі відбулися заворушення. Абхазькі націоналекстремісти влаштували погром місцевої філії Тбіліського державного університету, вбили кількох грузинських активістів. Абхазів негайно наслідувала Південно-Осетинська автономна область, існування якої взагалі було політичним нонсенсом. (З легкої руки більшовиків споконвічний грузинський край Самачабло через те, що там проживала незначна частина осетин, було оголошено їхньою автономною областю. До речі, поділ Осетії на Північну і Південну теж чистісінька більшовицька вигадка. Осетія — одна, і вона розташована там, де й була завжди зі столи-теті ім. Т. Шевченка, опановував українську мову і літературу. Був заступником міністра у справах національностей та міграції, тепер — перший заступник директора Державного департаменту у справах національностей та міграції. Рауль Чілачава — член Спілок письменників України та Грузії, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка, академік Академії національних та соціальних відносин Грузії, заслужений діяч мистецтв, лауреат міжнародної премії ім. В. Винниченка, премій ім. М. Рильського та комсомолу Грузії. Автор понад 70 книжок поезій, перекладів, публіцистики тацею Дзау-Джикау — за межами Грузії.) Спрацювала міна уповільненої дії: в Тбілісі спалахнула потужна демонстрація протесту, яка закінчилася дев’ятого квітня саперними лопатками радянських солдат. Невдовзі в Грузії відбулися перші на теренах колишнього Союзу багатопартійні вибори, на яких абсолютну перемогу дістав блок “Круглий стіл — Вільна Грузія”. Президентом країни став колишній дисидент, син класика грузинської літератури, сам письменник і культуролог Звіад Гамсахурдіа. На жаль, бути при владі йому довелося недовго. У Грузії стався збройний переворот, було скинуто президента й розігнано парламент. Це призвело до безладдя, виникнення т. з. Державної ради, повернення з Москви Едуарда Шеварднадзе у малозрозумілому статусі Глави держави. — Шеварднадзе, наскільки я розумію, був людиною Кремля. Чому він не зміг загасити конфлікт? — На той час ситуація змінилася. Російські “чорні полковники” були озвірілі на колишнього міністра закордонних справ СРСР, котрий, на їхню думку, причетний до розвалу імперії, радянської армії тощо. Тим часом прірва між Тбілісі та Сухумі поглиблювалась. Територія Абхазії реально вийшла зли не абхази, які не здатні на це з відомих причин, а добре озброєні російські солдати, офіцери, казаки, інструктори. Якщо Росія, яка в Тбілісі мала центр Закавказького військового округу, не дала Грузії жодної одиниці належного їй озброєння, то в Сухумі поставила все, аж до танків і літаків. Зрозуміло, з танкістами і льотчиками включно. Дуже ганебну роль у тій війні зіграла випещена в надрах КДБ конфедерація гірських народів Кавказу і чеченська банда на чолі з сумнозвісним Шамілем Басаєвим, які на гагрському стадіоні влаштували футбол одрубаними головами грузинів. Ганебніший акт вандалізму важко уявити!.. — Це ж геноцид! — Так, але, як не дивно, досі не визнаний світовим співтовариством. ООН прийняла аж 26 чи 27 резолюцій з приводу Абхазії, однак вимогу Грузії визнати факт геноциду грузинів обійшла мовчанкою. — Що вам відомо про нинішню ситуацію в Абхазії? — За роки фактичної незалежності Абхазії, як я вже сказав, відбулася повна етнічна чистка — фізично знищено й вигнано з власних домівок близько 300 тис. моїх земляків. Припинила функціонування грузинська мова — мова колишньої більшості населення. Триває, коли можна так висловитись, “абхазизація” місцевої грузинської топонімі-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
