Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Етері БАСАРІЯ: «МИНУЛІ СТОЛІТТЯ БУЛИ ПРИХИЛЬНІШИМИ ДО НАС…»

Слово Просвіти, №01 за 2002 рік

Етері Басарія — член Національної спілки письменників України, випускниця московського Літературного інституту, прозаїк, автор численних книг і публікацій в Україні іза її межами. Пані Етері — представниця абхазького народу, яка волею долі пов’язала своє життя і творчість з Україною. Вона — українська громадянка, але кожним фібром душі і серця переживає все, що діється в рідній Абхазії. Коли в редакції з’явилося інтерв’ю шанованого мною Рауля Чілачави і я ознайомилася з його точкою зору на грузинсько-абхазькі події, то одразу ж згадала колегу Етері: які почуття викличе в неї наша публікація? Врешті, вона Минулі століття були значно сприятливішими у взаєминах двох сусідніх народів, ніж нинішні часи. Це безперечно. Матір’ю Баграта Багратіоні, що зійшов на грузинський престол у 975 році, була цариця Гурандухт — сестра правителя Абхазії Феодосія Сліпого. Правитель помер бездітним і його племінник, син цариці Гурандухт, картлійський цар Баграт об’єднав абхазьке царство з грузинським. Академік Н. Я. Марр відзначав: “Історія абхазів — це початок грузинської Баградитської царської династії…” Щоб нів кого не викликати алергії, більше не посилатимуся на джерела, написані на території Росії. Коли арабський завойовник Мерван-ібн-Мухаммед вогнем і мечем пройшов усією Грузією, картлійський цар Арчил із братом Міріаном знайшов захист у тодішній столиці Абхазії — містіфортеці Анакопії, де, за свідченням вірменського (наголошую — не росіянина!) історика кінця XIII століття Хетума, абхази “дали притулок усім християнам, яких переслідували сарацини, змушуючи підкорятися законам Магомета”. Тоді в Анакопії тисячі грузинських воїнів і дві тисячі абхазів билися пліч-о-пліч. Таких прикладів з минулого можна навести безліч. Зупинюся лише на двох, що незаперечно доводять і те, що абхази здавна жили на своїй землі: не як частина Грузії, а як самостійний народ, і те, що вони сповідували християнську віру, останнє, утім, підтверджує і наведене вище свідчення вірменського історика. Ще одне підтвердження: “Країна абхазька мала свого князя, єпископа, священиків, уній процвітало християнство” (див. “Пам’ятки давньогрузинської етнографічної літератури”, с. 49–51). Свідчення про абхазьке царство, яким з кінця VIII століття правив видатний абхазький державний діяч Леон Другий, неодноразово можна почерпнути ще й із візантійських джерел, але я з поваги до опонента воліла б удатися до грузинського твору XI століття “Матіане Картліса”, у якому сказано, що абхазький князь Леон Другий відкинувся од Візантії і створив власне царство. Твердженмає свою точку зору на ці події, і було б несправедливим позбавити її можливості висловитися на сторінках нашої газети. Адже діалог завжди містить більш раціональне зерно, аніж монолог. Третьому легше визначити істину, коли перед ним дві точки зору на одну проблему. Повсякчас прагнучи покликати наших читачів до співпраці з газетою, останнє слово ми залишаємо за ними. Отож, варто поміркувати над проблемами, які, на перший погляд, видаються далекими. Ми звикли, що слово “шовінізм” стосується виключно росіян. І не помітили, як він набув реґіонального виявлення в різних точках 1/6 світу, який звався Радянський Союз. До речі — СРСР було утворено 30 грудня 1922 року. Тобто, цього року — 80-річний ювілей цього, тепер уже колишнього утворення (принаймні, віримо, що колишнього). Тим часом Російська Дума готує законодавчу платформу для відновлення імперії, згідно з якою суб’єкня, що “абхази — це ті самі грузини”, як науковий постулат не витримує критики, це очевидно. Батоно Раулю належать такі слова: “Мутація абхазького етносу почалася в XVII – XVIII столітті, коли внаслідок міграції північнокавказьких племен до нашого Причорномор’я виникли своєрідні переселенські “гібриди” з місцевим населенням”. Щиро кажучи, я просто не знаю, як цей “арійський” синдром співвіднести з безліччю учених звань, регалій і поетичних одкровень батоно Рауля, уже не говорячи про те, що з обов’язку служби йому постійно доводиться спілкуватися з тими чи іншими “гібридами”. Хай боронить їх Бог! Хотілося б зупинитися ще на одному висловлюванні Рауля Шалвовича — про те, що Росія, утвердившись на Кавказі, нібито надала абхазам привілеї: не брала в армію, не обкладала податками тощо, тому грузини, щоб скористатися привілеєм, записувались абхазами, збільшуючи тим самим чисельність абхазів. Залишімо осторонь запитання, наскільки етично заради привілею примазуватися до іншого народу, але фактично щодо названих “привілеїв” (а що малося на увазі під “тощо”, мені невідомо) одне вірно: абхазів не брали в царську армію. Але це аж ніяк не було привілеєм, а покаранням. Після абхазького повстання 1866 року проти Росії і жорстокого його придушення, абхази були проголошені “немирними”, такими, що вийшли з довіри, у зв’язку з чим їх справді не брали на військову службу. Самі абхази аж ніяк не вважали це привілеєм і довго домагалися права служити в армії і, нарешті, дістали його. Під час Першої світової війни абхазька сотня, що входила до складу Дикої дивізії, здобула на полі бою собі гучну славу. Про подвиг загиблого поручика Лакербай того часу писали багато, у тому числі письменник Брешко- Брешковський на сторінках “Нивы”. Ухилятися від “привілею” з честю скласти голови на полі брані абхази за всіх часів вважали не гідним чоловіка, даруйте на слові. Абсолютно згодна з батоно Раулем, що цілком конституційно військам пересуватися своєю країною. тами Федерації можуть стати цілі реґіони держав СНГ, якщо буде “волевиявлення” народу. Подібні “волевиявлення” активно стимулюються воєнними конфліктами, економічними провалами, міжнаціональними чварами… Тож чи не варто нам бути більш уважними до своїх міжнаціональних проблем, і не заплющувати на них очі, вдаючи, що “нічого такого не відбувається”, а послідовно називати речі своїми іменами. “Нема народів на землі малих. Малі є люди, тільки не народи”, — писав дніпропетровський поет Олександр Зайвий. Сьогодні ми бачимо, що малочисельні народи постають перед гігантськими проблемами — приклади Палестини та Афганістану аж занадто гарячі й красномовні. Кримські татари мають значніші проблеми, ніж росіяни в Україні, але ми терпляче вислуховуємо теревені про загрозу російській мові і культурі в Україні, — начебто існує десь інша земля, де українці можуть бути українцями… Тож пропоную читачам “Слова Просвіти” стати активними учасниками діалогів з національного питання, праг- Але картина дещо змінюється, коли “свої” починають стріляти з танків по мирному населенню, чи не правда? Не знаю, як діяли добровольці чеченця Басаєва. Не маючи на руках документів, що могли б спростувати чи підтвердити сказане Раулем Шалвовичем, не вважаю за можливе піддавати його слова сумніву. Та якщо в складі грузинських військ не було “мутантів”, тож звідкіля узялися бузувіри, які знущалися з мирного населення із триклятого 14 серпня 1992 року протягом цілого року, поки грузинські війська здійснювали свої конституційні права на території Абхазії? Про те, що витворяли грузинські війська в Абхазії, докладно написано в товстому фоліанті “Біла книга Абхазії”. Як ви гадаєте, що там наведено свідчення тисяч і тисяч брехунів, то я можу додати до тієї книги свідчення моєї матері, що за усе своє довге життя вперше почула від грузинських гвардійців, що вона “сука”, була збита з ніг, утоптана в бруд, а вона ж просила тільки про одне: “Допоможіть мені піднятися, я хочу вмерти стоячи”. Переконана, що її свідчення можна знайти в архівах працівників Червоного Хреста зі Швейцарії, завдяки яким вона і вижила. Одне очевидно: війна не робить нікого кращим. Не думаю, що абхази вели бій у білих рукавичках, незважаючи на те, що шановний Рауль Шалвович визнає за абхазами толерантність, лицарство, порядність. Дякую на доброму слові! Хто такого міг очікувати від “мутантів”?.. Що стосується “руки” Москви. “Для Грузії сонце зійшло з півночі, з Росії”. Ці слова промовив не абхазький “гібрид.” Це, прямо скажемо, приголомшливе з позиції астрономії “відкриття” — президента вільної Грузії Едуарда Шеварднадзе. Зрозуміло, після того, як був виголошений даний постулат, збігло багато води. Зважаючи на реалії, що змінилися, грузинський лідер спробував “передислокувати” сонце за океан, що й досі великим успіхом не увінчалося. Якщо, як стверджує батоно Рауль, ключ до вирішення проблем Грузії лежить у Москві, тож чи варто город городити, самостійною державою себе проголошувати? “Вот приедет барин, барин нас рассудит”. Так, чи що? Не сходить на півночі сонце, так “організуємо” маленьке північне сяйво, і на облудні його промені спишемо всі наші лиха? Давайте залишимо інші держави в спокої і наважимося припустити, що наша проблема полягає в тому, що право нації на самовизначення суперечить праву держави на збереження територіальної цілісності. Тоді б, напевно, багато що стало на свої місця і грузино-абхазький конфлікт уписався б в аналогічні конфлікти, що відбуваються в усьому світі, стало б зрозуміло і те, чому грузинська сторона докладає стільки зусиль, наполягаючи на парадоксальному твердженні, що абхази — це грузини. Припустимо, що один аспект — геополітичний. Є й інший. Цитую тодішнього шефа грузинської служби безпеки Ігоря Георгадзе, пізніше звинуваченого в державній зраді: “Ми маємо у своєму розпорядженні дані, з яких випливає, що Грузія вже стала однією з основних транзитних трас міжнародної наркомафії. Наркотики через Грузію на Захід йдуть в основному з Азербайджану, Середньої і Центральної Азії та Північного Кавказу. Ефективно протистояти цьому заважає сильний тиск із боку місцевих кланів, що нерідко діють через владні структури, і, як це не парадоксально, — конфлікт в Абхазії, що відволікає наші кращі сили”. Припустимо, що Ігорю Георгадзе, незважаючи на те, що його кращі сили відволікалися на Абхазію, удалося перекрити яку-небудь, нехай і не найінтенсивнішу, наркотрасу, вплутатися в особисту війну з тими, кому було на руку те, що відбувалося в Абхазії, бо вони робили свої великі гроші на крові маленької країни. Вплутався і програв… а вже як це було аранжовано, не має значення. Але хто у виграші? Барони наркобізнесу? Мандаринові князі? Тютюнові королі? Я не буду марнувати компліменти особам грузинської національності, так само як і огульно обвинувачувати їх у всіляких гріхах. Немає і не може бути єдиного формулювання для цілого народу — ні втішного, ні негативного. Тим більше для інших, як з’ясувалося, усі ми “особи кавказької національності”. Також не вважаю, що війна є продовження політики, тільки іншими засобами. Війна — не продовження, а поразка політики. На війні не буває переможців. І я давно для себе повторюю слова Максиміліана Волошина, сказані з приводу іншої війни: “Молюся за тих і інших”. Мені здавалося, що минулі роки повинні були б привести до зваженого підходу до проблеми, до абсолютної історичної чесності й етичної бездоганності, коли доводиться говорити про аж настільки лоскітливе питання для аудиторії, мало знайомої зі справжнім станом справ. Мене вкрай засмутила в цьому плані позиція батоно Рауля. Я не можу присягнути, що мені вистачає рівної християнської любові на всіх, але клянуся, що в жодному наведеному факті я не збрехала і будь-якої миті можу документально їх підтвердити. Етері БАСАРІЯ z

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин