Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

«МИ НЕ ЗАКІНЧИЛИ РОЗМОВУ»

Слово Просвіти, №01 за 2002 рік

ЛЕГЕНДА Передноворічна мотанина для співачки, журналістки, телеведучої Марічки Бурмаки — нормальне явище. Робота, робота, робота, яка складає вагому частку її життя. Але є один секрет, який вона охоче розкриває. “Щоб не робилося і як би не йшлося, але 31 грудня годині о десятій все, що стосується не хатньої z Олександр ЄВТУШЕНКО Л. С. — Колись мандрівний філософ Григорій Сковорода запрошував усіх до Саду ангельських пісень, а я запрошую вас у Світ моїх нерозкручених пісень, — такими словами Тарас Петриненко розпочав сольний концерт у Палаці “Україна”. “Ми не закінчили розмову” — назва однієї з найкращих ліричних балад співака і водночас — усієї концертної програми. Ані афіш, ані телевізійних анонсів, жодної реклами: концерт пройшов ніби в повному інформаційному вакуумі, але з аншлагом… Враження було таке, що люди дізнавалися про концерт за допомогою “циганської пошти”, і це додавало акції шарму напівпідпільної імпрези. А разом з тим — якоїсь гіркоти в інтонаціях Тараса, який повідомив, що цей концерт підводив риску під тридцятьма роками творчої діяльності, але провести його було дуже важко. За його словами, він стукав у різні двері, але відкрила йому лише одна людина — київський мер Олександр Омельченко, який допоміг розв’язати бюрократичні вузлики, внаслідок чого публіка переконалася в тому, що “розмову дійсно не закінчено”. Тарас має величезний артистичний потенціал, живу професійну групу “Гроно” і цілий оберемок нових висококласних пісень. Втім, він дуже тверезо оцінює ситуацію, в якій опинилося сучасне українське мистецтво: — Дату проведення концерту було визначено заздалегідь, але напередодні нас поставили перед фактом, що саме в той день в Палаці “Україна” святкуватиме свою річницю “Укрзалізниця”. Ніхто не вибачився, не подзвонив, що свідчить про те, що за десять років у нас мало що змінилося. Я вже не кажу про те, що міг би давати сольні концерти в Палаці “Україна” дещо частіше, ніж один раз на десять років. Тому що через десять років мені буде майже шістдесят і я не знаю, чи співатиму тоді. Щодо тих десяти років, що минули, хочу підкреслити, що завжди зі мною залишалися мої музиканти. Я завжди був з живою групою, навіть у ті часи, коли співаки відмовлялися од живого звуку, працювали “під мінус”. А ще раніше я вивіз до Америки стільки музикантів, що міг би, напевно, відкрити фірму з експорту наших музичних талантів за океан. Маю на увазі попередні склади “Грона”, які залишалися за кордоном. Залишалися з різних причин, але головною була та, що в нашій державі ніколи не цінували працю артиста, його хист, тут годі було сподіватися на самореалізацію. Стосовно нинішнього моменту, прикрим залишається те, що ми маємо обмаль сольних виступів, а грати в так званих “солянках” вже давно не цікаво. Тарас починав наприкінці 60-х у складі чудового ансамблю “Еней”, який по-юнацьки щиро пропагував українську пісню. Також виконував власні твори, які хлопці записували для Українського радіо. “Еней” був бажаним гостем на телебаченні: перші музичні програми УТ-1 не обходилися без пісень Тараса Петриненка і Кирила Стеценка. Усе скінчилося раптово і жахливо: партійні чиновники від культури підклеїли “Енею” ярлика “буржуазний націоналізм” і з того моменту перед хлопцями зачинилися всі двері. Але Тарас не здався. Він продовжив своє творче існування в інших формаціях. Це були “Чарівні гітари”, “Візерунки шляхів”, “Дзвони”, “Гроно”. Кожна з тих груп залишила свій слід у Пісні. І в кожній з них — частина життя Тараса. Несвободу, атмосферу цинізму й задухи пріснопам’ятних худрад, які знищили безліч творчих ідей, які руйнували долі творчих людей — усе це Тарас (як і багато інших його колег) — пережив. Але коли йому остаточно було “перекрито кисень” в рідній країні, він фактично емігрував до Росії. Ні, не заради якогось заробітку, але задля того, аби музикувати, співати, писати пісні. До речі: багато його пісень набули популярності в тодішньому Союзі. Тарас у складі ансамблю “Червоні маки” об’їздив тоді усі куточки “великого-нерушимого”. Така от безперервна гастрольна діяльність тривала довгих сім років. В Україну він повернувся у 1986 році. Подолавши спротив рідних “полковників” від Укрконцерту, Тарас відновив “Гроно” і почав активно гастролювати й записуватися. Можливо, активна позиція Петриненкового “Грона” якраз і сприяла процесам відродження української популярної музики, суспільний прорив якої акумулював Фестиваль “Червона Рута” у 1989 році. 19 серпня 1991 року Тарас Петриненко і Тетяна Горобець були на гастролях у Філадельфії. По телевізору почули повідомлення про радянський путч і вирішили негайно повернутися в Україну. Можливо, зараз це звучить ідеалістично, але в ті хвилини Тарасові спало на думку, що на референдумі за незалежність може не вистачити двох голосів. І вони вилетіли до Києва. Насправді Тарас такий в усьому: може півроку записувати одну пісню, але коли мова йде про долю країни — рішення приймає миттєво. Взагалі, в особі Тараса дивовижно уживаються безмежний патріот-романтик і прискіпливий, доволі саркастичний критик, наділений аналітичним тверезим розумом. В Україні вже в нові часи Петриненка сприймали по-різному. Одні як такого собі поважного метра, патріарха популярної сцени, котрий створив супершлягер, що не став гімном незалежної України. Інші — як шляхетну людину, доступну і розкуту в спілкуванні, людину, яка прекрасно розуміється на проблемах артистів і сама собі набила чимало ґуль у нерівній боротьбі з бюрократами від культури. Тараса знають усі, але кожен по-своєму. Тим часом подвійний альбом “Господи, помилуй нас” у 1994 році був визнаний як один із найкращих на фестивалі-конкурсі “Нові зірки старого року”. Цей альбом містив 80 хвилин музики і був “бальзамом на рани” для багатьох небайдужих. На ювілейному концерті “Ми не закінчили розмову” звучали переважно пісні з альбому 1998 року “Любов моя”. Частину пісень з репертуару Петриненка проспівали Тетяна Горобець та Олекса Берест. Люди несли на сцену квіти протягом усього концерту, а наприкінці — під час виконання пісні “Україна” увесь зал підвівся. Співали усі присутні. І промайнула в той момент думка, що заради однієї цієї пісні варто було Тарасові працювати усі ці тридцять довгих років.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин