Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Святий вечір · “То були спільні вечері родинного кола, яке підносилося у красі пісенного багатоголосся”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

РАЗОМ ВЕЧЕРЯТИ

Слово Просвіти, №01 за 2011 рік

“Треба разом вечеряти!”. Така собі буденна фраза. І що в ній особливого? Виявляється, покоління наших предків заклали в ній великий об’єднувальний смисл. В українців спільною сімейною вечерею завершується трудовий день. Вона набуває ритуального значення у наших українських хліборобських родинах влітку, та ще в жнива, коли день великий, а ніч мала. А особливо символічні вечері відбуваються взимку, коли приходять свята в гості, коли в людей, які живуть традиційним сільським життям, стає більше часу на дозвілля. Це коли живою ще була споконвічна традиція у сільських трударів, у яких генетична пам’ять тримає духовні цінності, набуті праукраїнцями ще з дохристиянства. Іван ПАВЛЕНКО, професор кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Вечеряли, як пам’ятаю змалку, завжди разом — уже як стемніє. Мама виймала упрілий борщ і тушену картоплю з печі, батько нарізав по скибці домашнього хліба, читав “Отче наш”, і потім ми їли борщ із хлібом дерев’яними ложками з одної череп’яної миски. Літом на столі обов’язково були цибуля, часник, огірки з грядки, ав інші пори року додавали різну квашенину (капусту, огірки, помідори) і обов’язково гіркий перець і сіль. Батько їв повагом, не поспішаючи, розповідав, як пройшов день, а ми всі мовчки слухали, хоч інколи мама вставляла слово. Бувало й таке, що батько тріскав мене по лобі ложкою, як я щось не так робив: або хліб у мене кришився занадто, або я в мисці виловлював щось для себе краще, або виїдав мак із вареників чи з пиріжків, а тіста не їв. Інколи, особливо в літню пору, частенько на вечерю приходили сусіди. Тоді варили картоплю (крутяк), на столі, окрім усього, уже в кінці п’ятдесятих була хамса, а то й оселедець бочковий, і нема де правди діти, з’являлася пляшка бурячихи. Отоді вечеря проходила вже не мовчки, а з гучними розмовами про життя-буття. Правда, я не чув жодного анекдота, й за весь період мого сільського життя ніякої брутальщини не звучало. Отже, після другої чарки батько мій обов’язково заспівував пісню “Ой ішов козак з Дону додому та й сів над водою” або “Ой п’є чумак, п’є”, чи “Їхали козаченьки з України”. Після батькового заспіву пісню підхоплювала моя мати, підспівували й сусіди — і лилися ці пісні тужно, розлого й красиво, набираючи такої сили звучання, що аж гасова лампавосьмилінійка починала мерехтіти. І вчувалося мені в тому співі щось незбагненно величне і роздольне, але моя дитяча душа не могла з тим управитись, і я починав плакати, не усвідомлюючи від чого. Певно від того, що в тих словах і голосових інтонаціях відлунювали тяжкі драми життєвих перипетій, переживань голодовок, воєн, втрат, а ще ліричних переживань, у яких віддзеркалювалась або щаслива, або нещаслива доля, або торжество кохання чи розчарування й біль душі, або ж почуття безвиході від тяжкої долі своєї, або співчуття до чужої. Мої батьки любили співати, бо це їм передалося у спадок від їхніх родин, від вулиць, на яких народні пісні й музики звучали щовечора в літню пору та й узимку, хіба що за винятком строгих днів постів християнського циклу. Мені дуже шкода, що я їх своєчасно не позаписував. Але дещицю записав від гурту острівського, у якому звучав голос і моєї мами. А якщо згадувати про спів моїх родичів, то це найяскравіші враження від родинного кола Павленків і Доброрізів. Родина традиційно збиралася на храмове свято в Острові — на Пречисту, 28-го серпня. А приходили чи приїздили на храм до нас родичі із козацького села Городище, що під Батурином, це Грицько Верба (зріст 2 м 4 см) із розкішними козацькими вусами й громовим басом, висока й струнка його рідна сестра Марта. Частенько до цього кола приєднувалися тітка Софа (батькова сестра) і її чоловік, а мій дядько, Микола Доброріз. Співати починали на храму після другої, як годилося, а потім уже й їсти ніколи було, хоч усякого стояло на столі. А пісні лилися й лилися до пізньої ночі — не горілка, а пісні. То були спільні вечері родинного кола, яке підносилося у красі пісенного багатоголосся, воно ним впивалося і пишалося, ним жило від свята до свята. Особливого значення у нашій родині також надавали святам зимового циклу — різдвяним і новорічним. Напередодні Різдва прибирали святково хату і все обійстя. До Святвечора готували відповідні пісні страви, серед яких найважливіша — ритуальна кутя. Готували її з ячної крупи в полив’яному горщику в печі. Перед тим, як надворі сутеніло, батько здійснював ритуал обходу всього господарства й кропив святою водою худобу, всі приміщення у дворі, колодязь і погреб також, а мама і я ходили слідком за батьком і носили в черепку ладан та обкурювали ним усе від нечистої сили. Після обходу на лаві біля покутя над образами батько робив гніздечко з румового запашного сіна, ставив дідуха з жита, а мати витягала з печі горщик із кутею, робила з двох житніх соломинок хрестик і встромляла його в кутю, клала дрібку солі в полотні, після чого мені (дитині) доручалася важлива ритуальна місія. Я вдягав рукавиці, вив’язані з валу, що мама напряла з шерсті наших же овечок, брав руками ще гарячий горщик із кутею (до речі, без приправ — маком, медом, горіхами тощо), повільно ніс його до покутя й примовляв: “Кутя, кутя — на покутя, узвар — на базар, розмолот — у живот!”. І так тричі, після чого ставив горщик на покутя у кубельце з сіна. Таку примовлянку я виголошував і на голодну кутю, а чому однаково? Певно, так було у нас заведено здійснювати ритуали. Після того на стіл ставили вечерю з пісних страв, зокрема й кутю, мама набирала з горщика і приправляла її лише олією та цукром. Може, тому, що волоських горіхів у нас не було, тай меду теж. А маком приправляли товчену картоплю, зварену на грубі. Виявляється, це стародавній рецепт, який майже вийшов з ужитку українців, оскільки мені ніде не доводилося куштувати цієї страви, а тільки в себе вдома і не тільки на Святвечір, а й у будні цю страву готували й подавали на стіл гарячою, а до неї смакували квашені огірки з бочки, приправлені гірким стручковим перцем. Святкова вечеря починалася після того, як зійшла зоря. Спочатку батько читав “Отче наш!” тричі, потім ритуал заклинання здійснював я, як мене навчили батько й мати. Набравши дерев’яну ложку куті, підносив її до замальованого морозом вікна (морози були тоді до 30 градусів, тож у хаті зимою у нас ніколи не було більше 14—15 градусів бо з топливом було сутужно) і промовляв: “Морозе, морозе, іди, куті їсти, а якщо й не прийдеш куті їсти, то не навертайся ні на телят, ні на ягнят, ні на яку птицю, ні на перепелицю”. Потім батько виголошував благословення на кутю, у якому зичив здоров’я усім сущим, а також у благополуччі діждати наступного Різдва, просив у Бога врожаю й приплоду худоби на наступний рік, а також згадував померлих близьких родичів і поминальні слова говорив для їхніх душ, щоб їм було Царство небесне і легко лежать. Після того, як скуштували куті, пробували й інші страви, запивали узваром і врешті батько дякував і славив Бога — усі ми хрестилися, як годиться, на завершення святкової трапези. Після всього, що відбувалося вдома, була також традиція носити кутю хрещеним батькам, дідові й бабі, іншим родичам, віншуючи їх та вітаючи зі Святим Вечором. Отже, Свята вечеря була вечерею всього роду, і, певно, всіх українців, які шанують традиції наших предків. Після Святої Вечері я лягав на печі спати, повторюючи на ніч слова колядки: “Колядин, колядин, що я в батька один, Мене батько послав, щоб я грошей достав. Колядую колядницю — добра з медом паляниця, А без меду не така, дайте, дядьку, п’ятака! А п’ятак не важний — дайте руб бумажний!” Уранці вставав рано, як півні заспівають, вдягався, взував бурки з чунями (таке було тепле взуття) і найперше колядував дома, за що мені батько давав п’ять копійок (не більше) і цукерок трохи. Потім я йшов до сусідів, а потім і по хутору ходив по снігах із палицею, бо бувало у когось собака одірветься, так щоб відганятися. Потім ми, хутірські хлопчики, об’єднувались у ватагу і ходили разом поки вистачало сил. Носили ми з собою шкільні торбинки (шаньки) з полотна для зошитів і книжок і туди ж складали колядне — хто що дасть: коржики, цукерки, шматки ковбас, а дід Омелько мені завжди давав яблука свіжі й квашені, що було найсмачнішим для мене, бо вдома ще не було саду. А ще ми боялися, щоб учитель Михайло Романович не побачив нас із колядою, бо приказував у початковій хутірській школі, щоб не колядували й не засівали. Але нам було байдуже, і велика радість свята Різдва, яке протягом дня ставало дедалі гучнішим, бо за малими йшли дорослі дядьки колядувати, а їх уже пригощали не п’ятаками, а всілякими напоями й ковбасами та печеним салом і холодцем. Не менш цікавим для нас малих було й свято Нового року (Василя). Так само рано вставали й ходили засівать. Посіваючи зерном у хаті урочисто промовляли: “Сій, Боже, роди, Боже, жито пшеницю та всяку пашницю, Льон по коліна, щоб у Вас, хрещених, голова не боліла, На щастя на здоров’я, на Новий рік, Роди, Боже, хліб, лучче як торік! Будьте здорові з празником — З Новим роком, із старим хлібом!” Маланку й Василя у нас не водили, певно тому, що хутір був малий і не всі традиційні ритуали відновлені, бо переселення на хутір відбулося у 20-х роках, і ті переселенці не все запровадили у новому поселенні. Наступні свята — Голодна кутя і Водохреща — святкували гучно. Так само варили вдома кутю. Батько знову кропив кропилом із м’яти свяченою водою обійстя і хату, а крейдою на всіх дверях хліва й хати писав хрестик (для Божого захисту). Так само відбувалася дома Свята вечеря, лише з деякою різницею. За Святою вечерею я промовляв трохи інакше, як на першу кутю:

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин