Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Життя продовжується! · “І — неначе джерельце під снігом — Не змовкають ласкаві слова”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

РІЗДВЯНЕ

Слово Просвіти, №01 за 2011 рік

Хоч тролейбус і не з гуми — Роздається в ширину… І терзають мене думи: Віднайти цьому вину. Ех, зривають графік дяді. От би вдарить по руках! Жаль, не тільки на десятім Катавасія така. Звичайно, того року я запізнився за домашній святковий стіл, та дружина й діти вибачили мені. Доктор філологічних наук, професор, академік Віталій ДОНЧИК (народився 15 квітня 1932 р.) усі новорічні свята відзначав винятково в колі родини, і тому вони були завжди теплі, затишні, з природним очікуванням якщо не дива, то справді щасливого Нового року. “З особливим настроєм зустрічали Новий 1991 рік і 2005-й, після помаранчевого народного вибуху. 2010-й щасливим не назвеш – і в особистому житті (так склалося) і найбільше в політичному. А передноворічні втіхи, передусім читацькі, склалися — роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого” та присвячений Тарасу Шевченку 5 том “Історії української літератури” в 12 т., автор Іван Дзюба”. Письменник-сатирик Євген ДУДАР (народився 24 січня 1933 р.) пригадує сумну історію: “На все життя врізалася у пам’ять зустріч 1949-го. Правда, у галичан Новий рік тоді входив до комплексу Різдвяних свят. Римо-католики відзначали 1 січня. А греко-католики — 14 січня. Була 11 година вечора 13 січня 1948 року. Я стояв біля благенької ялинки, ощедреної саморобними прикрасами, загорненими в розмальований папір горіхами та яблуками — і дивився у вікно. Раптом у кінці вулиці в небо полетіли ракети. Одразу ж пролунали автоматні та кулеметні черги… Защеміло серце. Повстанці наткнулися на емгебістську засаду… Десь через півгодини хтось викликав надвір батька. Він повернувся і з болем сказав: “Загинув “Топір”… “Топір” — псевдонім референта СБ ОУН Зборівщини Іллярія Волошина. Хлопця із нашого села. Його дуже поважали повстанці й шанували односельці… Того ж вечора я написав свій перший вірш, який у пам’яті несу все життя. Звісно, поетичної вправності в ньому мало. Але емоцій, болю і життєвої правди не бракує… ОСТАННІЙ ПОСТРІЛ Пам’яті провідника “ТОПІРА”. Вже сорок восьмий рік минає, Сорок дев’ятий настає… Сумний, холодний, тихий вечір, Лиш сніг ліниво падає. Вкриває землю задубілу Од холодів та лих страшних, Ішли повстанці полем білим Стрічати друзів бойових. Вони не знали в ту годину, Що Юда зрадив їх давно, Запродав душу й Україну За большевицькеє ярмо. Не відали, що там, у хащах, Біля знайомих їм подвір, Роззявив ненаситну пащу Московський кровожадний звір… Злетіли зміями ракети, Небо, мов пекло, все в огні, Осатанілі кулемети Неначе в серце б’ють мені… Раптом затихло, потемніло, Страшенний сум село скував, І в тім аду осиротіло Останній постріл пролунав… Цей останній, одинокий постріл люди сприймали найбільш боляче. Він свідчив, що комусь із повстанців не пощастило вив’язатися з бою. Поранений, аби не здатися ворогові, він останній набій щадив для себе… Громадський діяч, політичний в’язень Левко ЛУК’ЯНЕНКО, який провів 25 років у тюрмах і таборах, та ще п’ять років у засланні (народився 24 серпня 1928 р.) теж пригадує сумні новорічні моменти: “Влада завжди прагнула обманути політв’язнів. Пам’ятаю, як вона не по-людськи вчинила, і Новий рік 1976 року для мене був у в’язниці. Вийшов 20 січня, прийшов на квартиру до сестри та дружини. Мені на 20 днів відтягнули святкування Нового року”. * * * Бажаємо нашим українським творцям слова, мужнім українським чоловікам у Новий 2011 рік міцного здоров’я, творчого злету та усміхненої долі! Фото Олеся Дмитренка Василь БОРОВИЙ, народився 27 вересня 1923 року, м. Харків А коли на засніжені брості Рання сутінь, як тихі слова, — Я малим котиполем у гості, У веселі оселі Різдва. Піч жахтить там солом’яним жаром, А на покуті житній “дідух” Обдаровує хмільно узваром На меду — посланців завірюх… Ой вітрище — білий пустельнику, Ти не збий колядника з ніг!.. А хрещена як скрикне: — Хрещенику!.. — І несе на руках на поріг. Слава Богу, хоч ти, чоловічку, Завітав, де сивіє вдова… Й довго ставить до образа свічку У молитві святій — до Різдва. І така вона світла — з морозу, Й так казково сніжиться убрус. Як насниться — аж плачу… Фото Олеся Дмитренка Я й досі Наполохати сон той боюсь. * * * Як там чисто співають синиці: “Світе, світку, світлінь, світь-світь…” І глибинно світять криниці, Хоч сніги й прядуть свою сіть. Там вітрам, як надіям, — привілля, Й кожна іскорка — мов самоцвіт. І, напевне, там ждуть з хлібом-сіллю Край старих, материнських воріт. А вона — крізь осмуту, із сміхом Зустріча нас… в снігу голова… І — неначе джерельце під снігом — Не змовкають ласкаві слова. Потім тіні пливуть волохаті, Вихор плутає спів свій в дротах, Покіль ніч не присяде на хаті, Як великий натомлений птах. Гаю-гай — там сніжинкам зоріти, — Мов жар-птицям. Хай кажуть: то сніг… Я умер би давно, дивосвіте, Коли б вірити в тебе не зміг!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин