Традиційна культура · “Оберіг, зібраний із наших польових дарів, завжди гріє душу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ООЙЙ ДДІІДДУУ М МІІЙЙ,, ДДІІДДУУХХУУ,, ЗЗААККЛЛИИИЧЧ ДДООББРРОО ВВ ХХААТТУУ
Слово Просвіти, №01 за 2011 рік
Марина ЧОРНА Фото автора
Із глибини тисячоліть прийшла до нас традиція робити на Різдво із жита чи пшениці дідуха — “хлібне дерево”, або “дерево життя, роду”. Дідух — дід, родоначальник, пращур, який разом із предками, які колись жили, береже й охороняє від усього лихого родину, що їй він дав початок, дарував життя, і яка його за це шанує. Колись у кожній українській родині на свято дотримувалися прадідівських звичаїв і традицій, в’язали дідуха й ставили під образами як символ невмирущості роду й добра. Ця традиція не перервалася й нині повсюдно відроджується. Щороку з початком зимових святок в’яжуть дідухи і радіють їм від Різдва до Різдва у Переяслав- Хмельницькому педагогічному
Євген БУКЕТ Фото Петра СУХЕНКА
За давнім звичаєм, символом роду, який єднає та здійснює зв’язок предків із нащадками, є Дідух. У Різдвяну ніч душі дідів-прадідів вселяються у сніп-дідух, що велично стоїть на покуті — найпочеснішому місці в хаті. “Дідів дух” — опікун і охоронець родини. А прилітають душі тих, хто відійшов, з Вирію. Відтіля прибувають і новонароджені душі — нові члени родини. Для людей Дідух — це предок роду, дідівський дух, дух поля, житній дух, справжній земний бог життя. Виготовляли його надзвичайно святково, з дотриманням ритуалів, із найкращих житніх або пшеничних пучечків, кулів, засушених гілок, якими були зібрані докупи пучки, зверху розгалужених, обрамлялися кольоровими стрічками, засушеними квітами тощо. Кількість пучків колосся, квітів і гілок має бути кратною семи — як символ семи колін роду, яких шанують за звичаєм. Адже сім’я — це сім колін “я”. Гілочки і квіти тут теж не були випадковими. Гілки належали дереву-покровителю роду по чоловічій лінії, а квіти були оберегами жіночої половини. Моя співрозмовниця — Галина Грущанська, що мешкає в селі Грузькому Макарівського району на Київщині. Галина Петрівна професійний музикант, багато ми затуляв шпарини у печері, де народився Ісус. Можливо, й раніше, у дохристиянські часи, адже дідуха у нас називають ще й “колядником”, “колядою” на честь богині Коляди, матері Сонця і дружини Дажбога. Кожна господиня вив’язує дідуха, як і вишиває чи готує, посвоєму. Головне, щоб він вивершився у вигляді дерева, мав розлогі й красиві гілки, як здоровий і багатий рід. Ольга Стрілець зі своїми помічницями традиційно витворює більш як двометрового “колядника”. Зв’язані міцними конопляними нитками пучки пшениці Ольга Володимирівна прикріплює до дерев’яного каркаса, щоб високий дідух краще стояв. Коли дерево вивершується, дідуху роблять із снопиків соломи ще й ноги — три або п’ять опор, адже стояти йому довго у хатах — до Нового року за старим стилем, до Водохреща, а в Переяслав-Хмельницькому університеті аж до наступного Різдва, коли на зміну старому дідуху прийде новий, із радістю свят, колядками й щедрівками. Прикрашають дідухи, — продовжує майстер-клас Ольга Стрілець, — волошками, безсмертниками, калиною, маківками. А ще цукерками, горішками, іграшками з соломи чи лози, яблучками, бубликами. Коли дідуха розбирають, яка дівчина першою бубличка схопить, та й раніше за інших заміж вийде. З “колядниками” пов’язано чимало й інших прикмет. Щонайперша — коли дідух іде до хати — всяке зло з хати. Вважається, коли господар перед Святою вечерею заносить зі стодоли чи комори святковий, прикрашений сніп колосся, разом із ним до господи заходять усі пращури. Якщо їх шанувати, то вони оберігають родину від усього лихого, допомагають у господарстві, опікуються тим, щоб у домі був лад і спокій. Тож коли час виносити дідуха, з його колосся та сухоцвітів чи гілочок ялини роблять кропило для свяченої води. Частину колосків зберігають, щоб навесні кинути у теплу землю, хай щедро колоситься нива, багатим буде врожай. Повертаючись до своїх витоків, українці дедалі частіше заносять до своїх господ дідухів, які можна самому зробити, купити на передріздвяних ярмарках, чий просто невеликі снопи колосків, переплетені льоном чи прикрашені маківками. У Львові та Івано-Франківську велетенських дідухів виставляють на вулицях і площах. Цю традицію переймають також інші міста й села. Наближається Святвечір, Різдво, тож ми знову, як і тисячі років тому, скажемо: “Ой діду мій, дідуху, заклич добро в хату!”.
перець і мак — виганяють нечисту силу. Але головне в оберегові — любов. Тут є і кукурудза, і гарбузова німиця, і цибуля, і лікарські трави, квіти — їх значення різне. Тут усе як у житті: є і добре, і погане, але в боротьбі добра і зла, в символах, перемагає добро. Оберіг родинного затишку. Зверху — сонце, воно обігріває, падає на хату. Під фігуркою хати, яка розкривається всередині, дві ляльки — господар із господинею, і бублики, і вареники, і грибочки… Ще в мене було два обереги, називалися “Кохання і зрада”. “Кохання” у мене забрали, а “Зрада” залишилася. Центральним елементом цього оберегу є два перчики, що виросли на одному корінці і “дивляться” в різні боки. А в тому, що забрали, такі ж перчики, але “дивилися” одне на одного. Також мусить бути в кожній хаті на щастя і добро солом’яний “павучок”, янголята, що уособлюють янголів-охоронців. — Що не варто використовувати в оберегах? — Обереги мають позитивну, теплу енергетику. Кожний елемент додає щось своє. Але, наприклад, мушлі — холодні, мертві. Вони не додають оберегові нічого. Так і предмети з мушель, придбані на морі, красиві, стоять вдома, але не несуть жодного впливу. А оберіг, зібраний із наших польових дарів, завжди гріє душу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
