Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · “Мусимо будувати Україну як європейськи зорієнтовану, соціально зорієнтовану національну державу українського народу”. Анатолій Погрібний · с. 6сторінка оригіналу ↗

3 січня родина, просвітяни, письменники пом’янули академіка Академії наук вищої школи України, професора Анатолія Погрібного

Слово Просвіти, №01 за 2012 рік

3 січня 2012 року відзначав би свій сімдесятирічний ювілей видатний український літературознавець, письменник, критик і публіцист, політичний, культурний і громадський діяч Анатолій Григорович Погрібний. Невтомний дослідник і популяризатор української літературної спадщини, сучасного писемного слова та рідної мови, А. Погрібний був також активним учасником громадсько-політичного життя України, національних державотворчих процесів. Входив до організаційних комітетів-засновників Народного руху України, Товариства української мови ім. Т. Шевченка “Просвіта”, Демократичної партії України, Конгресу української інтелігенції. У 1990-х роках був депутатом Київської міської ради народних депутатів, кандидатом на посаду Київського міського голови від демократичних сил. Працюючи у 1992—1994 роках на посаді Першого заступника міністра освіти України, багато зробив для впровадження концепції національної освіти, обстоював залучення до програм навчання і виховання Любов ГОЛОТА 1999 рік. Зимова дорога на Чернігів — їдемо до чернігівських просвітян на збори. Поля під снігом, іній на деревах. Ошатні домочки з рівними стовпцями димів над димарями. Погрібний і я дивимося в один бік — праворуч, за вікнами авто, самодіяльний сільський базарчик, розрахований на нас, подорожніх: відра з морквою, картоплею, яблуками, товар дбайливо прикритий мішковиною, але якось так… грайливо, аби з-під накриття стирчала морквина, визирало червоне яблуко чи огрядна картоплина. У якоїсь із жінок на плечах вінок цибулі, в іншої — часниковий. Анатолій Григорович повертається впівкорпуса до мене (від сидить попереду, біля водія), я теж дивлюся на нього і в одну мить, звук у звук, ми декламуємо: “Люблю чернігівську дорогу”… (вірш Ліни Костенко) і сміємося. Сміємося від того, що водночас нам спали на думку однакові рядки, і сама поезія — наче пароль нашого спорідненого настрою; радіємо — якийсь неочікувано дитячий, різдвяний настрій охоплює душу, приголублену незбродженими снігами, розвеселену білою дорогою під колесами. — От бачите, Любо, яка моя батьківщина: зараз буде поворот на Мочалище. Приїжджайте з Павлом на березовий сік! Що б не було, а до своїх беріз я завжди вириваюся з Києва… На пару днів! Я мовчки киваю — приїдемо, мовляв, але… — До соку ще далеко, — кажу. — Розкажіть краще, як ви там у дитинстві проживали? Чи були у вас зими, щоб снігу під стріху, а мороз такий, що ходиш і не провалюєшся? — Аякже, — Погрібний мою думку ловить одразу. — Чомусь оті дитячі зими запам’яталися назавжди! Був у мене товариш шкільний, так він довго згадував, як прийшов до мене, а я сиджу, своєму собаці рукавиці й чоботи шию. Мерзли в нього лапи від тодішніх морозів… кращих надбань академічної і народної педагогіки, інтелектуальних напрацювань українських мислителів і просвітителів, їхнє гармонійне поєднання з кращим досвідом освітніх систем європейського зразка. У подальші роки давав втілення своїм педагогічним переконанням як засновник і незмінний голова Всеукраїнського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка. Академічні знання і широкий світогляду поєднанні з неймовірною працездатністю дозволяли А. Погрібному однаково плідно працювати і на чолі Київської організації Національної спілки письменників України та Комісії з питань української мови, і як членові президії низки державних і громадських інституцій, серед яких Ради з питань мовної політики при Президентові України, Національної ради Конгресу української інтелігенції та Української всесвітньої координаційної ради, і на посаді радника прем’єр-міністра України з гуманітарних питань. Майже чотири десятиліття професор Погрібний присвятив викладацькій діяльності в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема на чолі кафедри історії літератури й журналістики. Упродовж десяти років Фото Олеся Дмитренка на національному радіо вів популярну публіцистичну передачу “Якби ми вчились так, як треба”, де розкривав найболючіші суспільні проблеми, палко й послідовно виступав на захист української мови. А. Погрібний багато зробив у літературній критиці, що засвідчили його фундаментальні монографії про Бориса Грінченка, Олеся Гончара, Якова Щоголева… З-під пера письменника з’явилися на світ тисячі статей і десятки книг, зокрема: “Криниці, яким Фото Олеся Дмитренка не зміліти”, “Якби ми вчились так, як треба”, “Розмови про наболіле”, “Класики не зовсім за підручником”, “По зачарованому колу століть”, “Світовий мовний досвід та українські реалії”, “Поклик дужого чину”. 2007-го, останнього в житті А. Погрібного, року вийшли друком дві його чи не найвагоміші праці: публіцистична — “Захочеш і будеш” та літературознавчо-хрестоматійна — “Літературні явища і з’яви”. Анатолій Погрібний був лауреатом низки високих державних відзнак, а також національних премій, зокрема імені Білецького, Огієнка, Багряного, Грінченка, Національної премії України ім. Т. Шевченка. З 1989 року входив до Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. лице, а хто по голосу — ніколи не дивився поверх людських голів. Дивився в очі. І що особливо прикметно — дивився живими очима. Зацікавленим поглядом. Дивився, бачучи. Анатолій Григорович Погрібний мав добрий слух не лише на слово, а й на ідею, ініціативу, завжди їх радо підхоплював. Якщо йому це було близьке, включався в справу з півоберта і працював на повну силу. Він був легким — коли йшов, то високо тримав голову, його зграбна постать зберігала оту хлоп’ячу летючість, з якою дітваки збігають із гори, широко розвівши руки — наче обіймають цілий світ. І так само легко біжать на гору, аби ще й ще продовжувати політ… Як вам літається, Анатолію Григоровичу? Ваша дружина пані Галина розповідала, що на Вашій могилі її завжди зустрічає пташок. Бачили й ми, як над Вашим козацьким хрестом — пролетів-проквилів сокіл, подаючи знак нам, хто ще тут, на землі, під Вашим і нашим українським небом. Це добре, що небо віддане таким людям, як Ви, Анатолію Григоровичу… Але ж як ми без Вас посиротіли! Як не вистачає Вашого голосу, Вашої присутності, Вашого вміння припинити чвари і розбрат, спрямувати і розмову, і справу в ділове русло, першим заговорити про те, що дійде до розумних наших голів тільки згодом… Ішло це вміння від великої людяності. Анатолій Григорович Погрібний був відданим сином. Батьком. Чоловіком. Родинною людиною. Любов до України в ньому починалася з родини. Така, здавалося б, хрестоматійна істина, але нині вона багатьом не під силу: за огромом справ не бачать дитячої і старечої сльози. І якщо, за Гайдеггером, “мова — наш дім буття”, то для Погрібного вона таки й була буттям — безвічним, безберегим, плодоносячим, дітородящим… Цей дім він обрав собі назавжди. Шукаймо його в слові.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин