Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · “Мусимо будувати Україну як європейськи зорієнтовану, соціально зорієнтовану національну державу українського народу”. Анатолій Погрібний · с. 6сторінка оригіналу ↗

Шукаймо його в слові

Слово Просвіти, №01 за 2012 рік

Ми знову сміємося і змовкаємо. Я думаю про те, що ось він, сюжет із повоєнного дитинства Є. Гуцала, В. Дрозда, А. Погрібного: хлопчик, який знає, що таке війна, голод і холод, шиє взувачку псові. Для багатьох із нас, сільських дітей, собаки були невід’ємними друзяками в зимових іграх, але в цього покоління до домашніх тварин ставлення особливе. Чи не тому, що котики й песики виживали так само важко, як і діти в напівзруйнованому війною дитинстві? Гарний, чіткий сюжет… — Любо, не думайте, цей сюжет я вже собі залишив! Записав! — знову обертається до мене Анатолій Григорович, і його очі сміються, але якось трішки сумовито. — Дисертації, статті, лекції… Сюжети лишаю на потім, але — колись! — я обов’язково все це напишу! Обов’язково! І починає розповідати мені про чернігівців, зокрема про українського педагога Ващенка, який був тоді його відкриттям і його справою. Тепер, коли Анатолія Григоровича вже немає, часто думаю про його обов’язкову присутність у багатьох сюжетах мого життя. Дзвонить телефон пізненько увечері. Так міг подзвонити Анатолій Григорович: — Любо, ви дивилися новини? Цього залишати не можна! Я накидаю свій проект заяви, ви пишіть свій — після лекцій забіжу, узгодимо. Головне, щоб встигло в номер! Встигали. Багато хто встигав завдяки йому, з ним, через нього. І завжди це було доречно. Взагалі, Анатолій Григорович був дуже доречною людиною. Це крім того, що талановитою, обдарованою, чіткою, винахідливою. Доречний чоловік — чи то в Спілці письменників, чи на університетській кафедрі, чи в міністерському кріслі. Всюди він був переконливий, природний. “Людина на своєму місці” — це про нього. Познайомилися ми з Анатолієм Григоровичем давно, у вісімдесятих минулого сторіччя. А спілкуватися почали з 1988 року, після запису телепередачі про Олеся Гончара в музеї Лесі Українки. Тоді ми поговорили про новелу “Летять усміхнені птиці”. Йшли вулицею Саксаганського, цитували з пам’яті Гончареву новелу, нашу балачку різали трамвайні дзвінки, але нам було цікаво. Погрібний поглядав на мене, як на студентку, яка хоче отримати п’ятірку в нього на іспиті, а я боялася, — чи не заговорить мій поважний співрозмовник мовою університетського підручника з літературознавства. Обійшлося. Ми обоє по-людськи говорили про літературу. Нам було цікаво. Дякувати Богу, такі розмови відбувалися не раз. Він був цікавим. Тобто: його було цікаво слухати, спостерігати за ним, сперечатися, визнавати, що його слово переконливіше, точніше. А ще його цікавило все: яку книжку ти читаєш, що думаєш з того чи іншого приводу, якими справами живеш. Словом, він був цікавим до життя і життя гаряче цікавилося ним, підкидаючи до його долонь гарячі крем’яшки зі свого жаровища. …Складаючи пазли власного київського життя, раптом зауважую, як багато з них мічено присутністю Погрібного. Візьму до рук кілька з них. Ось перші перебудовні вибори — в Київраду, здається. Серед кандидатів чимало письменників. У Спілці навіть якісь збори з цього приводу відбуваються. Погрібний — серед кандидатів. Навколо нього одразу роїться група підтримки. У нього вірили, йому довіряли. Хто міг, ішов із ним до кінця. У кого сил не вистачало — він не докоряв. Не було в ньому ні в’їдливості, ні пихатості. Уже й тоді, коли його впізнавали на вулицях — хто в

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин