Національна премія · “На кожен кивок панського пальця ми готові плювати у свою історію”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Юрій БУРЯК ККооллоо ннааввккооллоо
Слово Просвіти, №01 за 2012 рік
VII
У Ботанічному саду на Траутфетеровій гірці зранку узимку, коли мороз, видно вогні Батиєвої, ти опускаєшся слизьким асфальтом у молодому віці, а на гілці сніг лежить дореволюційного Києва;
ти на гірку виходиш, приглядаєшся до Либідської, зір опускаєш на майданчик місцевого Стоунхенджа і на довгі десять років огортаєш душу зимою, з ризиком не дожити, і за вогнями стежиш…
бачиш людей, що вгору йдуть лесями українками, сизифо-жінками, з камерами, й між зупинками знімають Траутфетерову гірку з бевзем на верхотурі,
яким ти не є, але станеш з такими розминками: собор Володимирський за потилицею в кріпатурі розмислу про непоєднуваність служіння Богу з умовами ринку.
VIII
Сонячний годинник застиг на секунді, коли ми зайшли в незнайомий двір і ти прочитала sextia mundi — якусь нісенітницю, що була паролем. “Звір годинника!” — ти сказала. І я звірив. По суті, це був час, в який жив Шекспір, ми зачинили двері залізнокуті і пішли до скверу, де, аки звір лютий, лев під руками Самсона пащу роззявляв, і ти щось казала про силу пропащу, потім зайшли ми на ринок і в тир заведений, але, зведений на нінащо в приціл, що застиг в очок числі й магії цифр. Все збігалося, але ти сказала, що це на краще.
IX
Крізь мак мого серця промінь від мінарета, давня гурзуфська легенда в будиночку під черепицею з Гіреєвими газелями, з булатом Джанмухамеда, з чайкою понад морем і над горою зигзицею,
з ім’ям поетки Ахматової давня гурзуфська легенда про те, чим татарська шабля пов’язана із Горенками, голос — під стромовину народу, що був поетом і воїном одночасно, як генерал Григоренко.
Руйновища під Мангупом, стежки до Ескі-Кермену, і кров з корогов та ж сама, одні й ті ж самі знамена між Портою і Росією, підпертою Візантією,
з династіями давнішими, з надгробками на могилах і з молитвами вечірніми і вранішніми витіями, з ім’ям твоїм із шипшини, з ім’ям твоїм із кизилу.
LI
Я пам’ятаю усіх їх іще молодими, а тепер їх нема або вони геть зістарились, і не помудрішали, не погарнішали під липами тими і тополями, де ми дітьми ще бавились,
і вони, мов хвиля морська, зайшли на берег і висохли, вже й друга, і третя хвилі накочувались, а вони сьогодні наснилися молодими ще, з рисами віку, що тільки-но розвиднявся над пагорбами й урочищами.
Вони були вчителями, я слухав їхні уроки, і час минав непомітно, і хвиля була нівроку, і ось вони тінями стали, і ми помінялись ролями до того ще з учителями далеких летейських літ. І ось крізь розриви хмарні летять вони над полями в чужий і незрозумілий, розіп’ятий з нами світ.
LXIX
“На кожен кивок панського пальця ми готові плювати у свою історію”: плюють кулями — в Ребета, Петлюру і Коновальця, замість спадщини вивчають лету куль траєкторію.
Нас навчають чужинці в храмах славити їхню глорію і за їхньою бородою нам не видно в пушку рильця, а воно таки є, воно вписане вже в історію з антуражем вражого канчука і барильця.
Запитати б про це в батька історії Геродота, чому топче її сарана і сволота, як обламати панського пальця і не плювати в свою криницю — в тих же Мазепу чи Коновальця, попе московський, святійший Кирильцю?
XCVII
Йдучи по Гончара вночі, Почуєш раптом голоси: Злет меси — в позахмарні небеси, Вночі по Гончара йдучи,
Почуєш звук, як обручі Впадуть залізні, де Столипін Помер од кулі, де злітає Либідь Крильми джерел перелітає чи,
Навпаки, заточується в леті. Де Либідь уподібнюється Леті. Гончарна глина, вал, а на валу
Гелікоптер Сікорського стоїть, У Штейнгеля сьогодні на балу Була котрась, яка спинила мить.
XCIX
Служили Сатані, а нині служникам в сутанах, агентам Похоронного Бюро; агентка в капелюшку із султаном стоїть над домовиною, перо вітрець розгойдує, і бездоганно над мертвим “честь по честі” з паперових вкритих воском служниками Гранд-Опера із опером з УГРО,
із паперових квітів зі стрічками, зворушливо покритими значками шифрованих диявольських письмен небіжчик закодований, навіки… Зненацька з-за надгробку виник мен, агентка зойкнула, а мрець підняв повіки.
CVIII
Споглядаючи блиск і сяйво осінніх грибів, цинобро-червоні квіти і зимородкового кольору стебла, думай про тіні рабів, виснажені тіла і сухі ребра.
Гуляючи дібровами серед червоних дубів, тюльпанових дерев та іншого ретродендро, думай про тіні рабів, виснажені тіла і сухі ребра.
Парки нуворишів і концентраки — певні контрасти і певні знаки. Краса і потворність існують поряд,
блиск і сяйво осінніх грибів з однаковим успіхом відбиваються в зорях і в очах безправних рабів.
CXII. Колись у Дніпропетровську
Сиропниці та будочки з фанери, з гаркавинкою мова продавщиць,
за вивісками Рейни й Рупанери, в готельчиках й розплідниках блощиць
Озерка, тут серванти й шифоньєри витягують на божий світ з крамниць, букіністичні перси і шумери і ґетто біля “Тисячі дрібниць”:
на місто все — одна-єдина школа, де українська мова не крамола. Уже не пахне — тхне! — російський дух,
однак здебільша так собі, мішпуха… Бундючно розквітає тут міщух і в моду входять порно і чорнуха.
CXVII
Явилось якесь божество, кажан з головою людини у Дрюківці, неподалік Царичанки і Китайгорода, а ми вночі з В. Є. на зупинці чекали машини після орільських днів з гойдалкою над водою.
Стан повторився вночі через 10 років: на біленій хаті драбина, стіжки і туман загадковий — білий у темряві, звірина свійська немов здичавіла, а дика, навпаки, до людини ближчала, і дичка в кожнім дворі — як містичне дерево —
шелестіла мовою давньою між сарматських могил, і була така в ньому туга і мудрість, що не ставало сил дивитися в небо нічне, слухати мови всього живого,
спостерігати за вогненними цятками, що зигзагоподібно пересувались над загадковим туманом і кажаном з головою людською, і з усім, що тоді розкрилося подивугідно.
CXVIII
Безсмертя лелек, черепах. Мені зрозуміла, як шифр у замку на воротах, механіка сфер небесних, як розписи приорільські, мальви на скринях, місяць на вилах — все, окрім повідомлень з ланів тодішньої преси,
придуманих для сліпих метеликів-одноденок, не те черепахи й лелеки, черепахи, що лежать на мореному дубі на мілині, чи птахи ці з надточними приладами у голівках дзьобатих, подекуди людиноподібні, мудрі лелеки-великокрильці,
через тисячоліття польотів над морями й мурахами, нами, до яких вони тільки іноді наближаються, щоб роздивитись, благословити таємниці життя, розгорнутись полотнами,
і прилетіти через тисячоліття — поглянути, що з того вийде. Вони не вмирають, вони перевтілюються у себе самих, молодших, і що довше триває безсмертя їхнє, то вічність наша коротша.
CXXX. “Хрещатий яр”
Був розписаний майстром “Хрещатий Яр”, телефони інфарктні, дзвінки в парткомах, галерея портретів од Плаксія рейвах зчинила в головах совкових,
і луна сколихнула і весь, і град, партфункціонери лежали в комах, і з комах у погонах налетів наряд, і когось прихлопнули у досьє за промах.
Заваливсь стінопис, скінчилась меса, і дударики вийшли, сурмачі прогреса, і пішли барабанити по Хрещатому;
за шамотою йшли продавці і зодчі, кумачем розмахуючи, мов шматою… як сьогодні з Тобою корогвами, Отче!
CCCXLII
Слухаючи вас, улюбені друзі, віддав багато я б, щоб побачити Курбаса, що працює на якійсь річці за перевізника, ударником на тій п’ятирічці 1937 року весь український етап з нашими поетами, вченими, з вашими навіженими вертухаями на соловецьколовецьких, ваші вожді-опецьки гуєві, трупи, загорнуті в поліетилен
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
