З роси й води! · “Вітаємо Миколу Федосійовича Кагарлицького із 753-річчям!”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Народжений на Святвечір
Слово Просвіти, №01 за 2012 рік
Марія КУЧЕРЕНКО Він один із тих, які замикають собою цілу епоху в нашому українському бутті — епоху непідкупного у своїй щирості романтизму, духовної жертовності, вічного протистояння — цих найбільших чеснот, які, здається, просто на очах втрачають суспільний інтерес. На місця диваків, здатних до цієї офіри, вже давно ніхто не поспішає… “Вакантні місця” нікого не приваблюють… Чому так сталося? Де і коли щось невідворотно зрушилося? Ці “могікани з могіканів”, і досі найчутливіші до тектонічних суспільних розломів, глибоко драматично переживають свою нетутешність, немов ще за життя випали з власного часопростору. “Чи недорід, чи недосів // — нема сучасників. Пустеля. // А отже, і нема часів // І все одно, де Бог постеле”, — так за все своє покоління вихлюпнула гіркоту тотального розчарування добою Ірина Жиленко. Микола Кагарлицький — один із тих диваків, які мають здатність свою долю, свій персональний час розчиняти в долях інших. Схоже, й сам того не помічаючи. З цією здатністю народжуються, її успадковують замість матеріальних благ. Вона може бути і вогнем серця, і Божою карою. Микола Федосійович завжди відзначався своєю “герметичністю” — завжди жив скромно, непоказно, тяжко трудячись на ниві української культури, одержимий постійним пошуком фактів, документів, спогадів очевидців. Здається, до свого світу впускав тільки обраних — героїв своїх книжок. Однак він міг бути і всюдисущим — численні літературні вечори, лекції, постійні просвітницькі радіопередачі. Жодна значуща подія в культурному житті України не обійшлася без його добровільної участі. Його духовною трибуною стали зали Республіканського будинку актора, Будинку вчителя, Національної спілки письменників, музеїв, студентські аудиторії. Йому завжди до всього було діло, він усім тим завжди переймався. Ось такий собі вічний двигун українського культурного життя. Він народився на Святвечір… просто під Віфлеємською зіркою. Мати, згадує Микола Федосійович, попоравшись біля печі, прилягла після хатньої роботи і народила на печі сина. Баба-повитуха запізнилася на ту подію. А за кілька днів по пологах мати вже поспішала, зібравши в хустинку пиріжки, до чоловіка в Лук’янівську в’язницю. То було останнє короткотривале побачення… “Звідки їй було знати, — пише у своїй сповіді сина письменник, — що Федося розстріляють 27 вересня 1937 року?! А вона, бідолашна, ждала його до самої смерті в лютому 1982 року: за кілька днів до свого вічного спочину називала мене Федосем”. Тетяна Антонівна все життя, до глибокої старості, працювала в колгоспі. Тяжко, ударно працювала — тільки такою нелюдською працею могла “реабілітувати” родину перед владою, позаяк була дружиною “контри”. І брат Іван задля тієї реабілітації поклав своє юне життя на Фінській війні — пішов добровольцем. Мине немало часу, і Микола Федосійович, отримавши доступ до секретних архівів, простежить, хоч і пунктирно, долю батька, який був заарештований за участь у селянсько-повстанській армії Данила Зеленого, за відмову коритися новій владі під час колективізації. Та ниточка
Ось такий він, невгамовний Кагарлицький (фото із сімейного альбому)
детекторний приймач, який відкриє спраглому серцю дивовижний світ української пісні у виконанні Михайла Гришка, Івана Козловського, Бориса Гмирі, Івана Паторжинського, Володимира Нечаєва… Як і найкращих зразків класичної музики. Наполеглива багаторічна дослідницька праця над життям і творчістю Оксани Петрусенко з роками увінчалася безцінним виданням про легендарну співачку. Потім — “Михайло Донець. Спогади, листи, матеріали”. Паралельно їздив, шукав листи, записував спомини сучасників про Катерину Білокур — просту селянку-батьку, в нас одна. Сповідь сина”. Після брутального побиття змопівцями 29 липня 1989 року біля Верховної Ради він, якому завше до всього було діло, став на захист протестуючої студентської молоді, розправою над якою керував генерал МВС Бердов. Тоді Микола Федосійович сам потрапив під змопівське “частування”. Жорстоке побиття (три зламаних ребра, забиття нирок) назавше забрало здоров’я колись дужого, енергійного чоловіка. Нині тяжка хвороба нирок прикувала його до лікарняного ліжка. Годі казати, яке воно, те лікування, за нинішньої пенсії. Як і те, що справедливості у цій історії, особливо за сучасної влади, годі чекати. Та, здається, гірке розчарування добою та суспільною інертністю, як і вражена гідність та непритлумлена образа, для митця, який вірою і правдою служив розбудові духовної України, нині ще страшніші, ніж фізична недуга. Адже він, покликаний у цей світ на Святвечір, завжди був виразником української справжності, духовності, непідкупної інтелігентності, яку моралі споживацтва ніколи не збагнуть, адже він завжди намагався зробити цей світ на крихту кращим, світлішим, добрішим… Тож дай Боже, Вам, Миколо Федосійовичу, сил для такого нелегкого духовного і фізичного протистояння. Ми віримо у Вас — людину, яка колись сповідь Бетховена поклала в основу свого життєвого і творчого кредо: “Я візьму долю за карк. Я не дам їй звитяжити над собою. Від темряви до світла, через боротьбу до перемоги”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
