Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Бувальщини · “Душа, повна звуками дитинства, рветься в святиню”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Три їхні дні

Слово Просвіти, №01 за 2012 рік

Марія ВЛАД, письменниця, Розтоки—Київ У моїх Розтоках нині і добре, і зле. Добре, бо оновлюється, прогресує. У свята й вихідні до братового спортмайданчика збігаються діти й молодь, рослі, красиві, сильні хлопці. Молоді Розтоки так запально грають у футбол, волейбол, аж земля гуде. І серце радіє. Поскладають свої скутери, моцики й велосипеди коло брами та набувають фізичного розвитку замість сидіти в буфетах. Але і в буфетах не порожньо. І там свій постійний контингент ґлиґає алкоголь чи не щодня без міри. А то шукають Парасчиного самогону селом і заливають очі. Ія собі склала вірш: Уже мені і пісня не співається, Село моє оспіване спивається!.. П’ють майже всі, кого я знала здавен як порядних і непитущих. Щось із селом діється. Чому нарід спивається? До церкви йдуть на Великдень, і то багатьох нога в святиню не ступає. Всі з мобілками, всі п’ють… А церква стоїть майже пусткою. Дивовижна, дерев’яна, з давнім добре намальованим іконостасом, велика церква. Правда, їх у селі дві. Одна — у центрі села, друга — каплиця в присілку Під-пасіки. Ця, центральна, збудована 1887 року на місці згорілої 185- якогось року, що її село спорудило в 1763-му. І та, що згоріла, і ця, теперішня, носить ім’я Святого Архістратига Михаїла. А вже горішня каплиця зведена 1769 року на честь Козьми і Дем’яна. Коли влітку прибуваю до рідного села, в неділю зачую клич дзвона, спішу на Службу Божу. Душа, повна звуками дитинства, рветься в святиню, де я колись усвідомила себе, маленька, дворічна, плачучи на кучерявому біленькому кептарику під ангельські співи та небесні червоні і золоті смуги променів із високих кольорових вітражних вікон. Це проміння було спрямоване на мене, і святість охоплювала моє мале єство, освячуючи, наставляючи мою душу на добре життя. Чи було воно завше добрим, не можу хвалитися. Було багато гарного, немало й поганого. Але тільки в звуках цього дзвона, цих співів, тільки з цих хвилюючих жовто-червоних вікон душа моя очищається так, як, здається, більш ніде. Здається, що й мама, і татко, і сестри — усі живі, всі зі мною в храмі. Може, й справді всі душі села на Службі Божій присутні. Хто може заперечити? Хто знає про ті душі?.. Та дехто й знає. Вуйна Маріка, що сама має лагідну, мудру душу. Вона мені розказала, що чула від свого тата Михаська. Вуйні Маріці за сімдесят, а її тато Михасько вмер, коли ще дівкою була. Він уповідав, що коли ще був парубком, приятелював зі своїм тезком Михайлом Антосюковим. А той Михайло був нічним церковним сторожем. Приходив увечір до малої сторожки і там проводив ніч. От якось і Михаська запросив: — Поночуй зі мною, самому наскучило. Михасько згодився. А чому б не скласти йому, молодому й нежонатому, компанію свому сусідові? Коли стемніло і оба Михайли щось підвечеряли та пора б вкладатися по черзі спати, Антосюків і каже: — Ти, Михаську, лягай перший, а я подижурю до опівночі, а відтак ми поміняємося. — Та я звик пізно лягати, то ти спи, а потому вже тебе розбуджу. — Як хочеш, я не проти, сьогодні ще зранку орали, та я находився за плугом, а ще мокро на городі, то ноги, як магнітом до глини тягло. Я би впав і зараз вснув, але… Сторож щось і хотів, і не важився відкрити товаришеві. — Та лягай і спи, тезку. Я собі посиджу, потім, як здрімається, вийду трохи походжу, сьогодні Страсний четвер, годиться походити коло церкви. — Я тобі, Михаську, маю щось сказати. Мушу. Але аби ти не боявся. Ми оба будемо чувати, розбудиш мене о пів на дванадцяту ночі. Конче, чуєш? Не сиди сам, бо ти не звиклий, ти перший раз, то можеш спудитися… — А що має статися? — насторожився Михасько. — Боїшся злодіїв? Хтось може прийти? Ти щось знаєш… — Може прийти. І прийдуть. Але то не злодії, то чемні люди прибудуть на молитву. — Як, опівночі?.. — Ну, розумієш, так їм дозволено. — Та що то за люди? Якісь далекі? Чому ж їм не вільно було прийти на Вечірню Страсну Службу Божу разом з усіма? Люди ходили довколо храму сьогодні підвечір, як звикле, клепаючи в дерев’яні клепала, додому розійшлися із запаленими свічками, сповіщаючи смуток очікування Христових мук… Але Михайло Антосюків уже міцно спав. Михаськові лишилося сторожувати напару з місяцем, що крізь маленьку шибку зичливо зазирав до сторожки. Коло опівночі розбудив товариша. Той довго протирав сонні очі, та по якихось кілька хвилин схопився на ноги. — Так, Михаську, нічого не бійся, нас ніхто не побачить і не зачепить, ніц не пужєйси… Ади вже йдуть, диви, кілько народу суне… Обидва тиснулися до малого віконця. Видовище було вражаюче. Здається, серце в грудях від того видива замовкло. Ішли при місячному сяєві старі й малі, жінки і діти, ішли нескінченним потоком, босі, жіноцтво в хустках, перемітках білих, мужчини без шапок. Ішли, сунули до якимсь чудом тепер відчинених важких церковних дверей, розділившись на жіночий і чоловічий вхід, як то повинно бути. Михасько запитально витріщився на товариша. Той ледве чутно прошепотів: — На молитву… Їм дозволено сьогодні на молитву. Це все наше село прийшло з усего цвинтаря… Михаськові зробилося холод-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин