Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Позиція · “Сковородинізацію України не треба відкладати. Чим швидше здолаємо українофобію, тим швидше це станеться”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ТТаарраасс ССААЛ ЛИ ИГГАА:: «Для українського історичного буття Слово аж надто багато значило»

Слово Просвіти, №01 за 2013 рік

“Сковородинізацію України не треба відкладати” — Пане Тарасе, що Вам ближче? Три$ книжжя 60$х років (“Тиша і грім” В. Симо$ ненка, “Атомні прелюди” М. Вінграновсько$ го, “Соняшник” І. Драча) чи своєрідне об’єд$ нання трьох поетичних світів (М. Вінгра$ новський — поєднувач свого міфопоетичного світу з міфологічними уявленнями україн$ ського народу; П. Скунць — вічний опозиціо$ нер до зла, мороку, темряви, безпросвітнос$ ті; Є. Маланюк — оздоровлювач нації, вели$ кий князь української поезії)? — На кожну з цих трьох поетичних збірок я дивлюся як на індивідуальну появу знакових осіб епохи шістдесятництва, до речі, навіть більше, ніж на появу яскравих імен, а на оприявлення цими ж збірками самої епохи. Зрозуміло, що тут годилося б називати ще й інші імена, але я відповідаю на поставлене запитання… Ці три поетичні світи з міфопоетикою і суворим реалізмом часу утворювали свій ширший світ, свою ідейно-естетичну систему. Хоч, правда, справжній і найвищого лету М. Вінграновський почнеться зі “Ста поезій”, а творчо “найреволюційніша” Драчева збірка — це “Балади буднів”. Навіть його знаменита на той час поема “Ніж у сонці” сьогодні не матиме того ефекту, який був тоді. Про те, яких би творчих висот сягнув В. Симоненко, на жаль, можна лише теоретизувати. Обидві його збірки “Тиша і грім” та “Земне тяжіння” вийшли одна за одною і, очевидно, друга збірка тільки тематично розширила першу. Про Скунця — “вічного опозиціонера до зла, мороку, темряви, безпросвітності” слід говорити як про поета виразно свого письма, свого стилю, своєї поетики, але він “засвітився” від шістдесятників і влився у їхні лави. А втім, усі “чисті” шістдесятники — “вічні опозиціонери до зла, мороку, темряви…”. Чому я кажу “чисті”, бо дехто сам собі “виписав” паспорт шістдесятника лише тому, що в тому часі жив. А хтось за об’єктивною належністю до шістдесятництва все ж при цьому пускав сатирично-інвективні стріли навіть на адресу Богдана Кравціва. Що вже говорити про Євгена Маланюка — “оздоровлювача нації, великого князя української поезії”. Вони, себто Є. Маланюк та Б. Кравців, повернуться уже в незалежну Україну. Я їх видав: твори Маланюка на початку 1992 р., повніше видання досі не з’явилося, а поезія Б. Кравціва побачила світ 1993 р. Зараз підготував до друку “Книги спостережень” у двох томах. Правда, 1994 р. у Києві (в-во “Світовид”) вийшов у світ третій том зібраних творів Б. Кравціва як доповнення перших двох томів, що побачили світ у Нью-Йорку (1978 р., 1980 р.). Їх упорядкував Богдан Бойчук. — Чи погоджуєтеся з доктором філо$ софських наук, громадським діячем Росій$ ської Федерації Ігорем Чубайсом, який в ін$ терв’ю газеті “День” (30 листопада 2012 р.) виносить свій “вирок”: “Сьогодні ми маємо розуміти: якщо Україна швидше пе$ ретворюватиметься на ту, якою вона хоче бути, це допоможе росіянам… З другого бо$ ку, правильні дії Росії допомогли б Україні. Важко бути вільним один без одного. Грубо кажучи, ми приречені на співпрацю, тому що розв’язуємо ті самі проблеми”. Справді приречені? Справді ті самі проблеми розв’язуємо? — Доктори філософії і є для того, аби мудро говорити й творити свої сентенції. Якщо сусід із сусідом живе в любові, мирі й злагоді, то це прекрасно. Із Росією ми, на жаль, розв’язуємо не ті самі проблеми. Вона століттями прагне нас проковтнути, ами століттями прагнемо від неї звільнитись. Якби Росія навіть не допомагала, а не перешкоджала Україні “швидше перетворюватись на ту, якою вона хоче бути”, то це справді пішло б на користь двом державам. Із боку Росії “добра не жди, не жди сподіваної волі…” Навіть Єльцин, звертаючись до своїх співвітчизників-“добродійників”, повчально іронізував, мовляв, кожен росіянин щоранку повинен запитати себе, що він зробив для України. — “Українська правда” у серпні 2011 ро$ ку звернулася до письменників, видавців та інтелектуалів із проханням написати спи$ — Сковородинізацію України не треба відкладати. Від Бориса Олійника може багато залежати, лише б ми всі спільно доклали рук. Чим швидше здолаємо українофобію, тим швидше це станеться. — Євген Сверстюк сказав про Олексан$ дра Довженка: “Довженко мав дивовижний дар правдивості. Це Кара Божа в епоху брехні”. Кого можемо назвати в Україні Ка$ рою Божою? — Усіх, хто нині править в Україні. Вони мали сприятливий ґрунт для своєї українофобської “інкубації”. У “Щоденнику” Довженко писав: “Після завершення війни з’явиться багато найсуворіших, нещадних прокурорів, підготовлених спеціально для України! І як вони суворо будуть судити та розпитувати наших людей: що робив у часи окупації чи не служив, бува, фашистам, чому взагалі опинився на окупованій території? І будуть ті прокурори і судді безжалісними абсолютно! І через це, отже, доведеться ще пройти народу українському…” “Українська література — це храм” — Коли Ви навчилися цінувати Слово? — Мабуть, у шестирічному віці. Улітку 1948 р. я бачив, як енкаведисти катували, відливали водою і знову по-звірячому катували мою односельчанку, матір бандерівця-упівця Г. Мельничук, щоб вона сказала, де її син. Вона, вся закривавлена, опухла від побоїв, лежала під яблунею і не промовила жодного слова. Це була найвища ціна промовчаного слова. Звичайно, я потім це зрозумів. Слово будує, слово руйнує. — У письменницькому довіднику Ваші амплуа подано в такому порядку: критик, літературознавець, публіцист. Ким переду$ сім себе вважаєте? — Віджартуюся, що від перестановки доданків сума не змінюється. А якщо самокритично й відверто, то всі ці мої “доданки” скромні, їх хоч переставляй, хоч ні, то нічого в мені не прибуде. — “Не маю зла до жодного народу”, — писав свого часу М. Вінграновський. А як Ви вважаєте, до українського народу хтось має зло? — Самі українці мають зло: ті, що зреклися себе, хохли-малороси, перекинчики, запроданці, зрадники та інший подібний їм псевдопатріотичний шмельц. Хіба ж не під цим оглядом Маланюк писав про Франкове жахливе “житіє”, якого, крім чужинців, “відомо і системно нищили та жерли свої”. Хіба не звідси Кулішеве узагальнення: “народе без пуття, без чести і поваги”, до якого Леся Українка, як зазначив Є. Маланюк, “дуже влучно додавала — “без сорому”. — 1924 року Є. Маланюк зустрівся з П.Тичиною у Празі. Його (Маланюкові) сло$ ва про творчість Тичини: “Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась” — це вияв “суб’єктивістського максималізму” чи, скажімо, нерозуміння тодішньої суспіль$ ної ситуації в УРСР? — Кілька років тому я про це опублікував окрему статтю. Молодого П. Тичину Маланюк називав найбільшим поетом Європи. Він знав йому ціну, як ніхто інший. “Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась” — це не “суб’єктивістський максималізм”, а швидше метафорична об’єктивна оцінка поета, який падав у прірву соцреалізмівської ідеології. Є. Маланюк — вояк армії УНР, чільний представник знаменитої донцовської “квадриги” і вже на той час яскравий політолог добре розумів тодішню суспільну ситуацію в УРСР і СРСР. Є. Маланюк не тільки знав, а й через обставини певною мірою творив суспільну ситуацію своєю біографією. Він був вишколеним офіцером російської армії у 2-му Туркестанському стрілецькому полку. Наприкінці 1917 р. здеморалізована російська армія переживала агонію, що дало змогу поручникові Маланюкові перейти в українську армію, зокрема до начальника штабу дивізіону полковника-полтавця Є. Мешковського. Роки війни, як влучно висловився дослідник його життєвої долі й творчості Леонід Куценко, “були школою національного зростання, національного самоусвідомлення. Він був штабним офіцером, бачив війну за Державність очима В. Тютюнника, Є. Мешковського, М. Капустянського, О. Удовиченка, зрештою і С. Петлюри. Він Тарас Салига — літературознавець, критик, публіцист, він уже понад два десятиліття очолює кафедру української літератури Львівського національного університету імені Івана Франка. Доктор філологічних наук, член правління Львівської організації Національної спілки письменників України, доктор філософії Українського вільного університету у Мюнхені, дійсний член Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові. Його наукові інтереси — історія української літератури ХХ століття. Хоч би про кого писав Тарас Юрійович — про Миколу Вінграновського чи Петра Скунця, Євгена Маланюка чи Івана Драча, Василя Симоненка чи Богдана Кравціва, — він пише про українську літературу (передусім — поезію) і її роль у становленні української державності. У його науковому доробку майже двадцять книжок і 500 статей. Т. Салига заслужений діяч науки і техніки України, лауреат літературних премій, зокрема О. Білецького, ім. Б. Лепкого, Фонду Воляників-Швабінських при фундації УВУ в Нью-Йорку… Він — прекрасний знавець поезії, глибокий аналітик, знає про українську літературу, мабуть, усе. І реагує на виклики, які виникають перед Україною у сучасному світі. А ще — на Різдво рожденний. Редакція щиро вітає Тараса Юрійовича — одного зі своїх улюблених авторів, і хай владує Слово!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин