СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Василь СТУС (1938—1985) Визволення смертю
Слово Просвіти, №01 за 2013 рік
Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Сподоб мене, Боже, високого краху… . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ця дивна смерть зоветься воскресінням… В. Стус мерть як свобода. Утрата останніх сподівань — звільнення. Шлях до самовигнання. І якщо завтрашнього дня не буде, “тоді вже гибій. Отоді вже гибій, простуючи до смерти навмання”. Це лише одна з рефлексій Стуса. Насправді він ішов не навмання, а цілеспрямовано. У збірці “Час творчості”, що засвідчила якісний прорив до самого себе, поет скорочує відстань між собою і смертю. Попри те, що є певна суперечність між сказаним і не відразу вловлюваним: “Блаженна смерте! Рано ще! Не надь!” Суперечність видає епітет “блаженна”. Смерть бажана, во-
* * *
Я знав, що світ ховається од мене, що в кожній речі причаїлась річі назирцем блукає. І не хоче мені свій вид правдивий одслонити, бо втрачено довіру існування і приязнь — між людиною і світом. Бо ж недарма малесенькі пташки мене сахаються, втікає риба, допіру людську постать запримітить, і квіти кволою красою хочуть од мене захиститися (останній маленький скалок віри, що людина ще не доконана потвора). Все ж я думав, що гармонія світів не обійшла людини, а лише для неї назначила відстань: ось твоя межа належання до світу. Її не переходь — ото і все. Але такого я не сподівався: щоб світ тікав од мене стрімголов, мов од зачумленого. Щоб і я збагнув нарешті: щонайдальша відстань не в похід візьме”, “Чи я вже вмер? Чи ще помру?” Щастя, за К’єркегором, убоге. Таємниця життя в стражданні. Велич у стражданні. К. Ізард у книзі “Емоції людини” висловив міркування, що рівень розвитку особистості можна визначити по тому, як вона реагує на страждання. Чим чутливіша людина до болю ближнього, тим вищий ступінь її розвитку. Цю ж формулу Ізард накладає і на суспільство. Якщо воно змирилося з несправедливістю й брехнею, не відчуває страждань своїх громадян, не вловлює суперечностей між тим, що є, і тим, що могло би бути — то знаходиться на низькому ступені розвитку. Симптоми втішання стражданням як неминучістю, озиваючись новими обертонами, подовжаться ів подальшому. Та саме в збірці “Час творчості” з’явиться стан заспокоєності, викликаний — парадокс — прибуттям до табору. Так, либонь, почуваються моряки, коли судно після довгих поневірянь прибуває в гавань. Але якщо для команди судна гавань — порятунок від смерті, то табір для поета — наближення до смерті. Неймовір’я у тім, що передбачуване і бажане. “…а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть, неначе кров із горла”.
Деякі з них, як ось “Я знав, що світ ховається од мене”, сприймаються як чисті філософеми. Справді навіяні відповідною лектурою. У згаданому вірші йдеться про те, що мучило поета повсякчасно, про розрив між людиною і світом, про втрачену “довіру існування”. Дивний обертон голосу маємо у вірші “Смерть розлетілася на друзки”. Тут смерть тлумачиться як винагорода за працю. Смерть, яку ще треба заслужити. “Схотів почезнути? А дзуски! А що ти на віку зробив?” Так не писав жоден з наших поетів. Тріумф польоту у вічність. Смерть як посестра. “Я разом зі смертю — пліч-о-пліч лечу. Та ж вільний тепер ти!” І тут же: “О земле кохана, о смертна водо…” Або: “А що мій гріх? Лиш той, що ще душа є, якій усесвіт болями болить, то й слава Богу, коли є спочинок попереду”. Це теж про смерть, про визволення смертю. Амплітуда цих душевних коливань, їхня температура надаються до узагальнень щодо цілісності поетової натури, попри всі суперечності. “І так душа тобі зболіла, неісходима по тернах, і передсмертне билось тіло — твоє ж і в тебе на очах”, “Ба вже нема ні смерти, ні недолі”, “Оновлен-
Ні, не було мене, й нема, й не буде: судилося згоріти на вогні на власному — залишиться лиш тінь та дим від попелища зрине вгору. Двигтить, як молот, моє серце хоре, та ти ж мене — і мертвого — зустрінь. Це ж я тобі назустріч завше йшов, і серце обпікалося тобою — знайди ж мене — під чорною ганьбою, межи слідами чорних підошов.
* * *
Іду за край. Оце долання кола, оця вперед занесена стопа, оця ява, ця порожнеча гола, і ця вода, солона, як ропа, і ця безвихідь першого початку, які страшні ви! Швидше поминай цей край вагань і не лишай про згадку ні вогню, ні золи. Іду за край. Як леопарди крізь вогненні кільця проносять порив сторопілих душ, отак і ти ув око смерті цілься і відродися в смерті. І не руш старого розпачу. Почнися далі, ген за шелом’янем, на рубежі, коли замерехтять тобі скрижалі, але про них нікому не кажи. Де людський плав пливе і п’ядь за п’яддю росте у море гордий материк, немов здревіле вічності свічадо, як віще слово або віщий крик. Іди — за край. Народження — по смерті тебе чекає. Прагни стрімголов на ту тропу, що яра, наче кров, воліє душ, що щирі і одверті так і живуть — своїм передкінцем, як припочатком. І рушають д’горі, коли біда оба крила просторить і повертав вічності живцем.
* * *
І не розмерз. І не відтерпнув. Ні. В мордовських хуг — та в холод нещадимий? Тримай тепло під ребрами сухими —
ня планети — у смерті смерти, в радості чинінь”. Просвітлення смертю, таїнством смерті — це є і в Свідзінського. Величальну смерті як силі дисциплінуючій, що протистоїть хаосу, урівноважує крайнощі, дає межі сущому, удосконалює світопорядок, виголосив Баратинський з поміччю француза Шеньє. Його вірш “Смерть” належав до улюбленої лектури Л. Толстого. До смерті зухвало звертався А. Бєлий: “Исчезновение, глаза мои закрой Рукой суровою, рукою ледяною”. Я свідомо виокремив цих поетів, щоб підкреслити різницю між образом смерті у них і в Стуса. У Баратинського смерть теж творяща сила, а не мара з косою. Але сила ця деперсоналізована стосовно особи автора. Поет воздає їй хвалу, але сам лишається мовби осторонь, жодним словом не прохоплюється про бажання померти. Цеє в Бєлого, але вірш його має назву “Лікарня” і цим усе сказано. Тай смерть для нього — кінцева зупинка, за якою прірва небуття. Не те в Стуса. Стосунки зі смертю тут на куцому повідку. “…не каждочасне поривання в смерть”, “Даруй же світові свої щедроти і радо згинь, вщасливлений — загинь!”, “Навернеться до тебе смерть твоя, розгойдана, мов на цій на чужаниці-чужині. Сягни рукою — і не досягнеш ні краю всерозлук, ні муки краю. Та серця я, мій Господи, не маю на свій талан. Це ж ти мене береш, немов шматок невироблений глини, і місиш, мнеш, і пальцями всіма мене формуєш, щоб не задарма іще один кавалок з України сподобивсь тверді. Знав я і черінь, і зиму знав — в колимську довгу пору, і душу виробив таку прозору, що вже свою не одкидаю тінь.
* * *
Яка нестерпна рідна чужина, Цей погар раю, храм, зазналий скверни. Ти — повернувся. Але край — не верне. Йому за трумну — пітьма кам’яна. Як тяжко повернутися і не побачити, як тяжко не зустріти! Старанно, Києве, сховав мене в ці мертві закамарки, схрони, скрити. Чужим відчути Київ — і піти, тамуючи скупу сльозу образи… Радійте, лицеміри й богомази, що в мене — ні надії, ні мети. Та сам я єсм? І є грудний мій біль, і є сльоза, що наскрізь пропікає камінний мур, де квітка процвітає в три скрики барв, три скрики божевіль! Розпалася душа моя отут, моїх грудей не стало половини, бо чезне чар моєї батьківщини, а хоре серце чорний смокче спрут.
* * *
Нарешті прощальна пора настигає — і від суходолу зірветься літак. Але й з-поза хмар небезпека чигає — то ледь відстає, то вперед забігає. Отож начувайся: рушаємо вспак. Таксі. Шурхотіння. Пронозистий вітер і далеч, урубана в обрій мечем — тих ієратичних назначених літер нервовий скоропис — як сіверкий щем.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
