Абетка відомих імен · “Стус — це приклад того, як можна жити, незважаючи на тиск світу, як можна залишатися самим собою”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Ніхто, крім нас
Слово Просвіти, №01 за 2013 рік
— Чи втішні результати чергової поїз$ дки в Донецьк? — У Донецьку ми вже рік чи й півтора працювали над проблемою гідного вшанування пам’яті Василя Стуса. Перша приємна новина: Олег Федоров, який створив і вже не один рік опікується приватним історико-літературним музеєм В. Стуса у Горлівці, зумів порозумітися з заводом “Еластомер” (директор — Грай Хачатрян), який узяв його під своє крило. Друга — нещодавно в Донецькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Крупської також відкрито Літературний музей Василя Стуса. Його взяла на баланс адміністрація. Поки що музей — це кімната, хоча й досить велика, де буде представлений Стус, Шевченко. Основа експозиції — матеріали Горлівського музею. Ми говорили з представниками облради про те, що в перспективі можна буде на базі цього музею створити Український центр. Але поки що зроблено перший крок. До речі, у бібліотечній кімнаті, у якій розташувався музей, Василь Стус проводив дуже багато часу: і будучи студентом, і працюючи в шахті недовгий час, і працюючи в газеті “Радянська Донеччина” (так, здається, вона тоді називалася). Тому це дуже природно, бо з цим приміщенням пов’язане його життя. Радилися ми і про те, як краще й ефективніше провадити музейну роботу. Я запропонував пересувні виставки-експозиції — не відвідувач іде у музей, а музей — до відвідувача. Необхідно вивозити експозиції в сусідні села, школи, інші райцентри. Враження від побаченого не дуже веселі, але то більше проблеми тих молодих людей, яких випускають тамтешні виші. — Розкажіть про саму експозицію. — Це документи, рукописи у копіях, багато різних видань. Нам зараз головне не поповнення експозицій в музеях, а те, що створено своєрідний центр. Там, по-перше, триватиме робота, яку започаткував Федоров, — “Стусове коло”. Воно зібрало багато спогадів від людей, які знали батька в ранній період його життя. Усе це зберігається в оригіналах, його не виставиш у вітрини. Це фонди, наукова робота, яка мені дуже допомогла, коли я писав книжку. Тепер, після створення музею в Донецьку, розгортається повноцінна наукова робота, бо університет цим системно не займався. Починається зовсім інший напрям роботи. Мене як науковця цікавить насамперед науковий. Ми домовилися з владою про плани щодо 200-річчя Шевченка у цьому музеї. Наш київський музей Тараса Шевченка допомагатиме їм. Сподіваюся, що вже найближчим часом тут можна буде зробити такий повноцінний український осередок. Зустрічався та обговорював цю тему зі своїми знайомими з Донецька, хтось із них займається науковою чи викладацькою роботою, хтось видавав журнали, хтось ще щось робив, тобто до цього долучається не лише літературно-мистецька громадськість. Мусимо пам’ятати, що з Донбасом пов’язаний великий масив української культури. Це і Володимир Сосюра, й Іван Дзюба, й Олекса Тихий, й Сава Божко та інші. Треба, щоб вони вийшли за межі цього маленького українського середовища, щоб стали повноцінним елементом донбаської культури. Цим, на жаль, досі ніхто серйозно не займався, не було системної праці. Отаке завдання ми поставили і намагаємося його зреалізувати, хоча це буде достатньо важко зробити. — У чому все-таки полягатиме кон$ кретна допомога Національного музею му$ зеєві Стуса в Донецьку? — До 200-ліття Шевченка всі робитимуть нові експозиції в той чи інший спосіб. Ми маємо чималий досвід, напрацювали багато методичних новацій. Музей може запропонувати консультативну допомогу, а друкувати, видавати якусь продукцію, оформляти стенди вони будуть власним коштом. Крім того є домовленість про спільний проект із фондом Л. Д. Кучми “Україна”. Із 2013 р. ми почнемо таку велику дитячу акцію, і мені дуже важливо, щоб це було на Донбасі, Луганщині… — У чому суть акції? — Якщо коротко, діти читають, малюють, переписують Шевченка, з’являються постійно на телебаченні, на радіо, в пресі. У фінал виходимо з книжками ручної роботи, з кінороликами, які показують в Інтернеті, можливо, телебаченні. Мене Інтернет цікавить ще й тому, що він має значно ширшу аудиторію, ніж наші телеканали. — Проблема української культури не в її меншовартості, а в тому, що її не знають. Парадоксально: її не знають не тільки за кордоном, свою національну культуру не зна$ ють самі українці! Виставка творів геніаль$ ного українського скульптора Пінзеля в Па$ рижі ще раз це підтвердила… На жаль, ма$ ло знаємо Тараса Шевченка, Василя Сту$ са… Хоча наша молодь, як губка, повинна вбирати все своє, рідне — неспотворену Москвою історію, мову, наше культурно$ мистецьке багатство… — Вони й не збираються “вбирати”, що їм пропонують, бо виховані не на наших традиціях, не на нашій українській пісні, літературі. І тут не тільки “етно”, це нове покоління, яке голосує кнопкою, клавішею. Зараз дитина сидить перед екраном, у неї є пульт. Вона дивиться те, що може сприйняти, якщо це телевізор, а якщо це комп’ютер, то зайшла на той чи той сайт, — нецікаво? — пішла далі. — Це ж страшно, враховуючи те, в чиїх руках переважна більшість національних ЗМІ. Бо люди, надто молоді, які не здатні самостійно мислити, стають іграшками в руках негідників-маніпуляторів… — Ми живемо в умовах культурної війни. Сьогодні нікому невигідно приєднувати нашу територію, забезпечувати шкільництво, медицину і т. ін. Але переконати населення цієї країни, що Україна неперспективна, що ти можеш реалізуватися в іншому місці, а культура це те, що пропонують США з їхніми культурними індустріями чи Росія, значно простіше і дешевше. Вони сформували певний тип сприймання, і коли ми виходимо зі своєю так званою кінопретензією, люди дивляться — динаміки нема, проблематики — теж…. До прикладу: скажімо, 90 % молоді Латвії виїжджає в інші країни. У нас, якщо ми не обманюємо самих себе, ця цифра в межах 30 %. Третина молоді, яка тут народилася, вихована, вивчилася, виїжджає і реалізує себе деінде. І виїжджають освіченіші, активніші, пристосованіші до жорстких умов конкуренції. Якщо ми хочемо змінити ситуацію, то мусимо змінити форми нашої роботи. Молодь сьогодні обирає те, що для неї краще. Це велика проблема. Пишаюся, що мої діти живуть і працюють тут. Старшого неодноразово запрошували працювати в Європі, Америці, але він залишився і працює в Україні. — Як же це покоління сприйматиме творчість і життєвий подвиг Василя Сту$ са, якщо воно не здатне думати… — Вони думають, але мислять інакше, ніж ми. 2005 року ми їздили по Донеччині з проектом “Стусове коло”. Ми не говорили про політику, бо це було б безумством. Ми говорили про те, як людина піднімається. На такому етапі переосмислення нашого буття, національного, державного, ми маємо обирати собі загальнолюдські пріоритети: християнські, адже це вічні цінності. Думаю, що і Стуса, і Шевченка треба сприймати через них. Вони можуть багато чого навчити, насамперед як не втрачати надію, бо в кожного покоління є свої виклики, свої проблеми. Молоді нині не солодко. По всій країні немає роботи, усі приїжджають у великі міста, знаходять тут будь-яку оплачувану роботу, віддають дві третини зарплати за помешкання і мусять якось жити. Ця непроста ситуація не проговорювалась. Ми говорили про щось величне, а це щось банальне. Хоча Стус — це приклад того, як можна жити, незважаючи на тиск світу, як можна залишатися самим собою, як можна не розміняти власну гідність… Знаєш, я батькові найбільше вдячний за те, що він мене колись переконав, — бо і в наш час розпуста була, — а він сказав: квітка кохання існує! І я досі вірю. І разом із тим через загальнолюдські цінності можна проводити національне, бо, знову-таки, Стус не міг би зреалізуватися як поет, як особистість, якби відмовився від свого коріння. За зворотного нав’язування цієї проблеми, мовляв, національне панівне, виходить, що цей шлях для мене найприйнятніший. Ми боролися, це правда, боротьба була, різна боротьба в різних форматах, ось нарешті отримали державність. У результаті жити стало важко, щасливими вона багатьох не зробила… Це ж правда? У пізнього Римарука є такі рядки: “Зневіри оголюють дно…”. І цих зневір за останні сім-вісім років було у всіх нас чимало. Через них проходили і найкращі, найбільші наші поети. Когось вони вбили, когось зробили сильнішим… Попри все нам треба рухатися далі, бо якщо хочемо, аби ця територія змінилася, треба щодень працювати, творити, створювати щось нове. — Повернімося до відзначення 75$річчя Василя Стуса… — Я 20 років займався Стусом і те, що хотів сказати — сказав, те, що міг зробити — зробив. Разом із Михайлиною Коцюбинською. Василь Овсієнко опрацьовував публіцистичний напрям, це те, чим я не займався. Потім необхідно осмислювати його конспекти, книжки. Ми зробили перше видання, отой шеститомник у дев’яти книгах. Це дуже важко: необхідно було знайти кошти, бо держава не допомагала. Ми мали лише стіни і дах над головою.
Тепер намагаюся більше працювати з молоддю, бо й досі викладаю в університеті. Кажуть: молодь погана… У мене багато волонтерів, які допомагають з опрацюванням стусівських матеріалів, оцифруванням їх і “закиданням” на сайт. Нині видати книгу важко й дорого. Свої матеріали розміщую в Інтернеті. Що я на цьому втрачаю? Авторське право? Але, принаймні, якщо хотіти, щоб книги прочитали і популяризували, то вони обов’язково мають бути присутніми у молодіжному просторі. Коли наша молодь не знає “Книги буття українського народу” і значення цієї книги для нашої історії, то це не проблема молоді. Це проблема так званих українських культурників, які нічого не зробили, аби ця книжка була присутня в житті молоді, щоб вона змогла допомогти в усвідомленні, як починалося формування модерної української нації. А що, видати за державний кошт альбом Шевченка накладом в 100 примірників, кожен з яких коштує тисячу гривень, і ходити пишатись? Яку нас дехто робить… — Які нові видання чи розвідки, моногра$ фії науковців готуються до друку, аби глиб$ ше вивчити творчість В. Стуса? Здається, видавництво “Кліо” щось готує? — Це двотомник вибраного. Але я сказав директорові видавництва, що це видання буде і в Інтернеті, інакше я з ними нічого не підписуватиму і не домовлятимуся. Це не зашкодить продажу книг, навпаки, коли людина довідається про Стуса, вона захоче купити цю книжку. Це реклама. Ще готуються чи вже видані книжки Василя Стуса в деяких інших видавництвах Києва, Дрогобича, Донецька. Василь Овсієнко підготував видання колективних спогадів… — Василь Стус плідно працював над пе$ рекладами з багатьох європейських мов. А як стоїть справа з перекладами Стуса іншими мовами? — Дмитро Бак у Росії перекладає. А цього року Московським театральним училищем ім. Щукіна було видано компактдиск — актори читають Стуса. В Італії щось намагається робити одна людина. Існує переклад польською Агнєшки Корнієнко і ще когось, але загалом цього дуже мало. Коли держава за двадцять років незалежності не проводила культурної політики, не зуміла представити себе в світовому культурному просторі як культурна держава, то якісь ситуативні речі нічого суттєвого не внесуть у цю справу. Якщо ми говоримо про Польщу, Австрію, то там на слуху імена Забужко, Андруховича, Прохаська, але це зроблено їхніми власними зусиллями. По них судять про українську культуру. Шевченко ж, як і Стус, потребує постійної актуалізації, хтось має вкласти в те чималі гроші. — Наша держава найближчим часом цим не займатиметься… — До прикладу, Росія постійно представляє себе як культурна країна, захищає і утверджує свою мову на своїх і чужих теренах. У нас також є якісний культурний продукт — музика, кіно, література… Але державі це не цікаво. Перекладати Стуса іншою мовою має носій тієї мови. Людина, яка штучно вивчила англійську сидячи в Україні, адекватно Стуса не перекладе, вона не впише його в ту, чужу, культуру. Його ж там треба не просто прочитати, а й зрозуміти. А ще перекладачам треба платити не за нашими розцінками, а за тими, що діють у країнах, мовами яких має бути здійснений переклад. Але для цього треба популяризувати свої імена… Ми говорили про Інтернет, аби запускати Шевченка у світ. Щодо цього були різні думки. Коли дійшло до центральних офісів, нам кажуть: Шевченко — регіональне явище, воно нікому не цікаве… Не оцінюватимемо і не засуджуватимемо їх, бо ми самі, українці, створили ситуацію, внаслідок якої Шевченко, феномен світової культури, сприймається в Україні і в світі як регіональне явище. Те саме щодо інших видатних постатей нашої культури. Але зламати, виправити ситуацію можна, іза нас це ніхто не зробить…
Спілкувався Микола ЦИМБАЛЮК
Ім’я Дмитра Стуса не потребує розлогого представлення. І не тому, що він син одного з найталановитіших поетів минулого століття, який став символом руху спротиву 60-х років совєтсько-комуністичному режимові. Дмитро Васильович гідний пам’яті свого батька: він лауреат Шевченківської премії, знаний науковець, має непересічний талант спілкування з молоддю (викладає в університеті), а рік тому його призначено генеральним директором Національного музею Тараса Шевченка. У нього прекрасна сім’я: кохана дружина, п’ятеро дітей і вже має двоє онуків. Незважаючи на постійний цейтнот, він не втрачає зв’язків із батьковими земляками-донеччанами й допомагає їм. Напередодні 75- річчя Василя Стуса він укотре з діловим візитом відвідав Донеччину. Це й стало приводом і темою нашої розмови.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
