Поетичний автограф · “Коли маєш смак до життя, то 40 хвилин вистачить, щоб мати враження назавжди”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Від Ігоря Павлюка: Будьмо і тримаймося! Щасливих свят і святкових буднів!
Слово Просвіти, №01 за 2018 рік
Валтерс — колишній директор Ризької кіностудії. Саме він зап[ росив на покази наших колег — кінематографістів Латвії. Вийшла дуже хороша професійна розмо[ ва. Бо коли оцінку моїй роботі дає легендарний кінорежисер Яніс Стрейч, на “Театрі” якого я виросла, а ще й мій друг актор Арніс Ліцитіс, то це важливо. — Що запам’яталося у цій поD їздці найбільше? — Насправді — особисте. Ті дні, які провела зі своєю подру[ гою Вікусею в Лондоні. Це їй і її мамі — Лілі, яку вважаю ідеаль[ ною жінкою, я завдячую тим, що залишилася колись у Києві. При[ їхала 1991 року в грудні з Ужгоро[ да, де працювала у Закарпатсько[ му театрі. Покинула серед сезону сталий театр, батьківський дім. У київському театрі[студії, куди приїхала працювати, мені першо[ го ж дня повідомили, що зарпла[ ти не було вже півроку, і скоро не буде, на репетицію актори збира[ лися більше години, бо для них це не основне місце роботи. Лю[ дина, яка обіцяла допомогти з житлом, сказала: “Яке житло? Може, у вересні поселимо в сту[ дентський гуртожиток, якщо бу[ деш вчитися на стаціонарі”. А який стаціонар, я ж на заочний спеціально перевелася, аби пра[ цювати й актрисою стати. Приї[ хала! Мій тато, коли проводжав мене в Ужгороді, сказав: “Думаю, що через тиждень ти повернешся. Я тут на вокзалі тебе чекатиму”. Мабуть, так би і сталося, але саме Віка разом зі своєю мамою приг[ ріли мене. “Живи у нас скільки треба”. У них із мамою були ди[ вовижні щирі стосунки. Для мене це було відкриття і взірець. Ці люди стали рідними для мене, а Ліля називала мене своєю донь[ кою. Коли вони виїжджали в Америку, то й мене кликали, го[ ворили напівжартома, що я везу[ ча і приношу людям удачу. А я пе[ реживала, що ми вже ніколи не побачимося. Потім зустрілися вже в Україні через 5, 7 і 10 років, але такого усамітненого спілку[ вання не могли собі дозволити: діти поруч, суєта… А зараз ми на[ долужили всі ці роки, тож ця зус[ тріч була для мене важливою. — А що в Києві? — У Молодому театрі в Києві 5 вистав ідуть за моєї участі. Цьо[ го сезону на ангажементі, саме тому дозволяю собі поїздки і ро[ боту в іншому місті. Відіграю свої улюблені в Києві, лише потім по[ їду в Сіверськодонецьк. Готуємо[ ся до прем’єри, яка відбудеться 25, 26 січня. І потім я щомісяця їздитиму і гратиму “Веселий дух”. Запрошую всіх підтримати театр і нашу виставу. Мої друзі з Києва вже збирають велику групу підтримки. Це теж важливо, бо в Сіверськодонецьку живе багато чудових людей, які не погоджу[ ються жити зі статусом “біже[ нець”. Ці люди живуть думкою: “А от коли ми повернемось додо[ му...” Дуже поважаю їх за те, що вони змогли прийняти те, що сталось, і жити тим життям, яке їм випало. Сьогодні і тут. Це го[ ловне уміння — жити якісно, на повну за будь[яких обставин. Ми всі повинні цього вчитися… Ко[ лись в одному фотопроекті мене попросили дати визначення щас[ тю. Я довго думала... І врешті вва[ жаю, що щастя — це відсутність нещастя.
Розмовляла Ольга ЖМУДОВСЬКА
ІІггоорр П ПААВВЛ ЛЮ ЮКК
Ми виходим на гору, щоб Білу Дорогу Почать.
Там, де нас немає (Різдвяне) Миколі Гнатюку, другові дитинства
Як то зараз добре там, де нас немає. Не моя бабуся хату замітає.
Не мої вовчиська просять в неї ласки, І синиці слизько залітати в казку.
Ангели у рамках вкриті рушниками, Дрібно капле свічка на душевний камінь.
А бабуся світла у хустинці білій, Мов сніжинка, квітне на чарівнім зіллі.
Так усе по[людськи вічно і спокійно. Сіють[посівають віра і надія.
Внуки довкруг столу: “Де, бабусю, ложки?!” “Зачекайте Бозю маленького трошки”.
Все вони питають. Кіт своє муркоче. З ангелом ялинка танцювати хоче.
Пахне сіном. Діти — під столами пішки. Хтось в мішку казковім їм приніс усмішки...
А в цей час далеко, за віконцем синім, Плаче завірюха, наче рій бджолиний.
Високо — до неба — місяць примерзає, Глибоко — про волю бабин дід співає.
Як то зараз добре там, де нас немає...
Христос Вітер метро — запах тунелю, Яким у вічність душі вертепні летять. Прийшов Христос, як у пустелю.
Не розп’яли… Посміялися з нього. Сіли. Їдять.
Владу “ругають” земну й небесну. Натовп стиснувся в кулак і затих. Христа по спині поплескали ніжно, чесно, Питаючи — за тих він, а чи за тих…
А він, хто втомився від революцій, Підкинув суху галузку в старий вогонь І запитав, як колись Варраву: Як вони звуться?
Бо він був тесля. І цвяхи цвіли Із його Долонь.
* * * Ніч. Різдво. Гудуть посійники. Сніг у білій хаті. Зовіть мене розбійником... Як нема як звати.
Як нема мене як звати І кому немає — На гуляннях парубоцьких З Дону до Дунаю.
Нагрішив я. Наспівав я. Налюбив, нашлявся...
Зовіть мене розбійником, Хоч поетом вдався.
Розбирання ялинки Розбираєм ялинку... І сумно від того обом — Як буває лиш сумно, Коли усміхаються зорі. На ялинці сирітськи Зосталася іграшка[Гном — Як останній місток, До казкового серця прозорий.
А зайчатка і білочка Знову у вату лягли. Дід Мороз і Снігуронька — Поряд, в мішок целофанний. Біля тої ялинки Ми щастя торішнє пили, Що надрубане й свіже — Мов піна старенької ванни.
Про любов і розлуку, Тюрму і суму говорив По новенькому “тєліку” Наш президент празниковий. Та померла ялинка, Але не виходить із гри. Золотіє й мовчить, Роздягнувшись, — Колюча, як слово.
Безпритульні хвоїнки Невидимий час замете. Штучні квіти запахнуть снігами — Мов крик динозавра. Ми хороним у вату прикраси — Як рідних дітей. Воскресіння чекаючи, Згадуєм завтра.
СGніжність Сніг прийшов нечутно, яко тать, Уночі — на храми і ялини, Щоби міг я долі слід читать, Як сліди звірині на Волині.
Сніг, як вовча пісня, глибинів. Ми ліпили з нього хліб і небо. Не знайшовши істин у вині, Ми ліпили все, що серцю треба.
...Все водою тихою пішло. Кругообіг білого і болю: Ангели мов вийшли з НЛО І гуляють по земному полю.
Нині Сонце. Золота журба. Умира сніжинка в краплі солі.
І уже й до предків у гробах Сніг сльозою сочиться поволі.
Сніг — вода. Людина — теж з води... Будем льодом, парою — І знову Через вічність Ми прийдем сюди Снігом – І розтанем Від любові.
Нехай Закон моєї зірки буде у рівновазі з моральним законом у мені, а вони обидва — в Гармонії зі Всесвітом і Тим, хто нас усіх ствоH рив. Бажаю рідним українцям і всім землянам розуму, здорового глузду — щоби припинити всі війни і перестати лякати одне одного прокH ляттями та бомбами. Буду молитися як умію за всіх, кого знаю, і працювати — для моєї сім’ї, внука Данила, який недавно прийшов на цю тривожну Землю, буду писати вірші і казки для майбутніх читаH чів, пробувати щось друкувати, ділячись досвідом, для сучасників удоH ма і у світі... Буду подорожувати у зовнішній та внутрішній світи, не зраджуючи ні собі, ні батьківщині, де закопана моя пуповина. А всімHвсім бажаю стільки здоров’я — щоби пережити те щастя, яке нас чекає разом і для якого потрібно основне: усвідомити, що ми щасливі, попри все і вся... Щасливих свят усім і світлих буднів! Щиро Ваш Ігор Павлюк, поетDпаломник
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
