Поетичний автограф · “Наснаживсь я в джерелах України — І не блукатиму по світу я”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
З Божих рук Вінок сонетів
Слово Просвіти, №01 за 2018 рік
Іван РЕДЧИЦЬ
1 Ох, не однаково мені. Т. Шевченко О, срібна чаша, доленько моя, Блажен, що можу зроду з неї пити. Буває, ти не встиг ще й пригубити, Як завмирає пісня солов’я.
А крила поламав і впав у квіти, Ніхто й не взнає, де тропа твоя. Але в нащадків пам’ять забуя, Коли ти встиг зорю їм засвітити.
А чи вона освітить їхню путь, І чи збагнуть, куди вони ідуть, Покинувши домівки та родини?
Я часто сам ходжу до джерела, Розкриливсь дух і міць моя зросла, — Невже колись не буде ні краплини?
2 Невже колись не буде ні краплини В криницях сих, що викопав мій дід? І залишив дзвінкий, джерельний слід, Що небеса осяюють щоднини.
Губами я виловлюю зорини, Що захищають від недуг і бід. Несу в душі сей срібний небозвід, Осяяний водою батьківщини.
Свічуся щирим усміхом щодня, Бо сонце й небо — це моя рідня, І слово, що на крилах лебединих.
Люблю і пам’ятатиму повік, Свята водиця — найцілющий лік, — Наснаживсь я в джерелах України.
3 Наснаживсь я в джерелах України, Що живлять океани та моря, Де Кобзарева сходила зоря, Там світ побачить морок і руїни.
Осанна Князю миру — бунтаря Настигне він пресвітлої години. Не переломить той очеретини, Бо час його, мов свічка, догоря.
Збуваються ці сни мої пророчі. Віват! — і сатана ховає очі. Віват! — боїться гласу манія.
Віват! Віват! — краплина точить камінь, Вона сильніша навіть за цунамі, — І не блукатиму по світу я.
4 І не блукатиму по світу я, Бо маю хату й дідову криницю. Приходить сад, як друг, в мою світлицю, Як ллється з неба срібна течія.
Ловлю піввіку я свою жар-птицю І вірить серце, що вона моя. А не зловлю, то, може, це твоя, Бо маю я лебідку білолицю.
Снага стікає в душу з білих крил І кличе нас до себе небосхил, А кінь мій, бачу, погубив підкови.
Усе, що ти за вік надбав, покинь, Тоді підкориться ця височінь, — В земнім саду — я гість не випадковий.
5 В земнім саду — я гість не випадковий, Люблю пасажі сонця в сто октав. І скільки б рясту я ще не стоптав, Нехай вирує ця ріка любови.
Мене ніхто не смикав за рукав, Я вірний в дружбі і надійний в слові. Купаю душу в океані мови, Нема цілющіших за неї трав.
Коли підняв я в юності вітрила, Відчув бентегу і могуть свою, Здалось, мене фортуна полюбила.
І досі я, мов Крузо, в океані, І хоч маяк ледь блимає в тумані, — Дзвінких пісень вінки барвисті в’ю.
6 Дзвінких пісень вінки барвисті в’ю І кидаю в ріку, щоб не зів’яли. Ще не затихли зоряні цимбали, Немов юнак, збентежений стою.
І всотую нічних небес хорали, Моя душа в невидимім раю. Дивуюсь часу, наче дерію, Та кожен має власні ідеали.
Блаженний той, у кого вірний друг Впряжеться сам у твій крилатий плуг, І без нагадки ревно заволочить.
Та бачив я у пазусі змію, Котра сичала, якщо йшлось про почесть, – Із Божих рук я спрагло трунок п’ю,
7 Із Божих рук я спрагло трунок п’ю, Вночі і вдень смакую по краплині. Вимолюю свободу Україні, І шлях перепиняю палію.
Молися ж ти — і в церкві, і в родині, Не сплять щурі в московському гною. Багато шершнів є в чужім рою, А наш чорнозем розривають свині.
Гряде мій Бог — і я не суплю брови, Бог — джерело життя й благословень, І скинув я гріхів тяжкі закови.
О, дзвони серця, храму і пісень! Благословенний, незабутній день, — І повен глек медово-калиновий.
8 І повен глек медово-калиновий, Мабуть, з таких колись пили князі. Ту істину, що схована в сльозі, Обпік не раз в душі вогонь терновий.
Давно заснув той час на батозі, Але нуртує у серцях і крові. Коли ж то зашумує справжня повінь, Бо досі ми по вуха у грязі.
І я про це вам не хотів казати, Та дух і слово змовились, бігме. І нащо ж слово, як воно німе?
І нащо ж рід, якщо він звик мовчати? Та цей акорд спростує резюме. О, як же серцю хочеться співати!
9 О, як же серцю хочеться співати, Воно ж бо намовчалося за вік. Як мокрий, то не займеться сірник, Як дім без даху — як в нім ґаздувати.
Вклонився музі й слову звіддалік, Моя душа не буде сумувати. Обнявши їх, веду пісні до хати, Бо я без них не проживу повік.
Як їх нема — душа, як сирота, З кутка в куток блукаю, мов сновида, Судилася мені оця планида.
І я несу її, немов хреста. І нині я, мов хмелем оповитий, Ще мить — і голос росами умитий.
10 Ще мить — і голос росами умитий, Дзвінкий, мов жайвір, в синіх небесах. І я за ним ширяю, наче птах, Котрий без неба не буває ситий.
Боявся зразу, та згубився страх, Красою лету й сонцем я налитий. Мій край піснями зроду родовитий І їхнім квітом я увесь пропах.
І сам не знаю, чом я так співаю, Така душа, як дівка на порі. Я кожне слово серцем обіймаю —
У щасті, в горі, в радості, й журі. Як опинивсь я тут, серед розмаю, Аж під крилом небесної зорі?
11 Аж під крилом яскравої зорі, Так вражений, що ледь прийшов до тями. І звідси шлю привіти й телеграми, Вкладаю їх в сонетне попурі.
Мабуть, збагнули ви піїта намір, І пишеться тут щасно угорі. І хоч не вперше я на цій горі, Та ґуль набив і маю свіжі шрами.
Нарили на тропі глибоких ям І люду в них попадало багато, Я зачепивсь за п’ятистопний ямб.
Тягнуся вгору вперто і завзято, Бо звик давати раду собі сам, — Мій повен глек — нехай вирує свято.
12 Мій повен глек — нехай вирує свято, В селі моєму знав троїстих всяк. І вже не всіх підкорює гопак, А манить душі блиск грошей і статок.
Лиш оком кинь — і на хосен мастак, А той лакей, і поруч теж підп’яток. І хоч на душах тих не видно латок, А точить заздрість їх, немов хробак.
Ні-ні, не хочу глека надщербити, Хай надихає, животворить дух, Щоб часом рідне слово не зганьбити.
Нехай воно власкавлює нам слух, Пасу Пегаса — я його пастух, — Я вас люблю і буду вік любити.
13 Я вас люблю і буду вік любити, Тече крізь мене океан — любов. Під стягом сонця я до вас прийшов, Щоб словом неба — дух ваш оживити.
Можливо, ти душею охолов, Тоді піди на тужний клич трембіти. І зацвітуть в пустелі дивні квіти, Як віщий знак священних корогов.
А я до кобзи серцем припадаю, І обступили хату явори, Стоїть калина, наче мати, скраю.
Принишкли і заслухались вітри, У душу кобзи я переливаю, — І спів небес, і сонця прапори.
14 І спів небес, і сонця прапори Всотав з колиски я в єство до болю. Та всі стежки вели мене в неволю, На дідовій землі — чужі двори.
І воля неба освятила долю, І щезли скрізь прокляті табори, Що на віки насіяли жури, Щоб люд забув — і волю, і сваволю.
Щоб ми любили тільки нагая, Забули мову й материнську пісню, Небесна воля — воля благовісна.
І я співатиму повік осанну, На учту я запрошую кохану, — О, срібна чаша, доленько моя!
15 О, срібна чаша, доленько моя! Невже колись не буде ні краплини? Наснаживсь я в джерелах України — І не блукатиму по світу я.
В земнім саду — я гість не випадковий, Дзвінких пісень вінки барвисті в’ю. Із Божих рук я спрагло трунок п’ю, По вінця глек медово-калиновий.
О, як же серцю хочеться співати! Ще мить — і голос росами умитий — Аж під крилом небесної зорі.
Мій повен глек, нехай вирує свято, Я вас люблю і буду вік любити — І спів небес, і сонця прапори.
м. Житомир
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
