Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Наснаживсь я в джерелах України — І не блукатиму по світу я”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

З Божих рук Вінок сонетів

Слово Просвіти, №01 за 2018 рік

Іван РЕДЧИЦЬ 1 Ох, не однаково мені. Т. Шевченко О, срібна чаша, доленько моя, Блажен, що можу зроду з неї пити. Буває, ти не встиг ще й пригубити, Як завмирає пісня солов’я. А крила поламав і впав у квіти, Ніхто й не взнає, де тропа твоя. Але в нащадків пам’ять забуя, Коли ти встиг зорю їм засвітити. А чи вона освітить їхню путь, І чи збагнуть, куди вони ідуть, Покинувши домівки та родини? Я часто сам ходжу до джерела, Розкриливсь дух і міць моя зросла, — Невже колись не буде ні краплини? 2 Невже колись не буде ні краплини В криницях сих, що викопав мій дід? І залишив дзвінкий, джерельний слід, Що небеса осяюють щоднини. Губами я виловлюю зорини, Що захищають від недуг і бід. Несу в душі сей срібний небозвід, Осяяний водою батьківщини. Свічуся щирим усміхом щодня, Бо сонце й небо — це моя рідня, І слово, що на крилах лебединих. Люблю і пам’ятатиму повік, Свята водиця — найцілющий лік, — Наснаживсь я в джерелах України. 3 Наснаживсь я в джерелах України, Що живлять океани та моря, Де Кобзарева сходила зоря, Там світ побачить морок і руїни. Осанна Князю миру — бунтаря Настигне він пресвітлої години. Не переломить той очеретини, Бо час його, мов свічка, догоря. Збуваються ці сни мої пророчі. Віват! — і сатана ховає очі. Віват! — боїться гласу манія. Віват! Віват! — краплина точить камінь, Вона сильніша навіть за цунамі, — І не блукатиму по світу я. 4 І не блукатиму по світу я, Бо маю хату й дідову криницю. Приходить сад, як друг, в мою світлицю, Як ллється з неба срібна течія. Ловлю піввіку я свою жар-птицю І вірить серце, що вона моя. А не зловлю, то, може, це твоя, Бо маю я лебідку білолицю. Снага стікає в душу з білих крил І кличе нас до себе небосхил, А кінь мій, бачу, погубив підкови. Усе, що ти за вік надбав, покинь, Тоді підкориться ця височінь, — В земнім саду — я гість не випадковий. 5 В земнім саду — я гість не випадковий, Люблю пасажі сонця в сто октав. І скільки б рясту я ще не стоптав, Нехай вирує ця ріка любови. Мене ніхто не смикав за рукав, Я вірний в дружбі і надійний в слові. Купаю душу в океані мови, Нема цілющіших за неї трав. Коли підняв я в юності вітрила, Відчув бентегу і могуть свою, Здалось, мене фортуна полюбила. І досі я, мов Крузо, в океані, І хоч маяк ледь блимає в тумані, — Дзвінких пісень вінки барвисті в’ю. 6 Дзвінких пісень вінки барвисті в’ю І кидаю в ріку, щоб не зів’яли. Ще не затихли зоряні цимбали, Немов юнак, збентежений стою. І всотую нічних небес хорали, Моя душа в невидимім раю. Дивуюсь часу, наче дерію, Та кожен має власні ідеали. Блаженний той, у кого вірний друг Впряжеться сам у твій крилатий плуг, І без нагадки ревно заволочить. Та бачив я у пазусі змію, Котра сичала, якщо йшлось про почесть, – Із Божих рук я спрагло трунок п’ю, 7 Із Божих рук я спрагло трунок п’ю, Вночі і вдень смакую по краплині. Вимолюю свободу Україні, І шлях перепиняю палію. Молися ж ти — і в церкві, і в родині, Не сплять щурі в московському гною. Багато шершнів є в чужім рою, А наш чорнозем розривають свині. Гряде мій Бог — і я не суплю брови, Бог — джерело життя й благословень, І скинув я гріхів тяжкі закови. О, дзвони серця, храму і пісень! Благословенний, незабутній день, — І повен глек медово-калиновий. 8 І повен глек медово-калиновий, Мабуть, з таких колись пили князі. Ту істину, що схована в сльозі, Обпік не раз в душі вогонь терновий. Давно заснув той час на батозі, Але нуртує у серцях і крові. Коли ж то зашумує справжня повінь, Бо досі ми по вуха у грязі. І я про це вам не хотів казати, Та дух і слово змовились, бігме. І нащо ж слово, як воно німе? І нащо ж рід, якщо він звик мовчати? Та цей акорд спростує резюме. О, як же серцю хочеться співати! 9 О, як же серцю хочеться співати, Воно ж бо намовчалося за вік. Як мокрий, то не займеться сірник, Як дім без даху — як в нім ґаздувати. Вклонився музі й слову звіддалік, Моя душа не буде сумувати. Обнявши їх, веду пісні до хати, Бо я без них не проживу повік. Як їх нема — душа, як сирота, З кутка в куток блукаю, мов сновида, Судилася мені оця планида. І я несу її, немов хреста. І нині я, мов хмелем оповитий, Ще мить — і голос росами умитий. 10 Ще мить — і голос росами умитий, Дзвінкий, мов жайвір, в синіх небесах. І я за ним ширяю, наче птах, Котрий без неба не буває ситий. Боявся зразу, та згубився страх, Красою лету й сонцем я налитий. Мій край піснями зроду родовитий І їхнім квітом я увесь пропах. І сам не знаю, чом я так співаю, Така душа, як дівка на порі. Я кожне слово серцем обіймаю — У щасті, в горі, в радості, й журі. Як опинивсь я тут, серед розмаю, Аж під крилом небесної зорі? 11 Аж під крилом яскравої зорі, Так вражений, що ледь прийшов до тями. І звідси шлю привіти й телеграми, Вкладаю їх в сонетне попурі. Мабуть, збагнули ви піїта намір, І пишеться тут щасно угорі. І хоч не вперше я на цій горі, Та ґуль набив і маю свіжі шрами. Нарили на тропі глибоких ям І люду в них попадало багато, Я зачепивсь за п’ятистопний ямб. Тягнуся вгору вперто і завзято, Бо звик давати раду собі сам, — Мій повен глек — нехай вирує свято. 12 Мій повен глек — нехай вирує свято, В селі моєму знав троїстих всяк. І вже не всіх підкорює гопак, А манить душі блиск грошей і статок. Лиш оком кинь — і на хосен мастак, А той лакей, і поруч теж підп’яток. І хоч на душах тих не видно латок, А точить заздрість їх, немов хробак. Ні-ні, не хочу глека надщербити, Хай надихає, животворить дух, Щоб часом рідне слово не зганьбити. Нехай воно власкавлює нам слух, Пасу Пегаса — я його пастух, — Я вас люблю і буду вік любити. 13 Я вас люблю і буду вік любити, Тече крізь мене океан — любов. Під стягом сонця я до вас прийшов, Щоб словом неба — дух ваш оживити. Можливо, ти душею охолов, Тоді піди на тужний клич трембіти. І зацвітуть в пустелі дивні квіти, Як віщий знак священних корогов. А я до кобзи серцем припадаю, І обступили хату явори, Стоїть калина, наче мати, скраю. Принишкли і заслухались вітри, У душу кобзи я переливаю, — І спів небес, і сонця прапори. 14 І спів небес, і сонця прапори Всотав з колиски я в єство до болю. Та всі стежки вели мене в неволю, На дідовій землі — чужі двори. І воля неба освятила долю, І щезли скрізь прокляті табори, Що на віки насіяли жури, Щоб люд забув — і волю, і сваволю. Щоб ми любили тільки нагая, Забули мову й материнську пісню, Небесна воля — воля благовісна. І я співатиму повік осанну, На учту я запрошую кохану, — О, срібна чаша, доленько моя! 15 О, срібна чаша, доленько моя! Невже колись не буде ні краплини? Наснаживсь я в джерелах України — І не блукатиму по світу я. В земнім саду — я гість не випадковий, Дзвінких пісень вінки барвисті в’ю. Із Божих рук я спрагло трунок п’ю, По вінця глек медово-калиновий. О, як же серцю хочеться співати! Ще мить — і голос росами умитий — Аж під крилом небесної зорі. Мій повен глек, нехай вирує свято, Я вас люблю і буду вік любити — І спів небес, і сонця прапори. м. Житомир

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин