“Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини”. Шевченкіана 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗
«Входити у всі її подробиці…»
Слово Просвіти, №01 за 2019 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Мені не прийшла тоді блага думка обзавестися записним зошитом” Власне, у деякі подробиці свого життя Шевченко вдавався хіба що в листах і в Щоденнику. Тому й почнемо з існуючої давно версії про те, що у Тараса Григоровича був, окрім відомого нам усім Щоденника, який він вів у червні 1857 р. — травні 1858 р., ще один, нібито написаний у червні 1847 р. — лютому 1848 р., а затим спалений. Отже, чи був такий окремий факт, сиріч вельми серйозна подробиця в Шевченковому житті? З цього приводу є чимало загалом подібних свідчень. Ще у 1924 р. літературознавець М. А. Плевако заявив, що “свій перший щоденник… кинув писати Шевченко через відчай і безнадійність…” У славнозвісному науковому виданні Щоденника (Журналу) у 1927 р. за редакцією С. О. Єфремова було висловлено припущення: “…Певне забув Шевченко, що принаймні один разу його” був Щоденник. А ще С. О. Єфремов авторитетно заявив: “Ми... можемо тільки пожалкувати, що, по-перше, не зберігся той щоденник з Орської кріпости, якого мало бути списано аж декілька місяців і, по-друге, що нової спроби поет не зробив давніш, як тільки 1857 р.”. С. П. Шестериков у примітках до видання Щоденника в 1931 р. наполягав, що “роблячи запис у новому Щоденнику Шевченко геть забув про існування свого раннього досвіду”. П. І. Зайцев так само категорично писав, що “…Шевченка зрадила пам’ять…” Але всерйоз ми не можемо закидати поетові таке безпам’ятство. Втім, і видатний шевченкознавець Л. Н. Большаков абсолютно впевнено писав, що “Щоденник існував — Шевченко вів його протягом більш як восьми місяців”. Звідки взялася ця категорична впевненість? У листі до В. М. Рєпніної від 25—29 лютого 1848 р. Шевченко написав про те, що з часу прибуття в Орську фортецю, тобто від червня 1847 р., він вів Щоденник: “...Сегодня развернул тетрадь и думал сообщить вам хоть одну страницу, — и что же! так однообразно-грустно, что я сам испугался — и сжег мой дневник на догорающей свече. Я дурно сделал, мне после жаль было моего дневника, как матери своего дитяти, хотя и урода”.
Але ж як пояснити те, що Тарас Григорович більше ніде й ніколи не згадував про нього, нікому й ніколи не говорив про нотатки в орському щоденнику, не залишив іншого письмового свідчення? Адже не було жодного сенсу приховувати це, принаймні від самого себе та друзів, яким і призначався Щоденник, заведений у 1857 р. Навпаки, розпочинаючи його, доречно було б згадати попередню спробу, але Шевченко впевнено зафіксував інше: “Мне следовало был начать свой журнал со времени посвящения моего в солдатский сан, сиречь с 1847 года”. Таким чином, якщо й було кілька несистемних записів (хіба що кілька сторінок і можна спалити на догораючій свічці), то й сам Шевченко не вважав їх уже Щоденником, бо ще раз, ніби спеціально для тих, хто його не зрозуміє, наголосив: “Вспоминая эти прошедшие грустные десять лет, я сердечно радуюсь, что мне не пришла тогда благая мысль обзавестись записной тетрадью”. Сказано чітко й однозначно! Тож, очевидно, й не було того Щоденника: “А что же было бы, если бы я записал эту мрачную декорацию и бездушных грубых лицедеев, с которыми мне привелось разыгрывать эту мрачную монотонную десятилетнюю драму? Мимо, пройдем мимо, минувшее мое, моя коварная память!” Можливо, тоді, в 1848 р., у листі до близької йому жінки поет хотів особливо наголосити на нестерпно тяжкому й одноманітно-тужному житті на засланні, наскільки нестерпному, що він, усвідомивши це в ту мить, і “сам злякався”… Можливо, Тарас Григорович, пам’ятаючи колишню закоханість у нього Варвари Миколаївни, викричав у листі до неї (“Боже мой!”; “Страшно! Пишите ко мне…”; “Что делать!”; “…И что же!”; “… Я… так страшно караюсь!”; “…Сколько надежд моих не сбылося!”; “Молитеся, молитеся, молитва ваша угодна Богу”) свою самотність у тяжкій неволі, неможливість порятуватися від одиноцтва навіть у щоденнику та виняткову життєву важливість її листів у ситуації, коли немає з ким душевно поговорити: “...Ваши искренние письма более всего помогут мне нести крест мой”. Це написано 25 лютого, а 28-го засланець, побоюючись, що поштовий зв’язок перерветься, благає: “Пишите, ещё март месяц наш, а там — да будет воля Божия!”
На мій погляд, ясні й точні Шевченкові свідчення в червні 1857 р. про відсутність у нього Щоденника десять років тому переконливо переважують його рядки в листі до В. М. Рєпніної в лютому 1848 р., і посилатися нині на поетове нібито забуття не варто.
“А писати охота страшенна. І пір’я є застругані” Не зайве з’ясувати й таку менш значущу, проте цікаву подробицю — чим почав писати свій Щоденник засланець Шевченко? Звичайно, пером! Але яким? Уже на другий день — 13 червня 1857 р. — Тарас Григоро-
Т. Шевченко. Фотографія. 30 березня 1858 р.
вич зранку занотував: “А писати охота страшенна. І пір’я є застругані”. На початку 1920-х рр. літературознавець Б. С. Лепкий упевнено пояснював: “Застругані пера: тоді не було готових, сталевих пер, треба було стругати гусяче перо, щоб ним писать”. Це твердження неточне. Сталеві пера тоді вже були, і Шевченко ними користувався значно раніше, зокрема й на засланні. Скажімо, в листі до Шевченка з Оренбурга в Орську фортецю в жовтні 1847 р. від братів Василя і Федора Лазаревських повідомлялося, що вони надсилають йому “6 тетрадок бумаги, 2 палочки сергучу, облаток и стальных перьев…” Отже, йдеться лише про те, що на момент початку Щоденника засланець не мав сталевого пера і вимушений був писати гусячим. А воно доволі швидко списувалося, що в роботі було незручно.
Так що Тарас Григорович уже на самому початку Щоденника не випадково бідкався: “Обрезывая сию первую тетрадь для помянутых записок, я сломал перочинный нож. Происшествие, по-видимому, ничтожное и не заслуживающее того внимания, которое я ему оказываю, внося его как что-то необыкновенное в сию пеструю книгу. Случись этот казус в столице или даже в порядочном губернском городе, то, натурально, он не попал бы в мою памятную книгу. Но это случилося в киргизской степи, т. е. в Новопетровском укреплении, где подобная вещица для грамотного человека, как, например, я, дорого стоит; а главное, что не всегда ее можно достать и даже за порядочные деньги”. У “Словнику української мови” одне зі значень слова “перо” — “застругана велика пір’їна гуся… що в давнину використовувалась для писання”. Тобто, “перочинний ніж” — це невеликий кишеньковий ніж для застругування гусиного пір’я. Немає жодної потреби перекладати Шевченковий термін, як “складаний ніж”, а тим більше, діалектним словом “цизорик” (або “цезорик”), як це робили С. О. Єфремов і Л. Т. Білецький. Очевидно, що це слово Шевченко вживав. Ось у листі до А. І. Лизогуба від 7 березня 1848 р. із Орської фортеці він вдячно перелічував усе, що той прислав йому в подарунок: “І Шекспір, і папери, і фарби, і цизорик, і карандаші, і пензлі — все цілісіньке”. Проте в Щоденнику нам залишено Шевченків словотвір — “перочинний ніж” — автор уживає його кілька разів, і в цьому контексті, на мою думку, він має залишитися в перекладі “перочинним ножем”. Від слів “перо” (гусине) та “чинити”, тобто робити що-небудь, у цьому випадку “застругувати перо”. До речі, лише в поемі Павла Мовчана про Тараса Шевченка зустрів я хвилюючо точні слова про незастругане перо: От коли б знов огонь добути, спіймати знов високу мить, допоки на дорозі сутінь й перо нестругане скрипить… Як відомо, понад тисячу років, з VII-го до XIX століття, головним інструментом для писання було пташине перо, найчастіше гусяче. Воно й досі залишається символом літературної творчості та поезії. Та повернемося до Шевченкового Щоденника. Через сорок днів після його початку,
списавши два зошити, 22 липня 1857 р. поет занотував: “…Дістану свіжих чорнил… нове перо та паперу на третій зошит для свого журналу”. Наступного дня підтвердив, що каптенармус (завідувач військового складу) Ф. К. Куліх забезпечив його “папером, пером і чорнилом…”. Можливо, що поет отримав тоді сталеве перо, принаймні записи від 22 і 23 липня суттєво відрізняються. Не викликає сумніву, що гусяче перо станом на 22 липня було відчутно списаним. Але напевне розібратися в цьому можуть лише фахівці-почеркознавці.
Як у сучасному перекладі Шевченкового тексту плотолюбні стали “м’ясоїдними” Оскільки вже заторкнуто важливість, навіть наукову необхідність занурення шевченкознавців у російськомовний текст Щоденника, наголошу, що гостро постає проблема сучасного перекладу Шевченкового твору рідною мовою. Йдеться, звичайно, не про те, щоб відмовитися від історичних перекладів О. Я. Кониського, Б. С. Лепкого, Л. Т. Білецького, а про те, що нинішні самовільні демократично-безцензурні перекладацькі спроби не тільки збіднюють Шевченків текст, а й спотворюють його. Коротко покажу це на прикладі одного з сучасних перекладів. Перебуваючи в Астрахані, Шевченко зробив 10 серпня 1857 р. блискучий іронічно-саркастичний запис про місцевих представників демімонду (півсвіту): “Нередко попадаються львы и львицы, эти повсеместные плотоядные не климатизируются, они и здесь такой же шерсти, как и в Архангельске, как и везде”. А знаєте, як перекладено ці рядки нині? “…Ці повсюдні м’ясоїдні… і тут такої ж вовни…” Або ще. Шевченко занотував 8 липня 1858 р. про “лавочного сидельца”, тобто продавця у лавці, а перекладачка переконує, що йшлося про… “лавочного в’язня”. Тарас Григорович описував 7 серпня 1857 р. “запачканного, вертлявого полового”, а перекладачка — “прибиральника”. Певно, не читала М. В. Гоголя, котрий на самому початку “Мертвых душ” писав, що Чичиков у готелі губернського міста “был встречен трактирным слугою, или половым…” Саме так, погоголівськи трактує це слово “Словник української мови”: “Половий — у дореволюційний час — слуга в трактирі чи в невеликому готелі”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
