12 “Статус знаменитості таїть у собі чимало випробувань”. Першодрук · с. 12сторінка оригіналу ↗
Плата за славу
Слово Просвіти, №01 за 2019 рік
сурду. Донька згадує: “Він увесь час за когось прохав. Подеколи дуже смішно сердився: “Чорт би його забрав! Я ж усе підписав! Що йому ще треба — чому він знову дзвонить?! Знайти йому дружину? Вбити тещу? Що треба?!” Ми з Володимиром все ще намагаємося уявити, як виростав над собою селянський син Іван Козловський, щоб дорости не тільки до сцени Большого театру, а стати справді мега-зіркою вокального мистецтва. Нам розповідають, що він цілковито підпорядкував усе своє життя мистецтву. Дзвінка фраза. Загальні слова. Ба навіть штамп. Ним послуговуються чи не в кожній розповіді про видатного митця. А ось що це значить конкретно, як те розшифрувати в подробицях? Потім я прочитаю в Анни Козловської: “Батько завжди був зосереджений на вокалі, постійно думав про голос, боявся протягів, ніби кожен протяг таїв у собі смертельну небезпеку, не дозволяв собі після концерту відразу вийти на вулицю треба було “охолонути”; самовіддано старався завжди бути у формі за будь-яких умов, за будь-яких життєвих ситуацій; і в цьому сенсі був до себе нещадний. Режим став невід’ємною частиною його життя. Верхнє “ре” третьої октави мало звучати завжди, не зважаючи ні на що…” У його домі всі дотримувалися тиші. Доньці постійно нагадували: “Батько репетирує! У нього ввечері спектакль!” Донька ніяк не могла зрозуміти, чому в день спектаклю категорично заборонялося заговорювати з батьком — він змушував себе мовчати цілісінький день. Він беріг голос. А вже ввечері, після спектаклю, весь дім був у квітах, в усмішках і тостах. Рікою текло шампанське, звучали слова захвату Козловським. А сам він, галантний, златоустий і дотепний, був душею веселої компанії. Двоє життів. Життя-каторга. Надзвичайна відповідальність перед своїм талантом. І висока плата за славу. Мовби існування весляра-невольника на галері. І життя-свято, де всі гаряче поклоняються славетному маестро. Де всі за честь і подарунок долі мають саме знайомство з ним. До речі, про поклоніння і жагу знайомства з маестро. У Козловського був цілий фан-клуб. І складався він переважно з жіноцтва. Були там, як згадує донька співака, й безмежно нав’язливі, від яких йому важко було відкараскатися, — вони прагнули майже приватизувати його, щоб він був улюбленою іграшкою в їхніх руках. Статус знаменитості таїть у собі чимало випробувань. А особливо ж їх багато саме в стосунках із публікою, зумовлених поведінкою екзальтованих адораторів. Колись у Канаді мені показали в спеціальному магазині при картинній галереї старших пань із благородною зовнішністю. При тому сказали: “Вони служать мистецтву”. Я попервах нічого не міг зрозуміти. Перепитав, чи ж вони — не художниці? Ні. То як же вони можуть служити мистецтву? Виявилося, що ці жінки вже на пенсії, отже, мають фінансове забезпечення для життя. Вони безкоштовно (як у нас сьогодні це називається, на волонтерській основі) працюють у галереї і в крамниці, де продаються всі необхідні художникам речі. І в такий спосіб стають їм у пригоді. Справді підпорядковують себе служінню мистецтву. Хай вони не пишуть картин, але ніхто не заперечить того, що вони своєю працею допомагають художникам. А оскільки їхня діяльність — це не заробітчанство, то в кого повернеться язик заперечити, що це безкорисливе служіння мистецтву? Жінки ті вельми горді своїми безкорисливими обов’язками, сприймаючи їх як своєрідну духовну нагороду для себе. Повертаючись до легіону фанів Козловського, наводжу такі доньчині слова: “У батька була маса шанувальників. Я і нині бачу перед собою їхні юні обличчя, які запам’яталися мені з дитинства. Йшли роки, обличчя старіли, але не покидала цих жінок захоплена любов до батька, до його таланту, до його високого мистецтва, до театру, до музики. Побут батька під кінець життя був погано влаштований (Козловський розлучився з дружиною, донька була далеко. — М. С.). І мужньо, пересилюючи вік та хвороби, “дівчатка”-шанувальниці допомагали як могли, ходили в магазин по продукти, мили підлогу на дачі. Їхня відданість гідна захоплення і вдячності”. Вони не полишили свого кумира і коли він уже зійшов зі сцени. Вони були йому вірні й надалі. Беззастережно і без будь-якої винагороди служили йому. Це навіть більше, аніж служіння мистецтву. Це вже служіння пам’яті, яка оживає в славетному імені. Це найблагородніший вияв альтруїзму. Ці жінки не самі прорвалися до нього найближче, відтіснивши всіх інших претенденток на ту роль — він сам вибирав їх із-поміж численного гурту своїх фанів. “Інтуїтивно, а може, тому, що батько був од природи розумною людиною, він наблизив до себе лише тих, які більше, аніж інші, сприяли його творчості, — свідчить донька. — Мені здається, що в такий спосіб він намагався ніби захистити свій “божий дар” — подарований йому з небес унікальний голос”. Анна Козловська описує двох із тих жінок, яких поєднувало особливо жертовне й безкорисливе ставлення до Козловського, безмежна відданість йому. Читаючи його спогади, дізнаєшся про те, як ще недавній юний співак Іван Козловський, якого любили за дивний голос, від’їздив із дому (розуміючи, що назавжди відривається від родинного гнізда) й не міг стримати ридань. То було прощання з благословенним ранком життя — дитинством і бентежним отроцтвом. Було передчуття многотрудного дорослого життя, в якому будуть не тільки творчі тріумфи, а й усі ті втрати, які маємо витримати, зради, розчарування. Очевидно, Козловський був тією людиною, якій дано прозрівати в майбутнє. Про це цікаво пише його донька Анна, відтворюючи духовний портрет любого батька. Його мобілізували до Червоної армії. Служити випало під Полтавою. І тоді Козловського підрядили співати в Полтавській опері, де була вкрай бідна трупа з символічними гонорарами. Взимку артисти на репетиціях не скидали шуб — у театрі стояв холод. Харчувалися вони здебільшого хлібом із моркв’яним чаєм. У розпорядження співакаармійця Козловського дали коня, на якому верхи він доїздив до театру. Припинав побіля нього коня, забігав до гримувальної, далі виходив на сцену, співав у “Фаусті”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
