12 “Статус знаменитості таїть у собі чимало випробувань”. Першодрук · с. 12сторінка оригіналу ↗
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ.
Слово Просвіти, №01 за 2019 рік
Хтозна-вкотре відкриваєш для себе: чи не все на світі з усім пов’язане. Ось одержав я від Володимира Панченка його прекрасну книжку “Сонячний годинник”, що народилася з його мандрів Україною, і відразу ж згадався такий сюжет. Ми з Панченком мали виступ в Інституті післядипломної освіти вчителів у Білій Церкві. Коли поверталися звідти до Києва, він запропонував: заїдьмо в село Мар’янівку Васильківського району, де є музей Івана Козловського, який народився в цьому селі. Ще коли я вперше про це почув, то легко запам’ятав: “Мар’янівка”, бо так само називається моє рідне село на Черкащині (До речі, Мар’янівок по всій Україні чи не до десятка). Дорогою до Мар’янівки ми з Володимиром розповідали один одному, що хто знає про Козловського. Ні він, ні я ніколи не бачили видатного співака зблизька. Тільки — по телевізору, чули по радіо й слухали з платівок. Мабуть, обидва відчули глибокий жаль із того, що нам не пощастило хоч раз поспілкуватися з цією великою людиною, оточеною ореолом загадок і легенд. Згадавши про музей співака, відразу ж згадали і про музичну школу, котру він вибудував для юних земляків власним коштом. Цьому, пам’ятаю, передувала історія. Про неї мені розповів доцент факультету журналістики столичного університету імені Шевченка Віктор Полковенко. Здається, в газеті “Известия” з’явився фейлетон на співака Большого театру в Москві Івана Козловського, який, концертуючи, вимагає високих гонорарів. До речі, Козловський, образившися на керівництво театру через те, що воно не заступилося за нього у відповідь на брутальний випад “Известий”, назавжди покинув Большой театр. А в тій же газеті згодом з’явився лист Козловського, який пояснював: він вимагає за свої виступи серйозних (але не немислимих, як стверджував автор фейлетону, один із особливо ядучих радянських сатириків) гонорарів, оскільки збирає гроші для того, щоб побудувати за них музичну школу в своєму селі. Гордий Козловський до театру не повернувся, незважаючи на всі вмовляння. А був він тоді, як пишуть музикознавці, в розквіті свого таланту. Майже сорок років унікальний тенор-альтино виступав передовсім як камерний співак. Він не сходив зі сцени до вісімдесяти семи років. А почав співати в хорі Михайлівського монастиря в Києві (там його відразу ж помітив Олександр Кошиць) — у сім років. Отже, вісім десятиліть творчої біографії. Він сам про неї цікаво, “зсередини” розповів у своїй книжці “Музика — радість і біль мій”. На час самодепортації з Большого театру Козловський був народним артистом СССР, лауреатом двох Сталінських премій, мав цілу колекцію орденів. Належав до тих небагатьох, кого називали представниками істеблішменту радянської імперії. Десь я читав, що сучасник і суперник Козловського на сцені Большого театру Сергій Лємєшев (також тенор і також популярний майстер вокалу) дуже ревниво ставився до нього й не міг спокійно сприймати успіхи Козловського (це цілком зрозуміло, бо будьяке творче середовище завжди аж вібрує від навіть не замаскованої конкуренції всіх з усіма в ньому; кожен бореться за місце під сонцем слави і благополуччя). Цікаво, що їм обом випало разом співати 1948 року для О. Л. Кніппер-Чехової на ювілеї театру. Добре пам’ятаю, що коли ми їхали до Мар’янівки, мені згадувався неповторний спів Івана Козловського (музикознавці характеризували цей голос, що він — світло-сріблястого тембру). Неоднораз випливав із пам’яті сивоголовий і напродив ставний Козловський на сцені, що його часто бачив по телевізору. Митця не стало ще десяток років тому, але в мене було незрозуміле відчуття його фізичної присутності. Очевидно, це пояснюється особливим настроєм душі того дня, коли наше авто легко котилося порожньою дорогою, зобабіч обступленою осокорами, що, здавалося, стояли на сторожі синьої небесної тиші, яка незримо повсюдилася згори у світ. Супокійний літній день неквапно йшов на зустрів з осінню. Згодом ми з Панченком згадуватимемо ту прекрасну історію, як справді цікаву книгу, котру нам пощастило несподівано прочитати. Несподівано — бо рішення заглянути в Мар’янівку з’явилося у Володимира спонтанно. Йому завжди не просто “мандрівочка пахне” — він безпомильно обирає ось такі, сказати б, намолені місця. (Бо ж чому саме там випало народитися генієві?!). І ось ми в Мар’янівці. Звичайна і воднораз незвичайна сільська хата. Звичайна, бо ми обидва, не вчора народжені селюки, добре пам’ятаємо той напівстарожитній сільський побут, у якому минало наше дитинство — для нас це була реальність, а вже для наших дітей — музейна екзотика. Цивілізація знищила традиційний сільський уклад життя. Безслідно зникли сотні його традиційних реалій. Село дедалі більше набирає урбаністичних прикмет. А незвичайна ця хата тим, що тут народився Іван Козловський. І тим, що його люба донька Анна, яка живе в Москві, викупила родинне гніздо Козловських у людей, що були його власниками після того, як усі Козловські його полишили і нікому з мар’янівських не спадало на думку організувати тут музей великого земляка, завдяки якому і знають в Україні саме цю Мар’янівку. Це вже потім, коли Анна Іванівна викупила хату й оприлюднила ідею музею, її охоче підтримали й допомагали реалізувати. Як відомо, набагато легше стати відомим чи славетним, скажімо, в усій країні, аніж у своєму селі або містечку. Не випадково ж мовиться, що немає пророка в своїй Вітчизні. Для того, щоб виразно побачити велике, бажано дивитися на нього з серйозної дистанції. Нам розповідають про мале хлопченя Івана Козловського, який отут бігав босоного зі своїми ровесниками й грався з ними в невигадливі ігри сільських дітей. А ми, тримаючи в пам’яті осяйний образ великого маестро, силкуємося переконати себе, що він і той сільський малюк — одна й таж особа: надто високо, аж на позахмарну височінь злетів у мистецтві син українського простолюддя. Його ніхто не фаворизував, нічия дужа рука не підносила до тих високих вершин яких сягнув у своїй мистецькій кар’єрі. Усе вирішив тільки його унікальний талант. У тій книжці — “Музика — радість і біль мій”, він пише: “Людина перепливає велетенський простір. І немає їй ніякої підтримки. Вона — сама. І пливе інша. А поряд із нею човен, а в ньому люди, що готові будь-якої миті прийти на допомогу. Сили плавців однакові, а умови, оточення? Мовлячи простіше, одного “до зірок” тягнуть, а другому визначають шлях “крізь терни”, та ще ж і крізь які!” Його не тягли “до зірок”. Усім, що він досяг, він зобов’язаний тільки самому собі, своєму талантові. Козловський справді сам створив себе. До того ж були в його біографії обставини, котрі ускладнювали його життя і професійну кар’єру. Його брат Федір, який також мав вокальний талант, співав у капелі Олександра Кошиця й, вирушивши з нею в турне по світу в час Української Народної Республіки, не повернувся назад, обравши на знак протесту проти більшовицької влади долю емігранта. Тому Іван Семенович був “не виїзний”. Не пощастило йому вийти на сцени європейських столиць, не здійснилася його мрія бути в славетному театрі “Ла Скала”. Він лишався зіркою для “домашнього вжитку”. Про це з гіркотою пише його донька. Козловський тримав це в таємниці, але хіба людина тоді могла щось приховати від радянських спецслужб?! Важко в те повірити, але факт залишається фактом: за все своє життя Іван Козловський за кордоном так жодного разу й не гастролював. Здалеку, якщо анітрохи не входиш у події та подробиці його життя, все видається в ньому ідилічно безхмарним і зовсім позбавленим будь-яких гіркот чи гризот. Усе — тріумфи й тріумфи, прем’єри й прем’єри, сяйливі вибухи світла на відкритій захопленим очам рампі і гонорари, гонорари. Так, у його житті було все це, але — не тільки це. І далеко не все це — вся правда його життя. Там було не тільки те, що неодмінно є “накладними витратами” існування кожної видатної та прославленої людини. З усіх усюд, мов метелики на світло, до неї злітаються всякі прошаки. Одні благають допомогти їм знайти правду чи оборону, бо вони зазнали в житті кривди й несправедливості і знають, що індивідові статусу Козловського досягти цього значно легше, аніж їм. І він весь час за когось клопотався. Інколи така ситуація навіть доходила до аб-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
