Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Це від них укоренився звичай тримати на покуті “Кобзар”, а між іконами — портрет його автора”. Читацьке віче 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗

Там, де ми живемо

Слово Просвіти, №01 за 2019 рік

Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, володарка ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня, лауреат Всеукраїнської мовної премії ім. Бориса Грінченка Як світло незгасної зірки При зустрічі з сивочолим ветераном УПА напередодні Покрови хтось із юної аудиторії запитав, чому він став бандерівцем та чому й досі так незрідка називають наших військових. Відповідь прозвучала вичерпно і лаконічно: “Я ж замолоду пройшов вишкіл у “Просвіті”, а там усі ставали патріотами, бо навчалися понад усе любити Україну. Такі українолюби пішли потім під прапор Бандери, а тепер такі воюють на сході”. Справді, волинська “Просвіта” міжвоєнного часу в минулому столітті цілеспрямовано працювала над ствердженням національної ідентичності саме серед широкого загалу, була потужним ходінням у народ. І всупереч винахідливій полонізації мета досягалася насамперед завдяки широкій мережі сільських осередків. Отож дотично до ювілейного контексту видається особливо справедливим посилення уваги (зокрема від “Слова Просвіти”) до подвижницької діяльності тих характерних утворень на теренах Західної України в означеному часопросторі. На жаль, уроки нашого гідного минулого ще й досі не засвоєні належно. Активність кремлівських добровольців у нарощуванні п’ятої колони на тлі соціальних негараздів влада явно недооцінює. І нам, сучасним просвітянам, та й інтелігенції загалом, варто за прикладом предків задля нейтралізації зла знаходити нові шляхи для ходіння у народ. Мода на наукові зібрання для жменьки спеціалістів виходів на широкий загал не замінить. Тож беруся замовити слово про досвід роботи однієї з типових колись просвітянських ланок. Наразі йдеться про чисельну патріотичну громаду досить заможного (бо — на чорноземі й у ревній праці!) у 250 дворів села Томахів Гощанського району Рівненської області, звідки автор родом. І будуть це здебільшого спогади про спогади тодішніх (народжених на початку 1900-х, а нині покійних) активістів і найперше моєї мами — Козелець Ольги Тимофіївни, 1917 р. н. Ці люди трималися набутих позицій і в контексті радянсько-німецької війни, і при сталінському культі. І доки їх віку — несли в собі світло далекої, але незгасної для них зірки. І хоч комусь довелося пройти гулагівське пекло, іншим з останніх сил вистоювати в колгоспному рабстві, вони продовжували у свої 50—80 демонструвати модель гідної національної поведінки і в моральному та культуротворчому, і в побутовому аспектах. Це від них укоренився звичай тримати на покуті “Кобзар”, а між іконами — портрет його автора. Це від них при кожній гостині молодші переймали пісні національно-визвольної боротьби та на вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, інших класиків. Ще школярами у 50-х роках ми на будь-якому родинному святі могли запам’ятовувати і “Заповіт”, і “Contra sрem spero”, і “Виклик”, а про фольклор козацький, стрілецький, повстанський годі й казати. Попри атеїстичну пильність партократів ходили ветерани давнього просвітянського хору і колядувати “на церкву”. Традиційні тексти колядок бували відредаговані відповідно до викликів часу — і для повстанських вдів, і для юні, і для малечі. Популярна “Нова радість стала” закінчувалася зверненням до Господа Бога: Просим Тебе, Царю, Ще й Твого Ангела: “Хай вернеться в Україну Провідник Степан Бандера! До слова, коли у вересні 1965 року мій зошит із записами бунтарських пісенних текстів опинився в руках кадебістів, що робили обшук у прихильників арештованих Д. П. Іващенка та В. Я. Мороза, обуренню у всесильному відомстві не було меж: “Подлец Хрущев выпустил из тюрем националистическую сволочь — “просветителей”, и они теперь на всех свадьбах орут антисоветчину”. Я, звісно, на допиті заспішила погодитись із тим, що записувала не з голосу рідних, а на іменинах-хрестинах від невідомих людей. Однак повернемося до згадок про започаткування осередку. А все починалося так Ініціаторами створення місцевої “Просвіти” були духовні особи — священик Максим Садовський і керівник церковного хору Герасимчук (його авторитет був таким значним, що саме прізвище вимовлялося з тим притиском, при якому називати ім’я вже не було потреби, і воно забулося). З’явився харизматичний прибулець у селі, коли, після гіркопам’ятних подій, воно в складі Волинського воєводства увійшло під владу Другої Речі Посполитої. Переповідали: “Наш дяк раніше служив церковним регентом при самому Петлюрі”. Роль подібних переселенців у становленні “Просвіти” на теренах Волині досить типова та сама за себе промовляє стосовно єднання Центру і Заходу у глибинних проявах народної душі. І загальне визнання на новому місці шановний хормейстер заслужив не тільки професійним рівнем, а й тонким, сказати б, патріотично-педагогічним хистом. Залучаючи до хору музично обдаровану молодь, після перевірки індивідуальних задатків вів тривалі бесіди про героїчні події в історії України та відображення їх у вітчизняному письменстві. Вочевидь, не хотів мати під своєю орудою національно байдужих. На цьому ґрунті виникло глибоке порозуміння з родиною Козельців-Назар’євих. Молодь її виростала на ідеях “Просвіти”, які перейняла від свого батька Тимофія Климентійовича. Він 1905 року, по закінченні Кременецької духовної семінарії, брав участь у просвітянському русі, зібрав під тим знаком чималу бібліотеку і згодом зробив цілком свідомий вибір — став капеланом в Армії УНР. Потрапивши в полон до червоних і наживши там сухоти, повернувся додому ледь живим, трохи ще повчителював і невдові помер. Усе ж устиг подбати про гімназійну освіту для старших дітей Володі, Люди та Лялі і вселити в них потребу служіння Україні через “Просвіту”. Наживши чимало друзів-читачів батькової бібліотеки, молоді Козельці стали приводити їх на співбесіди до того ж таки Герасимчука. І формування просвітянського ядра довершилося силою рідної пісні. Сталося це орієнтовно 1926 року — напередодні з’їзду Волинської “Просвіти” у м. Рівному. У творчім розвої та результативності Церковний хор став основою світсько-просвітянського, який розрісся (включно з дублем) до п’ятдесяти осіб. У церкві було опановано і Бортнянського, і Веделя. Обов’язково звучав Духовний православний гімн “Боже Великий, Єдиний” та “Вислухай, Боже, благання”, а на Богородичні свята — “Зоря” (“Ой зійшла зоря вечоровая, над Почаївом стала”). Служба Божа теж велася українською мовою. Концерти ж на публіку до свят ґрунтувалися на Шевченкових текстах (“Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Ой закувала та сива зозуля”) та народних піснях. Серед улюблених — “Прощався стрілець зі своєю ріднею”, “В горах грім гуде”, “Ой у лузі червона калина”. Серйозний репертуар доповнювався

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин