Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Родина є часточкою світу”. · Читацьке віче 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗

Україна—родина—людина

Слово Просвіти, №01 за 2019 рік

Там, де ми живемо, — це наш рідний край. Боже, Україні щастя й долю дай. Хай минуть дні горя, наче прикрий сон, — Встане Україна від Карпат до Дон. На крутому повороті Те щасливе піднесення для просвітян Рівного і його околиць стало чи не останнім. Надійшло “вікопомне” 17 вересня, і наївні активісти взялися організовувати іншу урочистість — зустріч радянських визволителів. Дівчата з квітами у барвистому просвітянському одязі створили живу алею пообіч відрізку Брест-Литовського шосе і кілька годин очікували героїв. Замість сподіваних лицарів з’явилися якісь дивні верхівці — у неохайних обмотках та на худющих шкапах з мотузками замість збруї — і стали кидатися грубими жартами. Дівчата давай викидати свої квіти у придорожні рови — і гайда в село. А там на площі перед хатою-читальнею бравий політрук виголошує: “Теперь будете жить в стране без господ. У нас не ходят в шелковых чулочках и белых перчатках. У нас все работают”. Подруги — в кущі, і ну скидати шовкові панчохи, а тоді з плачем — по домівках. Невдовзі село шокували “вільні” вибори, при яких усі бюлетні було замінено іншими — з потрібними іменами, а ще більше стривожили арешти винятково шанованих громадян. Не стало загального улюбленця Герасимчука, Мирона Найдюка, Володимира Козельця, Адама Добрянського… Формували на Сибір “куркульські валки”, а кілька ледарів і п’яниць взялися агітувати за “калхоз”. По війні з приходом “других совєтів” село втратило решту молодого культуротворчого активу — колишніх гімназистів та нових студентів: мовляв, за “пособничество националистическим бандам”. Чепурні хуторянські хати “под железом” пішли на колгоспні корівники й конюшні, де від голоду здихала відібрана худоба. Опустили крила хазяйські вітряки, до мінімуму звелася роботи вже удержавленого потужного млина на Горені, який недавно вальцював борошно для великого околу. У хаті-читальні, що стала клубом, напівголі — через поставки державі — діти змушені були співати про щастя, яке “нам Сталін великий створив”… Замість P. S. …Напередодні нещодавнього Свята української мови і писемності довелося побувати у рідних місцях, покинутих ще у 17 літ, та в ранзі Почесного члена “Просвіти” провести бесіди у кількох місцевих навчальних закладах щодо значення рідномовної стійкості та національної ідентичності нині. Звісно — з посиланням на досвід майже столітньої давності. Відрадно, що вдалося таки знайти його зворушливе відлуння в моєму Томахові. Донька колишньої просвітянки красуні Гані-“Цариці”, яка останньою відійшла у кращий світ, Валентина Лаврук, розповіла, що її мама перед смертю знаходила розраду у спогадах про перебування в “Просвіті”. Валя на її прохання ще і ще перечитувала власні вірші, де рефреном ідуть звертання: “Мамо моя, просвітянко, рідного краю дочка”. У пам’ять про неньку Валентина організувала вокальний ансамбль “Надія”, сама змоделювала стилізовані під народні строї костюми і відповідний репертуар з голосу мами. За своє творче життя “Надія” здобула чимало заслужених нагород — дипломів, грамот, подяк… На жаль, інших бажаних слідів не виявлено. Поки що? Дмитро ЗАХАРУК, народний депутат України першого скликання, заступник голови Івано-Франківської обласної організації “Просвіта”, письменник Досліджуючи етапи розвитку української національної ідеї (у трьох виданнях праці “Вгору піднесімо серця” і багатьох статтях) від самоідентифікації до державотворення, дійшов висновку, що “генеральна” ідея українців у найкоротшому виразі звучить так: “Слава Україні!” Чим тісніше гуртується суспільство всіма своїми частками навколо цієї ідеї, тим швидше прогресуватиме. Найголовнішою ж, базовою, основою нації є родина. Глибоко переконаний: успішно розвиватися, конкурувати з іншими спільнотами в цьому світі може тільки нація, яка розробила ефективну модель власного відтворення і живе за тою моделлю, постійно вдосконалюючи її. І знову: найголовніша ланка, найголовніша складова тої моделі — родина. Турбота про сім’ю як головний соціум суспільства проходить через усю творчість батька Української нації Тараса Григоровича Шевченка. Прикладів можна навести дуже багато. Приверну увагу лише до кількох. Автор великої кількости геніальних творів найбільше любив свій “Садок вишневий коло хати” — невибагливий ідилічний образок із побуту сільської родини. Наприкінці життя поет створив буквар, у якому для першого читання вмістив тексти про Бога і християнську віру, про благодать дружнього братнього життя, а також дві думи, герої яких мучаться через гріхи перед родинами і перед нацією. Великий український мудрець Андрей Шептицький на початку минулого століття (1900 р.) у своїм пастирськім посланні назвав родину основою всякого ладу. Він визначив як найсутніше в житті українського народу на століття турботу про родину, роботу на родину, працю в родині, бо родина є запорукою майбуття народу. “І я переконаний, — писав митрополит Андрей Шептицький, — що, як тільки послухаєте мого голосу і… візьметеся до праці, до якої Вас закликаю (для родини, у родині. — Д. З.), то дерево суспільної сили та суспільного щастя закорениться глибоко у серці народу. А корінь його набере такої тривкости, що дерево це не зможуть уже звалити й ніякі бурі, і ніякі перевороти… Я свідомий того, що наслідки праці, до якої Вас закликаю, і після десяти віків триватимуть непохитно” (Андрей Шептицький. Родина як основа всякого ладу//Греко-католиць- Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ У Польщі навіть у повітовому центрі легко можна придбати кільканадцять науково-популярних журналів з історії. А в Україні? Є російськомовні видання, які нерідко паплюжать нашу історію. У Львові розпочали видавати журнал “Історія”. А нещодавно у Києві, Львові, Івано-Франківську і Тернополі відбулися презентації нового журналу “Локальна історія”. Його головний редактор Віталій Ляска розповідає: “Це розпочалося майже чотири роки тому. Тоді кілька людей, яким небайдужа українська історія, поставили собі за мету врятувати та зберегти нашу пам’ять. Ми послідовно — село за селом, містечко за містечком кий церковний календар. — Крехів, 1992. — С. 40). Шевченко бачив нерозривну єдність мертвих, живих і ненарод жених українців (згадаймо його “Посланіє”). І головним для них — реалізацію української націо нальної ідеї — творіння Слави Україні. Він у центр буття ставив людину в сув’язі людина— родина—Україна—світ. Згадаймо, як поет з болем і гнівом викрив і осудив, персоніфікувавши, неславу України, висловив застереження пророка і мудрі настанови вчителя та й так детермінував вселенську важливість ідеї слави України: як оживе добра слава України, то і “світ ясний, невечерній // тихо засіяє”. Родина є часточкою світу. Вона залежить від світу. Але — так бачилося нашим мудрим предкам — і від неї залежить світ, ба і Всесвіт. Згадаймо багатозначний символ деревця, що і в нинішній час прикрашає весілля на нашому Покутті. В ньому прочитується і дерево роду, і дерево світобудови. І означає воно, що народження нової сім’ї — то подія не тільки родинного, а й космічного значення. Розробляючи концепцію модерної структури освіти (Сонячна дорога України. — Коломия: “Вік”, 1999) і програму “Нова українська родина” (Нова українська родина. — Снятин: ПрутПринт. 2000, пізніші роботи), постійно цікавився різножанровими творами, дотичними до цієї важливої теми. Та й нині тішуся, коли до мене потрапляє така праця. Особливо цінні — очевидно, не тільки для мене як дослідника — автобіографічні твори, яких так мало. Зазначу, що далі йдеться не про класиків, а про сучасників. З того, що мені пощастило прочитати, найґрунтовніший роман-колаж відомого в Україні політика, літературоі мистецтвознавця Богдана Гориня “Не тільки про себе”. (Три томи: К.: Ун. видво ПУЛЬСАРИ, 2006, 2008, 2010. Загальний обсяг цих великоформатних книг — 1920 сторінок). Читачеві добре знана остання прижиттєва книжка лауреата Шевченківської премії Романа Іваничука “Словом і вогнем”, видана у Львові 2015 р. Гадаю, допитливий читач мав змогу ознайомитися з особливо цінною працею поета, вченого, журналіста Петра Шкраб’юка “Історії, прожиті тричі” (Львів, 2015). У багатьох прекрасних творах різних жанрів у лауреата Шевченківської премії Яреми Гояна ідеться про родину. Привернули мою увагу також автобіографічні книги мого односельця Богдана Ступарика “З порога вічності” (Івано-Франківськ: “Нова Зоря”, 2005), Василя Гука “Шлях до волі” (Івано-Франківськ: “Просвіта”, 2012), Миколи Кейвана “Мої спомини” (Івано-Франківськ: “Нова Зоря”, 2015). Особливе місце у цій низці займає книжка Наталії Синиці “Просвітянка з Покуття”, друге, доповнене, видання якої маю честь пропонувати шановному читачеві. “Просвітянка з Покуття” вписується у програму Івано- Франківського обласного об’єднання “Просвіта” “Нова українська родина”. Насамперед тому й цікавить вона мене як розробника цієї програми. Наталія Синиця добре знана не тільки в нашому краї, а й далеко за його межами, ба навіть поза Україною. Чимало писано й говорено про її працю. До оцінок, даних Степаном Пушиком, Марією Гуцол, Василем Бойком, Богданом Сушевським, Марією Федунь та багатьма журналістами, важко щось додати. Але ці поціновувачі прекрасного вели мову про її просвітянську роботу та про творчість Синиці як винятково талановитої мисткині-вишивальниці. Я ж хочу запросити читача ще й до цієї надзвичайно цікавої та цінної книжки з огляду на те, як авторка доскіпливо відстежила сім поколінь свого роду. Варто зауважити, як Наталія Синиця почала знайомити читача зі своїм родоводом. Перед шістьма графічними зображеннями (який тут огром праці вкладено!) генеалогічного дерева вона зацитувала Григорія Сковороду, Олеся Гончара, Василя Симоненка, Ліну Костенко, Святослава Вакарчука. Та досить уважно подивитися на обкладинку книжки, аби переконатися: авторка бачить себе часточкою Українського Світу в його історичній тяглості (зверніть увагу на вишите тло), в його минулій і нинішній красі (в руках книжки, “одягнуті” в її вишиванки), в громадському житті (“просвітянка”), в єдності з малою батьківщиною (“із Покуття”). Нині навіть “розкрученим” авторам важко похвалитися великими накладами своїх книжок. А “Просвітянка із Покуття” вийшла таким маленьким накладом, що її появу на світ можна вважати пробним каменем. Вона здобула схвалення і спеціалістів, і “пересічних” читачів. Тож авторка вирішила перевидати її, суттєво доповнивши. Пропоноване читачеві видання “Просвітянки із Покуття” присвячене 860-літтю Снятина і 150-річчю “Просвіти”. Природно, що читач тут знайде важливі дані з історії найстарішої з нині діючих громадських організацій і славного міста Снятина, всього Покуття. Краєзнавчі й народознавчі розвідки вчених, власні, виписані добротною соковитою мовою оповіді, повчальні й навчальні матеріали книжки вчать бачити і розуміти код нації, вивчати минуле, використовувати його досвід. манович, провідник ОУН Євген Коновалець, історик Ярослав Грицак, львівський митець та іконописець Лев Скоп, галицький карикатурист Едвард Козак та інші цікаві особистості. Крім того, читачі журналу дізнаються про український футбол на початку минулого століття, про Чортківську офензиву, зміну однострою, символіки та нагород української армії, село Кульчиці, де народилися гетьман Петро Сагайдачний і засновник першої кав’ярні у Відні Юрій Кульчицький, дещо з народної медицини українців іще багато цікавого. Протягом 2019 року журнал “Локальна історія” буде виходити. А далі — залежить від передплати. Цю сув’язь, цю детермінанту можна вивести й так: людина—родина—Україна. Чим тісніша — аж до нерозривности — ця цілісність, тим успішніше реалізується українська національна ідея. А паче як її зцементовує, як над нею витає БОГ. Ще зі студентських літ і донині переймаюся проблемою структури нашого народу, його ментальністю, умовами, що сприяють його успіхам, спричиняють невдачі чи й катастрофи. І бачиться мені в графічному зображенні народ-нація конусом, що рухається, росте, зупиняється чи й занепадає у часі й просторі. І є він часткою більшого і ще більших конусів, і сусідує з іншими. І якщо рухається, росте, розвивається, прогресує, то не вивищуються над ним сусідні, не затінюють його і не відтягають від нього його часток. І сам він складається з менших, малих і малесеньких конусів і конусиків. Головною силою, що забезпечує той рух-розвиток нації-конуса, є національна ідея і єдність усіх складових нації у сповідуванні національної ідеї.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин