Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “На Різдво, 25 грудня 1845 р., він написав свій безсмертний “Заповіт”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: «От Бог дає і свято своє велике на радість добрим людям…»

Слово Просвіти, №01 за 2021 рік

Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” започатковано в січні 2019 р. Він умотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”. До Різдва Христового Володимир Мельниченко приурочує розповідь про дуже важливі твори, написані Тарасом Шевченком саме у ці святкові дні, а також — про деякі подробиці його життя, пов’язані з ним. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Кайдани порвіте” Двадцять третього жовтня 1845 р., Шевченко поскаржився у листі до А. Г. і Н. Я. Родзянків, що дуже простудився: “С того времени, как приехал я в Миргород, ни разу ещё не выходил из комнаты, и ко всему этому ещё нечего читать. Если бы не Библия, то можно было бы с ума сойти”. Через тиждень поет уже приїхав до Переяслава, де його вдома лікував А. О. Козачковський, який у спогадах залишив алмазний рядок: “Іноді він читав Біблію, відзначаючи місця, що вражали особливою величчю думки; на жаль, ця Біблія під час пожежі згоріла”. У мене немає сумніву, що, говорячи словами поета, “Святая Біблія” лежала у тяжко хворого Шевченка під рукою, коли на Різдво, 25 грудня 1845 р., він написав свій безсмертний “Заповіт”: Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій… Цей Шевченків заповіт українці виконали — нинішнього року відзначаємо 160-у річницю перевезення його праху з Петербурга в Україну й перепоховання в Каневі на Чернечій горі1. Нагадаю, що в Києві панахиду за упокій Шевченкової душі було відправлено в церкві Різдва Христового на Подолі. Щодо найважливішого Шевченкового заповіту — “кайдани порвіте”, — то його реалізація триває до цього часу… Які кайдани заповідав порвати національний Пророк? Багато хто визнає це питання риторичним. Адже, мовляв, усе давно і всім відомо! І все-таки, все-таки… Певно, що йшлося про кайдани царизму і кріпосництва, соціально-класового поневолення. Безперечно! Та погляньмо на “Заповіт”, опираючись на підказки, які сам Тарас Григорович залишив. У поемі “Кавказ” названо тих, які навчали “Кайдани кувати, / Як і носить!..” За десять днів до “Заповіту” Тарас Шевченко в посланні “І мертвим, і живим…” абсолютно конкретно вказав, від кого його землякам історично передані кайдани: Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! В поемі “Чернець” (1847), переписаній Тарасом Григоровичем у Москві зі значними переробками в березні 1858 р. з “Малої книжки” до “Більшої книжки”, все це зосереджено в одному рядку: “Кайдани брязкають… Москва…” Отже, йшлося про московські кайдани! Завжди дуже добре пам’ятав про це М. С. Грушевський. А точніше — беріг у своєму національному генотипі. Це його слова — “генетичне преємство…” Сто років тому в історично нових умовах М. С. Грушевський сформулював імператив Нової України, який відкривав їй шлях до національної ідентичності: “Перше, що я вважаю пережитим і віджитим... се наша орієнтація на Московщину, на Росію...” Він різко заявив, що вважає визволення від “песього обов’язку” перед Москвою надзвичайно важливим і цінним. Але насправді тоді цього не сталося... Втім, відбулася теоретизація поетового Слова, а вогненність його Заповіту і в радянські часи палила душу великих українців. Досить нагадати пронизливі рядки незабутнього Василя Стуса, який у другій половині ХХ століття по-шевченківськи сильно й переконливо заявив про ключове завдання самоідентифікації України — розірвання московських кайданів: Боже, не літості — лютості, Боже, не ласки, а мсти, дай розірвати нам пута ці, ретязі ці рознести. У наші дні найпронизливіше нагадує про Москву національний класик Дмитро Павличко, який ще у 2012 р. писав у вірші “Я вбитий був під Крутами...” Я, кулею московською Пробитий на проліт, Встаю, щоб знов послухати Шевченків Заповіт. У цьому контексті вражають проникливі слова М. С. Грушевського, сказані на початку ХХ століття, — вони звучать дуже сучасно. Взагалі їх мовлено на віки: “Перед лицем поета мусимо здати собі справу, чи живий в нас дух його? Чи не держимося ми тільки національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобзарем і іншими ліпшими представниками нашого відродження? Чи свідомі ми своїх обов’язків перед народними масами — сею основою українського життя, підставою нашого розвою і надій? Чи палить нас та свята, повна пожертвування любов до України, якій дав вираз Шевченко в знаних словах...”. Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! Ці рядки написані поетом у віці Ісуса Христа на засланні в Орській фортеці. Шевченко ніби хотів завершити формулювання головної максими свого життя, піднести її до найвищої, незнаної досі вершини духовного самозречення. Пам’ятаймо, що це написано поетом, “чиї глибоко християнські переконання не підлягають ані найменшому сумніву” (О. Т. Гончар), написано віруючою людиною, для якої Бог уособлює правду, волю і славу на всім світі: Не нам на прю з Тобою стати! Не нам діла Твої судить! Але, говорячи словами В. М. Чорновола, “любов до України сягала в Шевченка таких верховіть, коли задля її кращої долі можна було ставати на прю із самим Богом…” У визначальних Шевченкових рядках самоназва “Україна” як символ ідентичності, була навічно сакралізована й запеклася назавжди в українській свідомості, а поетова святоблива жертовність стала ментальним критерієм вірності Україні. От і тепер, перечитуючи Шевченкові осердні рядки, розуміємо, що йдеться не про те, чи знаємо ми про його святу жертовну любов, або чи віримо в неї... Ні! Чи палить вона саме нас?! І найперше — державних очільників! Уявіть собі всенародний референдум щодо них із цим питанням... Наша сучасна драма полягає в тому, що можновладці реально спрямовують свою любов насамперед на себе і насправді не здатні по-шевченківськи душу погубити за Україну. Згадуються слова М. С. Грушевського, написані з іншого приводу, але вбивчо точні: “Се правда, вони не шевченки”. То ж і маємо таки справу з олігархічними обрисами “національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобзарем...” (М. С. Грушевський). За цих умов при черговому перерозподілі влади українців рятує ментальний оптимізм: “Було всього, а буде ще всьогіше” (Ліна Костенко). Втім у серці та свідомості вкотре зрадженого народу накипає нещадний підсумок, який можна сформулювати Шевченковими словами: “Недоуми! Занапастили Божий рай!..” Водночас з’явилася надія на те, що живий Шевченків дух нарешті поселяється в молодих українських душах, і, сподіваюся, є підстави нині з оптимізмом передати упевненість М. С. Грушевського, який у статті “Українське свято” (1910), цитуючи вже названі Шевченкові слова, наголосив, що молоді люди “набиратимуться з них святої любові до свого народу, любові вищої над усе, по слову поетовому...” Але лише тоді, коли в українському суспільстві на ділі панівним стане Шевченкове розуміння правдивого Слова, що людям би серце розтопило: І на Украйні понеслось, І на Україні святилось Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь. Не забуваймо, що Шевченкова душа досі залишається з українським народом, і лише після виконання його заповіту полине До самого Бога Молитися… “Отак мені доведеться свято зострічати!” Напередодні Різдва 24 грудня 1848 р. на Косаралі Шевченко написав один із кращих віршів його невольницької лірики “Не додому вночі йдучи…”, звернений до близького друга на засланні, чиновника Оренбурзької прикордонної комісії Ф. М. Лазаревського: Надворі, бач, Наступає свято… Тяжко його, друже-брате, Самому стрічати У пустині. Завтра рано Заревуть дзвіниці В Україні; завтра рано До церкви молитись Підуть люде… Наступні рядки потрясають своєю контрастністю з попередніми, рвуться душу запалити, серце розірвати безвихіддям каторжного заслання, нидіння у промерзлому курені на острові в Аральському морі: Завтра ж рано Завиє голодний Звір в пустині, і повіє Ураган холодний. І занесе піском, снігом Курінь — мою хату. Отак мені доведеться Свято зострічати! Та Шевченко не був би Шевченком, якби в кінцівці ліричної поезії не виявив однозначно свій незламний, нескорений характер: Що ж діяти? На те й лихо, Щоб з тим лихом битись. А ти, друже, мій єдиний, Як маєш журитись, Прочитай оцю цидулу І знай, що на світі Тілько й тяжко, що в пустині У неволі жити; Та й там живуть, хоч погано, Що ж діяти маю? Треба б вмерти. Так надія, Брате, не вмирає. Розповім, як наприкінці 1916 р. політичний засланець М. С. Грушевський написав до Різдва Христового статтю “На Свят-вечір”, аби підбадьорити своїх земляків галичан, у тижневик “Промінь”, який, за його словами, “був єдиним українським органом” у Москві. До неї Грушевський узяв епіграф із твору Тараса Шевченка “Не додому вночі йдучи…”: “Завтра рано заревуть дзвіниці в Україні; завтра рано до церкви молитись підуть люде… Завтра ж рано завиє голодний звір в пустині, і повіє ураган холодний”. Потім Михайло Сергійович згадував: “Ні стрічки з неї не зоставила цензорська рука, хоч і не було таки нічого, окрім кількох слів невмирущої надії. Пішло тільки мотто (епіграф на початку твору, в даному випадку — статті. — В. М.) з Шевченка й титул (титульна сторінка. — В. М.). Думаю, що значення їх було зрозуміле”. Уточню, що в журналі було надруковано лише півтитула. Проте й половини сторінки дійсно було достатньо, щоб зрозуміти Грушевського. Він посилав багатостраждальним галичанам енергетичний сигнал — упевненість у тому, що вони вистоять, спираючись на свого Кобзаря: “Друзі і браття! Ви, що проходите хрестним шляхом, котрим пройшов шістьдесят літ тому найкращий з Українців, — в згадці про нього, що йшла за вами невідступно на сім шляху і путеводною зорею світитиме вам до кінця, ви знайшли, певно, і сим разом утіху і опору і тверду рішучість — пронести через всі пустині життя і принести назад ціло і ненарушено святий огонь, що одушевляв його: …Жива Душа поетова святая, Жива в святих своїх речах…”. Потрясаючу історію розповіла в журналі “Київ” (2003, №1) уродженка Шевченкового краю, колишня ув’язнена ГУ- ЛАГу Ніна Вірченко. У 1950 р. у Тайшетському спецтаборі (Іркутська область) на Святвечір ув’язнені жінки читали напам’ять Шевченка. Саме ці рядки: “Завтра рано / Заревуть дзвіниці / В Україні… / Завтра ж рано / Завиє голодний / Звір в пустині…” Вірченко згадує: “В бараці чути і плач, і стогін… З кожним словом, рядком входимо в Україну. Сльози котяться по щоках, ніхто їх не витирає… Ми всі зливаємося і душами, і думками, стаємо одним цілим!.. Без Шевченка в таборі не вижили б…” “Приїжджав до мене колядувать старий М. С. Щепкін” Особливо щасливим було для Шевченка Різдво 1857 р. І не лише тому, що десять разів до нього він зустрічав свято на засланні. Були й там несподівано радісні миттєвості. Скажімо, в листі до Андрія Лизогуба від 29 грудня 1849 р. із Оренбурга писав: “На самий Святвечір сижу собі один-однісінький у хатині та журюся, згадуючи свою Україну і тебе, мій друже єдиний. Думаю: от Бог дає і свято своє велике на радість добрим людям, а мені нема з ким слова промовить. Аж гульк! входить в хатину добрий Герн2 і подає мені ваш лист. Господи милостивий! Як я зрадів! Неначе батька рідно-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин