Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Погляд · Вітаємо нашого автора Вадима Пепу з Днем народження! · с. 6сторінка оригіналу ↗

Чи був Кий перевізником?

Слово Просвіти, №01 за 2022 рік

Вадим ПЕПА Упродовж століть український народ, а з ним і весь світ, вірили поданому в літописах: “Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, бой до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні” (Літопис руський. – К., “Дніпро”, 1989. – С. 4-5). Накручено не настільки хитро, як можна було сподіватися. А туману напущено, що й не проглянути. Імовірно, розраховано на нетямущих у майбутньому. Бо хто ж автори? “Попи корсунські” та їхні спадкоємці. Їх привів із Криму князь Володимир Великий, проголошений згодом Рівноапостольним. Прислужники всевладного володаря та його наступників гнули спини, мудрували лукаво при свічках у тьмяних келіях. Вони – ревні послушники християнської віри. Їхні руки й помисли сковувала “візантійська ортодоксія”. Мусили неухильно дотримуватися принципів нової релігії, яка непримиренно проклинала й викорінювала попередні “язичницькі” уявлення про довколишню природу й світобудову. Коли апостол Андрій “став під горами на березі”, на Дніпровому, то нібито не побачив довкруж жодної живої душі. Скрізь безлюддя. Ті самі писці начебто заблудилися, як мовиться по-народному, між трьома соснами: “бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм”. Сказали, та не доказали. З якого ж часу “існували поляни”? Безперечно, літописцям уві сні не могло привидітися, що предки українського роду успадковували матеріальні й духовні здобутки Мізинської та Трипільської археологічних культур. За розквіту наступниці одні з найперших хліборобів на життєдайній планеті після тисячоліть збирання дармових плодів земних, риболовлі та полювання на диких звірів десь сім тисяч років тому заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю й усяку пашницю. Видатний французький письменник Оноре де Бальзак п’ять разів навідувався до Києва, до Евеліни Ганської, яка мала особняк на Печерську. Поєднані взаємною симпатією, двадцять років вони чекали, поки помре законний літній чоловік обраниці всесвітньо відомого майстра слова. Наскільки нерозлучній парі пощастило – кожний може судити з того, що подружжя прожило у шлюбі лише рік... У своєму щоденнику Бальзак записав: “Після того, як я побачив католицький Рим, я відчув живе бажання бачити Рим православний. Петербург – це ще місто-дитя, Москва щойно вступила в поважний вік, але Київ – це вічне місто Півночі… Я побачив північний Рим, православне місто з трьомастами церков, багатства Лаври, Софії…” За легендами, новонароджених Ромула й Рема вигодувала своїм молоком вовчиця. Ромул підступно позбувся брата. Внаслідок цього ім’я удачливішого – в назві “вічного міста”. Причому перший голосний звук у топонімі позначає мінлива, як у калейдоскопі, “омега”. Через те в Італії співають “Аріведерче, Рома!” А в багатьох країнах у вжитку Рим. У виданій 2020 року книзі обсягом 238 сторінок з назвою “Володар Грому” я доводжу, що Кий із братами й сестрою – не понижені “візантійською ортодоксією” до рівня князів, а божества астрального культу українських предків. Посилаюся на визнаного візантійського історика Прокопія Кесарійського. Він із VI ст. провіщає: “…племена ці, Sclaveni й Antes, не управляються однією людиною, а зстародавна живуть у народовладді, і від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він єдиний владика всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин”. “Батько історії” (такою характеристикою знаменитого історика Геродота увічнив Марк Туллій Цицерон) подав моду не називати чужих богів, а винятково своїх. Це припало до душі римським, візантійським і особливо арабським авторам писемних джерел, для яких великий аллах – понад усе. Ще об одне спотикаюся, звертаючись до Прокопія. Десь сім тисяч років тому всюдисущі елліни, побачивши перших хліборобів українського роду, найменували їх “скави”. Копачі. Георгос – землероби. По-українському – хлібороби. У VI ст. якийсь Псевдо-Кесарій, мабуть, зі злим умислом, додав у слово “скави” одну-єдину літеру – “л”. Вийшло “склави”, по-грецькому – раби. Піддався на провокативне й Прокопій Кесарійський. З-під його стила не первинне “скави”, а Sclaveni. Так виходить, що технічний прогрес семимильними кроками випереджає духовний розвиток людства. До чого призведе наявна суперечливість – покаже майбутнє. Хоч-не-хоч, прислуховуйся до літописного: “Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: “На перевіз на Київ”. Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря, – котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди]” (Літопис руський. – С. 5-6). Слід у слід за Геродотом: “як кажуть”, “є й другий переказ”… Відмінність лише втому, що “батько історії” не боявся написати: “але я тому не вірю”. Літописець же ні в якому разі не смів ухилятися од “візантійської ортодоксії”. А вона в буквальному значенні цього слова виривала зі свідомості українського роду предковічну пам’ять, особливо прадавні, осуджені, як “язичницькі”, осмислення довколишньої природи й світобудови. Упорядник “Літопису руського” Л. Махновець до літописної плутанини про те, що Кий “ходив до цесаря”, подає примітку: “Можливо, до Юстиніана І, візантійського імператора, що зійшов на трон 527 р.” Якраз із 527 р. Прокопій Кесарійський був радником полководця Велізарія, якого цінував Юстиніан. Майбутній історик брав участь у походах проти персів, вандалів і остготів. Природно, що він – автор “Історії війн Юстиніана” (8 книг). Окрім того, Флавій Петро Савватій Юстиніан, що походив з Македонії, титулував себе Цезарем. Здобув славу як “Великий переможець Аламанський, Готський, Франкський, Німецький, Антський, Аланський, Вандальський, Африканський”. Приєднав усе довкруж, скільки очі бачили, до Східної Римської імперії, яка відділилася від могутньої Римської після того, як германський полководець Одоакр посадив на її трон свого сина. Готи, франки, алемани, анти визнавали себе васалами Великого імператора. Не було б потреби все це деталізувати, якби в числі підданих не згадувалися анти. Саме на них видатний історик Михайло Грушевський вказував як на предків українського народу. Понад те: 1848 року козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького здобуло гучні перемоги над польською шляхтою під Жовтими Водами і в Різаному Яру під Корсунем. Ставши в травні табором у Білій Церкві, “Зиновій Богдан Хмельницький, Гетьман славного війська Реєстрового, Запорозького і всієї по обох сторонах Дніпра сущої України” вважав за потрібне заявити: “шляхетним і посполитим, більшого і меншого чину людям, а особливо шляхетно уродженим козакам і всій братії нашій сим універсалом нашим ознаймуємо”… Цитую головне зі знаменитого Білоцерківського універсалу видатного гетьмана Богдана Хмельницького за взірцем, поданим у сучасному перекладі “Історії Русів”. Автор знаменитого твору, як і піснетворець “Слова о полку Ігоревім”, не назвав себе, бо остерігався наразитися на розправу. Як крізь щілини між каменями, пробиваються паростки правди: “Навіть стародавній Рим, що може називатися матір’ю усіх європейських міст і пишався колись своїми шістьмастами сорокап’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького або й німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, – сталося це в році 470 після Різдва Господнього, отож ми ідемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу”. І на похороні славетного гетьмана його секретар Самійло Зорка звеличував покійного: “До тебе звертаю добру мову, милий наш вождю, державний руський Одонацерю, славний Шкандербеку, гетьмане славного всього Запорозького війська і цілої великоруської України, Хмельницький Богдане, до тебе мова, скутого зараз між чотирма дошками і мовчазного, вимови й розпоряджень якого незадовго перед тим слухало нас сто тисяч, і ми готові ставали на всякий твій кивок”. У знаменитому “Літописі” Самійла Величка проголошено те саме, що й у вікопомному універсалі Богдана Хмельницького: “Наші предки русичі в п’ятому столітті під проводом короля Одонацера не тільки перемогли численніші римські легіони, але й Рим здобули й 14 років панували в тій столиці світу”. Дослідники в Україні не привертали до цього належної ували, вдовольнялися подачками зі столів законодавців історичної моди в Санкт-Петербурзі – Петербурзі – Петрограді – Санкт-Петербурзі й Москві. Час уже заявити, що українські предки – одні з повноправних творців європейської цивілізації. Генна пам’ять незглибима. Підсвідомість кожного вищого створіння береже щось із пережитого його родом за неміряні тисячоліття – “від сотворіння світу”, як сказано в Біблії. Озвучують вікопомне генії та видатні особистості. Чи треба доказувати, що хоча б і та ж “візантійська ортодоксія” дотепер справляє колосальний вплив на християнський світ. Прадавнє не лише може приснитися, а й озивається в картинах народних художниць України Марії Приймаченко, Катерини Білокур… І не лише в творах живопису, а й у пророчих словах поетів з Божої ласки чи Божого благословення… Що ж стосується Прокопія Кесарійського, то він найбільше потішив обивателів памфлетом “Таємна історія” супроти Юстиніана та його дружини Феодори, такої ж ненаситної в блуді, як і Катерина ІІ. Від прозірливого ока історика й письменника ніщо не могло приховатися. Чому ж тоді з-під його стила немає не те, що жодного слова, а й найменшого натяку на відвідини Києм з Русі Візантії, як це хоч і невпевнено, припускає упорядник “Літопису руського” Л. Махновець? “У рік 6496 [988]” єпископ корсунський нібито зцілив Володимира, згодом Рівноапостольного, від сліпоти. Київський князь запевнив візантійських цесарів Василія і Костянтина, беручи шлюб із їхньою сестрою на ймення Анна, що прийме хрещення разом “з усім своїм народом”. Далекі, здавалося б, арабські історики не проминули зауважити: “а то народ великий”. “Шила в мішку не утаїти” – бозна з якої давнини проголошує українська народна приказка. То що ж криється за літописним – “інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником”? Мій земляк Володимир Ятченко з Черкащини, нині – професор Державного університету телекомунікацій (Київ), підказує ймовірну розгадку. Як доктор філософських наук він працював у вищому навчальному закладі в Улан-Баторі. Автор книги про монгольських шаманів та загалом шаманство, а також видань про відображення прадавніх уявлень українського роду в казках. Разом із ним дійшли висновку: літописець не зі стелі взяв, що “й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм”. Це ж усупереч “візантійській ортодоксії”. А бач, змигнуло. Ніщо не залишається поза увагою допитливих. Ми ж із моїм однодумцем озброєні знаннями про Мізинську та її спадкоємицю Трипільську археологічні культури, а заодно про правічні осмислення довколишньої природи й світобудови пращурами українського роду. Якщо “Кий був перевізником”, то, мабуть, за віруваннями родів, які жили “на своїх місцях”. Чом би й ні? “Творець блискавки”, як провіщає з VI ст. Прокопій Кесарійський, або в моєму виданні 2020 р. “Володар Грому” – не хто інший, як Кий. Він – рівнозначний божествам олімпійської сім’ї на найвищій горі в Греції. Тож не лише страхає, примушує кожного здригатися, затамувавши подих, а може й відібрати життя. Переправляє покійників, не піднімається рука написати – через Дніпро – так, як Харон з давньогрецької міфології через річку Стікс у царство мертвих. Похмурому старцю в лахмітті, за уявленнями еллінів, належалася плата – якась копійка під язиком мерця. Цього звичаю дехто дотримується й “до сьогодні” – запозичую вислів з літописів. Колись під язик клали якийсь гріш для перевозу. Осуджень “візантійською ортодоксією” цього забобону в церковних джерелах достатньо. Тепер же сповідники “старосвітського” про всяк випадок кладуть монету в труну. Вірують, що гріш може знадобитися для оплати за перевіз на той світ. Так само, як і Харон, Кий – “перевізник” винятково в один бік. Назад повернення немає і бути не може. Суголосного з еллінським, як пізніше з християнським, в українських звичаях – сила-силенна. Є надія, що проникливий розум здатний воскресити правду про таке далеке минуле. Було б лише бажання вченої еліти в Україні. Наостанок ще раз про автора “Людської комедії”. Царському послу в Парижі

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин