Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
140-річчя Івана Огієнка · “Постать Івана Огієнка вже реабілітована історією. Але вона ще не пізнана, глибоко не поцінована в Україні”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

12 маловідомих епізодів із життя Івана Огієнка

Слово Просвіти, №01 за 2022 рік

2 (за старим стилем – 14) січня виповнилося 140 років від дня наро" дження Івана Огієнка (митрополита Іларіона). А 29 березня – ще одна пам’ятна дата цього Великого Українця – 50"річчя від дня його упокоєн" ня в канадському Вінніпезі. Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист ученого, пе" дагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та літературо" знавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик Української церкви. Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності І. Огієнко залишив най" помітніший слід. Одне беззаперечне: він чесно і сповна служив україн" ській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, в захисті, а згодом в утвердженні та розвої рідної мови, культури в цілому. Переконує в цьо" му хоча б той факт, що бібліографія наукових, публіцистичних та худож" ніх праць ученого, за неповними даними, складає понад тисячу одиниць. Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст “Доля судила мені немало працювати в таких умовах і на таких посадах, коли моя діяльність не належала тільки мені, – я працював для цілого українського народу. Як я працював – судити не мені…” Ці слова Іван Огієнко написав у середині 30-х років минулого століття. Будучи не лише свідком, а й безпосереднім учасником подій, пов’язаних із тріумфом і трагедією Української революції, він вважав “за свій конечний обов’язок” детально описати ту пору, дати майбутнім дослідникам нашої історії матеріал, так би мовити, з перших рук. Однак тяжкі й непевні умови еміграційної дійсності не дали змоги ученому сповна реалізувати цей намір. На основі збережених денників та численних документів, які завжди возив із собою трудними й небезпечними дорогами Європи, вдалося йому створити лише коротку “автобіографічну хронологічну канву”, яку назвав просто й промовисто – “Моє життя”. Цей короткий хронологічний начерк спресованих у часі, напружених і здебільшого визначальних для мільйонів українців подій ще доведеться розшифровувати, доповнювати, з’ясовувати, переосмислювати не одному досліднику. І це слід зробити для того, щоб стерти фальшивий глянець, здавалося б, назавжди покладений на біографічні сторінки цієї людини тоталітарною системою, аби ретельно відібрати зерна правди, історичної справедливості й істинної науковості від рясної полови всіляких вигадок, перекручень, огульних звинувачень, замішаних на ідеологічній заангажованості, політичних спекуляціях та антинаукових теоріях. Постать Івана Огієнка вже реабілітована історією. Але вона ще не пізнана, глибоко не поцінована в Україні. Тому надто актуальним сьогодні є завдання не лише повернути в Україну ім’я Івана Огієнка, його величезну наукову, публіцистичну спадщину, а й ретельно вивчити її, максимально використати під час розв’язання нинішніх складних завдань українського державотворення. У цій публікації – лише про дванадцять маловідомих епізодів із життя й діяльності цієї особистості. 1. У списку десяти найнебезпечні% ших для комуністичного режиму Упродовж усіх підрадянських років ім’я Івана Огієнка було заборонене для публічного використання в Україні в будь-якому контексті – у пресі, на радіо, телебаченні. Після трійки найбільших ворогів радянської влади (Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери) список постійно оновлювався розпорядженнями радянського Головліту (спадкоємець найбільш репресивного щодо українства Цензурного комітету Російської імперії). У повоєнних заборонницьких списках ім’я Огієнка стоїть третім. Окрім нього такої “честі” були удостоєнні партійно-радянським режимом Богдан Лепкий, Володимир Винниченко, Дмитро Донцов, Сергій Єфремов, Володимир Кубійович, Андрій Любченко, Євген Маланюк, Микола Хвильовий, Спиридон Черкасенко. Видані раніше твори цих діячів ретельно вилучалися зі всіх книгозбірень і сховищ. Хіба що по одному примірнику їх запроторювали у своєрідні радянські “книжкові концентраки” – спецфонди головної книгозбірні України в Києві. Для створення викривальних публічних лінчувань таких авторів до тих спецфондів періодично допускалися спеціально перевірені відповідними органами “дослідники”. Так приклеювалися політичні ярлики. Для Огієнка знаходимо в численних розтиражованих агітках такі: “петлюрівський міністр”, “варшавський утриманець Пілсудського”, “літературний денщик Скоропадського і фашистський запроданець”, “запроданець-іуда в рясі митрополита”. А ось тавро на редагований Огієнком у Канаді, авторитетний в усьому цивілізованому світі щомісячний науковий журнал “Віра й Культура”: “...жовто-блакитний клерикальний органчик..., що пихато іменує себе місячником “українського наукового (?) богословського товариства”. Радянська влада паплюжила це ім’я не стільки тому, що Огієнко був соратником Симона Петлюри і чоловим міністром УНР, а передусім за його неординарні наукові тексти з історії української мови, національної культури, церкви. Вони на корені підрізали фальшиві радянські ідеологеми про “спільний генетичний стовбур” українців і росіян, про та звану вторинність, меншовартість українців. Концептуально вони ламали багато усталених стереотипів і догм щодо періодизації та етапів розвитку української історії, що перекочовували із сталінського курсу ВКП(б) у численні радянські підручники та монографії. 2. Фатумні “п’ятирічки” Якщо уважно простежити за біографією митрополита Іларіона, напрошується висновок про фатальні обставини його життя, що повторювалися із завидною періодичністю – приблизно щоп’ять років. Чи випадковими були ті систематичні випробування долі? Чи ті падіння були запрограмовані наступними черговими злетами – від бідного напівсироти до професора, ректора, міністра, тимчасового голови Українського уряду, митрополита, першоієрарха однієї з потужних у світі українських церков? Простежмо за цими датами, задумаймося над ними. 1910. Смерть малолітнього сина Євгена. Перед тим – смерть матері. Ще один удар долі – відмова адміністрації Київського університету у вступі до аспірантури, незважаючи на рекомендацію факультету як кращого випускника. 1915. Звільнений з роботи в комерційному училищі. За відсутністю засобів існування змінює з молодою дружиною київське помешкання на хутір Дзвінкове під Мотовилівкою. 1920. Трагедія Української революції і початок скитальницького життя на чужині. Вимушене полишення Кам’янця-Подільського. Серед темної дощової ночі на протилежному, польському, березі Збруча стояв розгублений і пригнічений — без коштів, без майна, з двома переляканими малолітніми синами і хворою вагітною дружиною. 1925. Повна житейська безвихідь після звільнення від викладання у Львівській учительській гімназії. Розпачливі листи до Агатангела Кримського в Київ, суть яких: що робити далі, куди прихилися, чи приймати польське громадянство, чи є надія повернутися до Києва для наукової праці? Після виснажливих сили сумнівів і терзань сумління – полишення України. Тоді ще не знав, що назавжди. 1932. Звільнення від викладання у Варшавському університеті без пояснення причин. Знову – кричущий біль душі від несправедливості й лякаюча невизначеність про завтрашній день для себе й своєї сім’ї. 1937. Смерть дружини Домініки після багатомісячних нестерпних мук від невиліковної хвороби. Рішення про постриг у ченці і прощання зі світським життям. 1942. Втрата архіву, зібраного у Тарнові, Варшаві і Холмі. За цим – трагедія українців у Холмщині і Підляшші та його вимушене полишення Холма. Відтоді смерть з косою за плечима настирливо почала відвідувати і його. 1944. Тяжка хвороба, дві операції у швейцарській Лозанні. Перший заповіт. 1961. Затяжна хвороба. Другий заповіт. Дві операції у Вінніпезі. 1966. Знову тяжка, цього разу найтриваліша і остання недуга. 1972. Кончина. 3. Брусилівські криниці З Університету Св. Володимира його витісняли тричі. Вперше – за несплату за навчання. Вдруге і втретє – фактично за “сєпаратісткіє настроєнія”, за співпрацю з Б. Грінченком та М. Грушевським на просвітянській ниві. А за активну журналістську діяльність у перших українських газетах “Громадська Думка” та “Рада”, де друкує низку статей під рубрикою “Вчімося рідної мови”, йому, відміннику аспірантури ставлять лише “задовільно” за… науковий звіт і знову попереджають про виключення. Хмари над головою молодого Огієнка згущуються після публікації в пресі розгромного доносу на українство “Український рух як сучасний етап південноруського сепаратизму”, де Огієнко названий “патентованим українцем” та висловлюється сумнів у доцільності його перебування професорським стипендіатом Університету Св. Володимира. За цих обставин він “рятувався” в рідному Брусилові. Створює кредитно-ощадне товариство, ініціює в містечку появу перших бетонних криниць (одна з них нещодавно відновлена вдячними земляками і стала своєрідною туристичною привабою), сприяє тут відкриттю першого вищого училища в житомирській глибинці. Здійснює ще один українознавчий проєкт: упродовж 1913 року публікує в повітовій газеті “Радомышлянінъ” історкикраєзнавчі нариси про культурний розвій сіл і містечок краю під заголовком “Містечко Брусилів та його околиці”. Рівно через сто літ, 2013 року, авторові цих рядків пощастить віднайти в колишніх спецфондах повний рукопис цього легендарного твору та видати його окремою книгою в серії “Запізніле вороття”. 4. Українізатор Університету Св. Володимира і співтворець першого Українського Державного Університету в Києві Після лютневої революції в Росії 1917 року молодий викладач історії і філології приват-доцент повністю зрусифікованого Київського університету Св. Володимира Іван Огієнко відважується на рішучий громадянський крок: починає викладати студентам свої дисципліни українською мовою. Цим показавши приклад іншим колегам. Такий вчинок був схвально зустрінутий студентами і різко засуджений антиукраїнською професурою. Як відповідь, у липні 1917 року за підписом ректора М. Цитовича на адресу Тимчасового уряду відправляється з Києва документ з промовистою назвою – “Протест Ради університету св. Володимира проти насильницької українізації Південної Росії”, в якому з невластивою для професури політичною нетерпимістю й обуренням констатувалося, що “керівники українського руху прагнуть до повної політичної відокремленості... Характерним у цьому відношенні є прагнення запровадити “українську” (вжито в переносному, зневажливому значенні – М. Т.) мову як державну мову і мову викладання в Україні”. Огієнко був звільнений з цього університету. Але не припинив у подальшому своєї боротьби. Був у числі ініціаторів формування спеціальної депутації до гетьмана П. Скоропадського з клопотанням про необхідність українізувати Київський університет. Наслідком прийому цієї депутації стало рішення уряду Гетьманату у серпні 1918 року про створення першого Українського Державного Університету. З-поміж професорів у числі перших значився І. Огієнко. У спеціальній грамоті П. Скоропадського із цього приводу зокрема зазначалося: “… Ми визнали за благо для всього люду українського створити в столиці України Український Університет. Призиваючи Боже Благословення на це нове огнище освіти, бажаємо, щоб цей Університет, сприяючи широкому відродженню нашої національної культури, виявив усі творчі сили багатого духом та здібностями українського народу”. Варто виділити в цій історії два нині мало знані факти цієї історії: а. Під одним дахом Університету св. Володимира розміщувалися два державні університети – український і російський. Обидва мали свої самостійні, незалежні одна від одної, професорські колегії та факультети. Аудиторії розподілялися порівну. Спільними були: бібліотека та їдальні. б. Спеціально створений комітет для подальшої розбудови Українського державного університету місцем майбутньої дислокації головного його корпусу обрав недобудоване приміщення артилерійського училища на Солом’янській площі. 5. Ректор, міністр двох міністерств Мало хто з діячів українського відродження може похвалитися своєю затребуваністю та результативністю на високих державних посадах упродовж короткого

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин