Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Що на серце лягло · “До мислі – мисль, До вуст – вуста, До серця – серце, Голос – в голос”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ББллааггооррооддссттввоо ппооееззііїї ДДммииттррааа Л Лууццееннккаа -16 січня 1989 року – відійшов у вічність поет Д. О. Луценко -26 січня 1922 року – 100 років від дня народження Т. І. Луценко, дружини поета

Слово Просвіти, №01 за 2022 рік

Тамара та Дмитро Луценки, Одеса, 1946 р. Зоя КУЧЕРЯВА, поетеса, заслужена діячка мистецтв України Творчість і душа завжди заодно. Поетичне слово приходить неждано. Творчість тиха, несуєтна, некриклива, з болю чи з радості. А ще – підсвідома, хоч виражає свідомість людини, її суть. Це одержимий час натхнення, що не лише народжує новий твір, а й приносить незрівнянну радість. Душа тоді в такому стані, що відчуваєш себе частинкою Природи, абсолютного на рівні почувань єднання зі Всесвітом. Висота душі поета наповнює висотою його твір. І якщо твір живе, звучить, то простір наповнюється чистотою, красою, ніжністю, радістю, любов’ю – всім, без чого Світ існувати не може. Час нестримно летить, міняє покоління, естетичні смаки, уподобання, темп життя, але незмінними залишаються обов’язковість благородства, чистота, доброта, краса і любов. Поезія як мистецтво, як оберіг почувань незримо наповнює простір Землі благородною енергією, без якої життя неможливе. У світі йде постійна боротьба світлих і темних сил. Часто лжемистецтво намагається заповнити простір. Примітивізм, фальш, як інфекція, проникаючи в людину, руйнують її душу та розум. Люди тупіють на рівні емоцій, почувань. І Світ стає хворим. “...Кому ж потрібне оте майбутнє суспільство, навіть найдосконаліша його модель, новітній храм, якщо людина увійде в той храм духовно убогою, не здатною почувати глибоко, любити так, як любили раніш? Адже життя – це найперше любов” (Олесь Гончар. Щоденники). Коли закінчується земне життя поета – залишається його поезія, яка так само, а, можливо, вагоміше заповнює життя, освітлює благородною енергією, пробуджує найкращі помисли, спонукає до прагнення істини та краси. Проте так буває не завжди. В Україні, коли помирають поети, їхні творчі надбання часто йдуть у небуття від байдужості, неспроможності, духовної мізерності керманичів, влади, якій підпорядкована в той чи інший час країна. Поки поет живе, він часто віддає, дарує свій талант сам – на творчих вечорах, виступах, радіо, телебаченні, хоч і це нелегко. Телевізія дорого коштує, видання дорого коштує, а книжки, якщо хочеш, щоб пішли до людей, – даруй. А коли поета не стане – твори його сумуватимуть у колишній домівці, видані книжки не розпакованими стоятимуть по кутках кімнати чи у видавництві, тоді як по всій Україні, в містах, містечках і селах люди раді були б бачити, купувати і читати ці книжки. Навіть за поганої радянщини в містечковому книжковому магазині можна було придбати збірку столичного поета, знайти в бібліотеці. Сьогодні ж немає… На державному рівні ніхто про це не дбає. Талант творить вічне. Може, й не вічне, але необхідне для гармонійного розвитку суспільства. Якщо нове покоління в тісняві, суєті, в погоні за модерном відштовхне надбання минулого, то воно загубиться в леті років, не виконавши своєї ролі. Пощастить країні, якщо знайдеться мудрий, просвітлений, не заздрісний літератор, який подбає про твори, автор яких відійшов у неземне життя. Пощастило нам і поету Дмитру Омеляновичу Луценку – творчість майстра Слова жила завдяки дружині Тамарі Іванівні та сину Сергію. Коли ж покинула цей світ Тамара Іванівна – син Сергій Дмитрович Луценко гідно продовжує життя творчості знаменитого батька. Дмитро Луценко – не просто талановитий поет, а знакова постать епохи. Він пройшов дорогами Другої світової війни від першого до останнього дня, від Волги до Східної Пруссії. Спочатку автоматником, потім кореспондентом дивізійної газети… 8 травня 1945 року, за кілька годин до перемоги, – тяжко поранений. Інвалід II групи. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни, Дружби народів, медалями “За відвагу”, “За доблесний труд”. Заслужений діяч мистецтв України, лавреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка. Автор багатьох збірок поезій. “Дарую людям пісню” (1962), “Незакінчена соната” (1966), “Як тебе не любити” (1969), “Добрість” (1971), “Пахучий хліб” (1974), “До останнього патрона” (1975), “Серцю співається” (1975), “За Березовою Рудкою” (1976), “Пісні” (1977), “Коли ти зі мною” (1978), “Хлеб и песня” (1978), “Березовий дзвін” (1980), “Пісня вірності” (1981), “Вибране” (1981), “Дорога спадщина” (1984)... Поету пощастило вижити на тій страшній війні. Поету пощастило розкрити талант на рідній землі. Поету пощастило з любов’ю за життя і коли він пішов у вічність. Вже три десятиліття поезія Дмитра Луценка звучить у слові, у пісні, щороку озивається святом його рідна Березова Рудка на всю Полтавщину і на всю Україну, хоч Поета вже, на жаль, нема… …Я вік прожив, побачив безліч див, Пізнав і щедру радість, і страждання. Та без вагання знов би присудив Тобі священне яблуко кохання… Доля не злукавила, подарувавши Поету на все життя єдину любов, єдину музу – дружину Тамару. Поет відійшов у вічність 16 січня 1989 року. Любов’ю і стараннями Тамари Іванівни та сина Сергія світ побачив нові видання: “Усе любов’ю зміряне до дна” (1994), “А я люблю, люблю…” (1996), “Як його не любити” (книга спогадів про Дмитра Луценка, 1996), “Фронтова поезія Дмитра Луценка” (2005), “Усе любов’ю зміряне до дна” (2005). Аудіоальбоми – збірки пісень на вірші Д. Луценка: “Як тебе не любити” (2004), “Незакінчена соната” (2007), “Як я люблю тебе” (2007) та ін. Низький уклін Тамарі Іванівні Луценко за справжню любов. 26 січня 2022 року минає 100 років від дня народження цієї неповторної, одержимої, відданої в любові, мудрої і надзвичайно діяльної жінки. Берегиня Любові, виконавши свою місію на Землі, відійшла кілька років тому до коханого… “Без кохання твого я помер би” – зізнається поет в одному з віршів, присвячених Тамарі. “Йшов під кулями в стрімкий зухвалий наступ”, і вижив, і переміг, і захистив Батьківщину. А без кохання – помер би? Це український характер. Одержимість, відданість найдорожчому в житті: за рідний край і справжнє кохання – до останку. Це кредо непересічної особистості, високість помислів і діянь, багатство душі. Поезія Д. Луценка зворушує почуття і спонукає до роздумів. Тому вона була потрібна сучасникам поета, необхідна сьогодні і завтра – наступним поколінням. На превеликий жаль, нинішнє покоління обкрадає себе збідненими поняттями про любов. Без глибини душевних почувань кохання примітивне. Так само без почуття любові до рідного краю людина збіднена емоційно, не спроможна боротись за рідну землю, збагачувати її. Без любові людина маліє. Саме такі люди обкрадають державу – духовні карлики, хоч зовні прагнуть бути публічними… Поезія Д. Луценка близька українцям. Образністю поетичної мови доступна хорошій людині, незалежно від фаху і діяльності. Це поезія для народу. …І ми пішли одним шляхом Назустріч болям і стражданням. І стала ти моїм добром, Моїм прозрінням, сподіванням. До мислі – мисль, До вуст – вуста, До серця – серце, Голос – в голос, І щастям повнились літа, Як сонцем виняньчений колос. Лаконічна фраза, але містка. Немає зайвого слова і навіть звука. Емоцій же – по вінця! Яка це радість – так любити! Тамара та Дмитро Луценки, Київ,1946 р. Дмитро Луценко …Я іду в задумі по Хрещатику, Все тебе шукаю між людьми… Навколо багато молодих вродливих дівчат, але …Те душі моєї не пройма. Бо на тебе схожої у Києві І на всій землі ніде нема. Кожна жінка хотіла б мати такого коханого. Бо вірність, відданість дає злагоду душі, гармонію, але й залежить від духовного багатства людини. Любов така, яка людина. …Ми голубинно прожили з тобою, Усе любов’ю зміряне до дна… Поезія Д. Луценка про кохання збагачує почуттями, мріями, вірою у справжню любов. Сповнена трепетного почуття прихованої журби від проминущості молодості, неминучої старості, поезія “Не почужій, моя любове”: …Вона досаду прожене В хвилини розпачу й страждання, Обігріватиме мене Домашнім вогнищем кохання… Люди часто страждають від невміння створити “домашнє вогнище кохання”. Або доля не дає. Хто порадить? Мистецтво має величезний вплив на формування почуття, поглядів, переконань. Але чи допоможе ерзац, сурогат мистецтва, який нав’язливо пропонується, збагнути юній людині гармонію любові? Швидше навпаки. Таке навчить розбещеності, насолоді зрадою, любові, в якій душа участі не бере. Лжемистецтво може взяти в полон, стати нормою людських стосунків на всіх рівнях, аж до державного. Бо все йде від суті людини, яка формується ще в утробі матері. “Поетичне слово – то вищий стан мови, вищий вертикальний стан душі…” (Павло Мовчан. Мова – явище космічне). Гармонія почуття в поезії, ритміка, філософія поетичного образу, багатство емоцій, чарівність звуку, космічна енергія, благородство – все формує в людині схильності, пристрасті, бажання, мрії, вчинки, все, що наповнює життя благородним змістом. І тоді людина здатна оберігати Світ, а не руйнувати. Природа подарувала людині велике блаженство, незрівнянну радість – кохання чоловіка і жінки. Кожен, хто проживає це високе почуття, відчуває радість за подароване саме йому життя на землі. …Цілуй мене, Цілуй мене до згуби І полум’ям жіночим обпікай. Твої налиті молодістю губи – Хмільні і соковиті, мов токай. Вони – Моєї юності відлунок, Який тіка і тихша рік у рік… Та згадують не перший поцілунок, А той, який навік тебе обпік.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин