Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Працьовитістю, справедливим і добрим · ставленням до людей, а ще піснями, мудрими · порадами заслужила авторитет у селі”. Спадщина · с. 14сторінка оригіналу ↗

Пісенне безсмертя Явдохи Зуїхи

Слово Просвіти, №01 за 2022 рік

Видавництво “Літера ЛТД” наприкінці 2021 року опублікувало збірку Микола ДМИТРЕНКО, доктор філологічних наук, професор, письменник лаву українській пісні творили мільйони виконавців, адже кожна людина – носій фольклору. Але особливо вагому роль у творенні, збереженні та збагаченні народнопоетичної традиції відіграли талановиті носії, з-поміж яких чи не найславетніше ім’я подолянки Явдохи Зуїхи – видатної співачки, що його відкрив світові збирач фольклору, учитель Гнат Танцюра в селі Зятківцях Гайсинського району на Вінниччині. Репертуар Явдохи Зуїхи, чиє ім’я вміщене в багатьох енциклопедіях, – безпрецендентне явище у світовій виконавській традиції: тисяча вісім народних пісень! А ще від неї записано сотні прислів’їв та приказок, загадок, прикмет, повір’їв, примовок, 156 казок, легенд та переказів, велику кількість інших фольклорно-етнографічних матеріалів. Пісні Явдохи Зуїхи – багатющий світ народних почуттів, думок, емоцій, що знайшли індивідуальний творчий вияв через неординарну особистість. Якою ж була Явдоха Зуїха? Найповніше охарактеризував Явдоху Зуїху збирач фольклору Гнат Танцюра у методичному посібнику “Записки збирача фольклору” (1958 р.) та в нарисі “Явдоха Зуїха” (вміщений наприкінці видання). Чимало спогадів про Явдоху Зуїху мені як зацікавленому зятківчанину вдалося записати від рідної бабусі Лізи Уманець, від односельців-старожилів. Мої земляки добре змалювали зовнішність талановитої жінки: середнього зросту, міцної статури, смаглява, великий ніс, очі голубі, круглолиця, із широкою щирою усмішкою з рівненькими рядами дрібних міцних зубів. Говорила впевнено, чітко, голосно, відкрито; мала чудову дикцію, була винятково красномовною. Мова її була барвистою, соковитою, аж вигравала-видзвонювала влучними порівняннями, метафорами, алегоріями. Порівняння її – дотепні, насмішкувато-іронічні, часом і саркастичні – густо перепліталися з прислів’ями та приказками, примовками, приспівками, загадками, різноманітними цитатами з фольклорних творів – казок, легенд, притч, прикмет, а найбільше – з пісень. Привітна й безпосередня, правдива й справедлива, добродушна, завжди охайна: у хаті в неї, як у віночку, й сама одягнена чистенько. В одязі любила простоту, вишивки щоб було небагато; була працьовитою і робила все до ладу й від інших того жадала. Мала артистичну вдачу і знала силу-силенну пісень; вміла танцювати, шити, прясти, вишивати, писати писанки, передавати вимову, інтонацію, вираз обличчя й ходу (поставу) людей; блискуче імітувати різні природні звуки, голоси багатьох пташок, тварин. На жаль, унікальна світлина-портрет Явдохи Зуїхи, що був переданий разом із рукописною збіркою, в архіві Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України (фонд 31– 2, одиниця збереження 45, аркуш 17 – місце для фото) не зберігся: можливо, втрачено під час підготовки матеріалів до друку у видавництві “Наукова думка”. Звертаю на це увагу з метою продовження пошуків, а ще тому, що під час деяких публікацій у періодиці поширюється недостовірна світлина – загальний образ жінки, що його створив художник В. Березовий, ілюструючи мою книгу прози: Дмитренко Микола. Допит: Повісті, оповідання. Київ: “Радянський письменник”, 1989. С. 3. Цей портрет, як не прикро, зображено й на конверті, що його випустила Укрпошта до 160-річчя Явдохи Зуїхи, на меморіальній стеллі пам’ятника “Народній пісні – жити!”, що його відкрито до 100-річчя від дня народження Г. Т. Танцюри в с. Зятківцях на Вінниччині біля будинку культури. ародилася співачка 1 березня (за новим стилем – 14 березня) 1855 року в родині кріпака Микити Сивака у селі Кущинцях, що розташоване на правому березі річки Кіблич. Була третьою дочкою в сім’ї. Мати Тетяна від бідності й розпачу гірко запила і померла. Рано залишилась Явдошка без материнської ласки. Батько як міг піклувався про дочок, навчав охайності й порядності, а був хоч і бідний, але чесний, а ще володів неабияким гумором і красномовністю. Микита Сивак віддав заміж старших – Фотину й Харитину, а з найменшенькою лишився господарювати. Чимало батькових рис передалося їй, зокрема й загострене почуття справедливості. Активно спілкуючись із ровесниками чи й старшими на вулиці, Явдошка завжди отаманувала, могла й набити хлопця чи дівчину за те, що погано співає чи ледарює в компанії. Та не довго гуляла дівчинка: служила в багачів за няньку, ходила на заробітки поденно. Згодом пішла у строк до місцевого пана Равського: хоч ів ката, аби плата. Наймалась “від льоду до льоду”, тобто від часу, коли лід розстане, до тієї пори, як новий стане. Нестатки вигонили із рідної хатки: мусила із земляками йти на заробітки у Бесарабію, в Херсонську губернію. Залишаючи село, співали заробітчани традиційної: “Бувайте здорові, соснові пороги, /А де проходжали мої білі ноги…”. Упродовж чотирьох років ходила на тяжкі заробітки, пізнавала світ і людей, набиралася гіркого досвіду, “надивилась і наслухалась”, навчилась цінувати “печену картоплю, білу сорочку і вірне словечко”. Йшла в далекі степи дужа, енергійна, бадьора, а поверталася додому худа, змарніла. Сказано ж: добро пушить, а горе сушить. На двадцять третьому році Явдоху Сивак засватав бідний хлопець Василь Олійник із сусіднього, найближчого до Кущинець, села Гнатівки, яке розташоване на лівому боці річки Кіблич. Вийшло так: сиділа дівка та й висиділа дідька. Мовчазний, лінькуватий чоловік і сварлива свекруха звалили на Явдоху всю роботу по господарству. Василь городом, що спускався до річки, часто ходив ловити рибу, печерувати раки, заглядав і до корчми, а потім щороку почав мандрувати на заробітки до Бесарабії, залишаючи жінку з маленькою дитиною. Четверо дітей народила Явдоха: Петра, Явдоню, Маріку і Явдокима. Намагалася в усьому догодити свекрусі, корилася, але нічого не допомагало. Свекруху дратували мова невістки, а ще більше пісні: “Доки ти будеш тріщати, як терниця? Для чого ці співи? Не скавули мені тут!”. Це про таких свекрух співають у народі: Поперу шмаття на річці, Свекруха каже: в горілці. Покладу шмаття на плоті, Свекруха каже: в болоті. Вимастю хату – не біла, Ізмила лавку – не сіла. Постелю постіль – не ляже, Замету хату – не стане. – Ледащо невістка, ледащо, Не хоче робити нізащо. Чоловік повертався додому, усе зароблене пропивав, улазив у борги, дорікав жінці та ще й бив. У хаті щоденно були сварки. Явдоха словами пісні характеризувала своє заміжжя: “Що зазнала, то зазнала /“Розкоші” за нього: /І ошийника, і потилника, /І праника, і прача, /І макогона-товкача”. Розповідала: “Прожила я свій вік, як не чоловік. Прожила в біді, як камінь у воді. Був і голод, був і холод. Не було ні взутися, ні вдягнутися. Була мені біда, мені горе було. А проте як дівкою, так і жінкою, ходила на весілля, молоду вбирала, пісні витягала, а була молодша, то й танці виводила. Писанки писати? До мене. Вишити дівоче вишиття? До мене. Мене, спасибі їм, люди не цурались. Але то спілка, що чоловік та жінка. А в мене цеї спілки не було, бо з чоловіком погано жилось… Якби не діти, то пішла б десь у світ за очі. Особливо тяжке було одно літо. Як на бідного та ще й дриготи. Був недорід. Хліба свого нема. Купити нема за що. А тут ще борги: одному винна, другий править, а третьому нема що віддати. Ну, така біда, що хоч у скоки та в боки. Хоч гинь! Без кришки хліба, за баньочкою води жала ввесь день. Зварила б куліш, якби було пшоно, а то й бараболі катма. Загрію окріп, посолю, похльобаю з дітьми та й лягаю спати. Ох, який то страшний голод!.. Хто там змилується, дасть мисочку висівок… Так і билася сама, як риба об лід. Ех, ніхто не відає, як хто обідає… Тоді моя маленька Явдоня померла, то я мало не заллялася слізьми. Мене тоді водою відливали. Довго я тужила за дитиною. Довго не могла забути. Ох, які ті діти трудні!..”. овернувся з кількарічного заробітчанства Василь Олійник – страшний, старий і хворий. Трохи полежав, покашляв та помер. Овдовіла Явдоха на п’ятдесят першому році життя. У сусідніх Зятківцях жив старий Демедь Жук: мав за плечима сімдесят три роки, поховав дві жінки, повіддавав заміж дочок, оженив (віддав у приймаки) старшого сина, і тяжко вікував із найменшим, уже дорослим, сином-епілептиком Онуфрієм. Чоловікам потрібна була господиня. От і випало старому женитися. Добрі люди підказали, що у Гнатівці Явдоха Олійник уже три роки, як вдова. Дуже не хотіла Явдоха покидати рідне гніздечко, але таки 1910-го року переїхала до Зятківець. Явдоха Олійник стала бабою Демедихою, восени 1919 року Демедь Жук помер. Працьовитістю, справедливим і добрим ставленням до людей, а ще піснями, мудрими порадами заслужила авторитет у селі. З нею рахувалися, побоювались її гострого язика. “Лучче не берись зі мною ціпа в’язати, – відповідала вона тому, хто починав із нею спірку. – Тобі там не бувати, де я побувала. Ая ж була в буваличах, побувала і на смичковім перевозі, навчилась і в решеті танцювати, і знаю тепер по чому коряк каші”. Із бабою Явдохою як співачкою Гнат Танцюра познайомився 1918 року за простих сільських обставин. Сімнадцятирічний юнак певний час записував пісенний репертуар матері й сестер, ходив селом до різних співачок, уже набралося до сотні зразків. Якось, проспівуючи народну баладу “Ой ходить Іван понад лиман”, мати Тетяна забула її закінчення. Саме на цю мить надійшла до хати стара сусідка Демедиха. Мати запитала, чи не знає вона до кінця згаданої пісні. З усмішкою відповіла: “Де там, не знаю… До мене, до мене, сину, за піснями. На трьох волових шкурах не запишеш. Я ж їх знаю до гибелі. Вік свій проспівала. Десь-то і долю свою проспівала, що така нещаслива. Я ввесь свій вік провела в біді, у злиднях і в піснях. Коли б не пісні, то десь-то лопнула б із досади та горя…”. Гнат Танцюра скептично сприйняв слова сусідки про “три волові шкури”, однак бабуся відразу ж проспівала закінчення балади, то ж подумав: може, запишу хоч кілька десятків пісень, – і то буде добре. Упродовж двох тижнів безперервно Гнат ходив до Демедихи і складав лише за першим рядком чи якоюсь промовистою назвою (наприклад, “Про Кармелюка”) списки відомих їх пісень, яких виявилося не десятки, а сотні. Згодом про це фольклорист зазначив, що бабуся зразу “сипнула” стільки пісень, що не можна було отямитись: “Кажучи фігурально, коли я досі плавав по вузеньких річечках, звідки було видно обидва береги, то тепер виплив у якесь безмежне море. Я стомлювався писати і всерйоз почав побоюватися, що ніколи не зможу перейняти того, що вона знає. А вона все каже, розповідає, співає без кінця і краю”. Після текстів збирач проставляв дату запису й прізвище співачки: то Явдоха Олійник, то Демедиха, то Я. Жучиха. Бабуся спостерегла, що після тексту пісні Гнат ще щось дописує, то поцікавилась, що то за відсебеньки він додає. Збирач пояснив про паспортизацію: коли, де, від кого записано… То й записує її ім’я кожного разу. Навіть не сподівався на бурхливу реакцію: “Як так можна? Я цілий свій вік провела в чистоті, незапорошеною. Я цілий свій вік тішилася, що ніхто про мене не скаже поганого слова, а ти мене на старості хочеш знеславити на весь світ. Бач, який ти добрий…”. “Чому знеславити? Навпаки…”. “Ні, знеславити. І ось чому. Будуть читати й співати ці пісні, а тут же є всякі, і будуть сміятися. Будуть судити мене. Скажуть: старій шкапі не годиться ось так виспівувати. З неї порохня вже сиплеться, а вона ще он диви, як виспівує. Та ще яких ось пісень!.. Скажуть: видно, добра була жаба ремінна. Бо про що співає, то про те й думає. Так десь-то чинила сама, як проспівує… Нащо мені на старості ця напасть? Не пиши мене в ту грамоту. Не треба. Не хочу! І казати більше не буду, ні співати…”. а певний час записи припинилися. Вихід знайшла сама співачка, запропонувавши “охрестити” її по-новому й позаписувати “на таку фамілію, щоб ніхто не чув і не знав”. Сама обрала собі псевдонім: “Та фамілія буде погана, та – довга. Кожного разу тобі прийдеться довго писати, тратити час. Нехай я звуся так, як є: Явдоха. Явдох багато… А фамілія… Була я в Кущинцях Сивак-Попик, у Гнатівці – Олійник, у Зятківцях тепер – Жук, Демедиха. Можна було б узяти “Жук”. Коротенько. В Зятківцях Жуків багато, між ними є кілька Явдох – нехай після розберуть, котра це “Пісні Явдохи Зуїхи”, яка започаткувала серію “Скарби українського фольклору”. Це оновлене перевидання книжки 1965 року. Хтось висловився про книгу “Пісні Явдохи Зуїхи”, що це пам’ятник простій, рядовій колгоспниці. По-перше, не “простій” чи “рядовій”, а надзвичайно обдарованій людині, високого інтелекту натурі. Та й не тільки їй – це один із пам’ятників самому народові. Книжка давно стала раритетом. До перевидання долучилися відомі фольклористи: доктор філологічних наук, професор, письменник Микола Дмитренко та доктор мистецтвознавства Людмила Єфремова. Публікуємо фрагменти з передмови Миколи Дмитренка до цієї унікальної збірки.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин