Мандрівки історією · “Разом із мовою успадковувалася і певна міфологічна система, яка пояснювала світ”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Легенда про заснування Києва: нове філологічне потрактування
Слово Просвіти, №01 за 2023 рік
Назарій НАЗАР, кандидат філологічних наук
Про “цензуру” в давніх писем1 них пам’ятках Науковий підхід полягає в тому, що немає речей настільки індивідуальних, що їх не можна пояснити, виходячи з розуміння загальних тенденцій, виходячи з відомого матеріалу, виходячи з певних принципів пізнання. Інакше кажучи, не може бути чогось такого, що настільки ж незрозуміле, як диво. Для науки не існує див, існують факти, які ми можемо більшою чи меншою мірою пояснити. Філологія не є винятком, її пояснювальний інструментарій не гірший, ніж інструментарій інших наук із двохсотлітньою історією. Порівняльно-історичний метод стояв в осерді доказовості усіх свідчень лінгвістики з початку XIX століття, і він нині не змінив свої позиції, хоча й ділить тепер їх із новітніми методами досліджень у філології та лінгвістиці, зокрема комп’ютерними. Що більший масив фактів ми можемо залучити для розгляду певного явища, то міцніше обґрунтованими будуть наші висновки. Саме на тлі цих міркувань я вирішив повернутися до одного питання, яке має доволі основоположний зміст для історіографії східних слов’ян, а саме – до літописного свідчення про заснування Києва. Аналізуючи його, я виходитиму із суджень, які є загальноприйнятими в науці. По-перше, відсутність писемної культури не свідчить про відсутність культури взагалі, а тільки говорить про інший тип культури, який послуговувався усним словом для фіксації важливих для спільноти понять і текстів. Куди б не приходили народи з уже розвиненою писемною культурою, вони скрізь знаходили складну систему міфологічних знань про світ. Щоправда, вони не завжди були у змозі одразу її поцінувати і зафіксувати. Для прикладів не треба далеко ходити: упродовж усього середньовіччя поряд із європейськими скрипторіями, а пізніше поряд із університетами епохи ренесансу, бароко, просвітництва існувала багата усна культура – пісні, танці, епоси співали/виконували люди без писемної освіти. І тільки на початку 19 століття культурна еліта прийшла до усвідомлення необхідності якомога повнішої фіксації цих скарбів народної творчости. Певний передсуд щодо неї раніше міг існувати і через те, що зазвичай народна творчість була за духом поганська, а писемна культура – християнська, і тому поступовий прихід суто світської культури зумовив нарешті повністю неупереджене ставлення до спадку (на початок XIX століття – ще цілком живого) народних культур – фольклорів. Одним із перших діячів слов’янської фольклористики був польський збирач пісень Зоріан Доленга-Ходаковський, який записав близько 1800 українських народних пісень, у яких співали, зокрема, про турів, популяцію яких знищили за кількасот років до того, іу образності яких неодноразово зринають деталі побуту часів Київської Руси. Тобто перші фіксації фольклорних текстів, які все ж могли відбуватися в добу середньовіччя, зазвичай супроводжувалися упередженістю щодо змісту фіксованого тексту. Стиранням його поганської самобутності, міфологічного змісту. У кращому разі могли відбуватися заміщення поганських образів чи героїв – християнськими, що іноді не порушувало загальну структуру тексту. Проте є й складніші випадки, коли починає діяти своєрідна “цензура” на мотиви і образи. Скажімо, мотиви інцесту, що трапляються в фольклорі не раз, у давніх писемних пам’ятках не фіксуються, що свідчить про табуювання цієї міфологічно наснаженої теми. Але далеко не тільки її. По-друге, населення території, на якій був заснований Київ, було слов’яномовним. Це означає, що його мова, як і ядро головних культурних уявлень, мала низку подібностей із іншими індоєвропейськими народами. Найближчими за мовою і культурою до слов’ян були балти, однак і з іншими індоєвропейськими народами слов’яни зберігали значний ступінь спільності. Так, реконструйований на основі зіставлення давньогрецької, давньоіндійської та інших давньописемних культур концепт “вічної, нев’янучої слави” і “слави” взагалі посідав важливе місце і в культурі слов’ян. Про це свідчить зокрема й той факт, що у фольклорних епосах слов’ян етимологічно споріднена лексема “слово” належить до найчастіше вживаних, і вона входить до низки епічних кліше. По-третє, індоєвропейський спадок у культурах народів, що говорили різними індоєвропейськими мовами, полягав далеко не тільки у збереженні подібних слів і подібної граматики (які зазнавали певних, цілком закономірних, а отже і доказових змін). Разом із мовою успадковувалася і певна міфологічна система, яка пояснювала світ. Так, на основі зіставлення багатьох індоєвропейських традицій було виявлено низку важливих міфологічних сюжетів, що структурують довкола себе решту міфологічних уявлень. До них належать міфи про близнюків і міфи про змієборство. Вони трапляються і в інших, не-індоєвропейських народів, проте в кожній культурній і мовній зоні вони набувають особливих рис. Скажімо, індоєвропейцям були відомі міфи про близнюків, зазвичай братів, які самі пов’язані із сонцем чи взагалі світилами сватають собі одну, рідше дві різні, наречені, які у свою чергу теж близькі до світил. Нерідко ідеться про інцест братів і сестер, який мав теж фертильну функцію. Це грецькі Діоскури, давньоіндійські Ашвіни, латиські “сини неба (бога)” (дьєва делі). Не менш важливими були міфи про змія, який викрадав воду, наречену, світила, і героя, який убивав змія і повертав усе відібране. Ці мотиви змієборства відомі із міфів про давньогрецьких Зевса й Аполлона, про давньоіндійського Індру. Були й інші міфологічні оповіді, проте ці, можна сказати, слугували кістяком міфологічних систем, на які нарощувалися інші. І по-четверте (саме до цього яй вів, роблячи такий розлогий вступ), на момент формування ранніх державних утворень саме міфологічний спадок індоєвропейського часу багато в чому формував підвалини прото-державної ідеології/міфології, постачаючи образи і мотиви для писемних текстів, а відповідно – культурні і правові норми для середньовічних спільнот (звичаєве право). Це не суперечить тому, що з часом на звичаєве право наклалися впливи різних писемних кодексів, а державні міфи могли орієнтуватися на прецеденти (для України-Руси таким була Візантійська імперія). Наприклад, міфи про братів-близнюків часто ставали підвалинами міфів про походження держави, міста, чи міста-держави. Ким були Ромул і Рем, легендарні засновники Рима і Риму?.. Епічне полотно вірменського епосу “Сасна Црер” (“Двоє несамовитих із Сасуну”) розгоротається довкола кількох поколінь близнюків, які вбивають вішапівдраконів, повертають воду і визволяють дівчат-наречених (спершу двоє братів сватаються до однієї дівчини, але потім цей мотив, який уже не був зрозумілий у подальшому, був стертий). І хоча сам епос був записаний тільки в XIX столітті (з причин, про які ми раніше згадали…), перші згадки про нього були вже у “Історії Вірменії”, яку у V столітті н. е. написав Мовсес Хоренаці. І що цікаво, у 31 розділі першої книги він говорить, що у царя Тиграна було аж троє синів, і за порядком перерахування, імовірно, наймолодший був подібний до сонця, коли народився. При чому доволі послідовно подібний: очі його були, як два сонця, і навіть рудого кольору була борода, яка у нього, виходить, була від народження. А потім він убив вішапів (драконів). Пісню (!) про це літописець чув на власні вуха, і її співали під акомпанемент пандира
(струнний інструмент). Цікаво, що число братів (мотив близнюцтва тут дещо стертий, але решта позицій схожі) тут троє, а не двоє. Про те, що тут ідеться про той же мотив, що й у випадку з двома братами (імовірно, близнюками), свідчить паралель, яка є у величезній кількості литовських, архаїчних за своїм змістом, весільних пісень: то двоє, то троє (залежно від варіантів) братів виїжджають на конях свататися до однієї нареченої. У цьому випадку балти зберегли, імовірно, давню варіативність міфологічного комплексу про братів-близнюків, адже про певну варіативність кількості братів (при незмінному ядрі – сватання до однієї дівчини тощо) свідчать і латиські народні пісні, де у Перкона (бога грози) може бути різна кількість братів, а їхні функції і атрибути при цьому лишаються незмінними. Врешті, що можна виснувати з цих чотирьох позицій? Що ранньописемні пам’ятки (як-от “Повість врем’яних літ” чи “Історія Вірменії” Мовсеса Хоренаці, чи міфологічні тексти меншого розміру) неможливо повноцінно зрозуміти без контексту генетично споріднених традицій. Те індивідуальне, що вносив сам розвиток мови і культури, спілкування із іншими культурами, все ж зберігало риси прототипу, як і дочірні мови зберігали подібності до мови-праматері. Тому кожне порівняння з подібними (мовно, стилістично, змістово) текстами зі споріднених традицій – це потужний інструмент пояснення, чому певні мотиви з’явилися у давніх текстах, і які функції вони там виконували. Адже навіть коли давній автор хотів писати історію, то слова для цього він брав із мови, що існувала до нього, а образи і зразки для опису – із культури, що існувала до нього. Хоч він міг і те, і інше дещо обробляти, ретушуючи поганський зміст.
“Повість врем’яних літ” і індо1 європейська міфологія На те, що у києворуських літописах є певна кількість архаїчних індоєворопейських мотивів, вказували вже давно (зокрема й Robert L. Fischer. Jr. Indo-Europe- an elements in Baltic and Slavic Chronicles. У збірці: Myth and Law among the Indo-Europeans. Studies in Indo-European comparative mythology. Edited by Jaan Puhvel. University of California Press, 1970) Навіть історичні особи були осмислені через відомі міфологічні зразки, скажімо, Борис і Гліб, Ярополк і Святослав – ці пари братів, у чомусь подібних, у чомусь різних, явно мають під собою міфологічне підґрунтя (звісно, їх опис, а не вони як історичні особи). Однак ми хотіли б піти далі, у глиб оповіді, і до відбиття індоєвропейських близнючних міфів зарахувати і літописну оповідь про заснування Києва. Тут слід врахувати ту упередженість, яку мали всі фіксатори поганських міфів у часи середньовіччя. І були три брати: один на ймення Кий, а другий – Щек, а третій – Хорив, і сестра їх – Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив – на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею. І збудували вони городок на честь свого старшого брата, й нарекли його Києвом. А навколо города був ліс і пуща велика, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них в Києві є поляни й до сьогодні. Деякі ж, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником, бо нібито тоді біля Києва був перевіз з тієї сторони Дніпра, тому й говорили: “На перевіз на Київ”. Проте коли б Кий був перевізником, то не ходив би до Царгорода. А втім, цей Кий княжив у роді своєму і ходив він до царя – не знаємо лишень до котрого, але знаємо, що великі почесті, як оповідають, віддав йому той цар, при якому він приходив. Коли ж Кий повертався, прибув на Дунай і уподобав місце, і збудував малий городок, і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і донині називають придунайці те городище Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ, тут і скончався. І брати його Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут померли. (Переклад Л. Є. Махновця). Версія про Кия як перевізника іноді вважається спробою принизити автохтонне походження правителів Києва, і її навіть оминув Феодосій Сафонович, складаючи на основі автентичного старовинного літопису свої “Хроніки з літописців стародавніх” в XVII столітті. Втім, з точки зору передісторії міфологічних мотивів, обидві версії не мають у собі аж так багато суперечностей. Брати-близнюки (хай би скільки їх не було) часто пов’язані саме із мореплавством і кораблями. Давньогрецькі Діоскури були покровителями мореплавців, а їхні родичі із латиського фольклору Di- eva deli (Сини неба/Бога) узагалі описуються ось так: Яблуневий
Початок легенди за Іпатським списком (переписаний у 1420/ті роки)
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
