Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мандрівки історією · “В місті залишається ще чимало монументів російським діячам, які також мають бути прибрані з публічного простору”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

В Одесі демонтували пам’ятник німкені, яка володіла росією

Слово Просвіти, №01 за 2023 рік

зроблю човен, / Золочені оба боки. / Сини Дьєвса вийдуть в море, / Доньок Сонця повезуть. (Abelkoka laivu daru, Abi gali paze- liti; Dieva deli jirejini, Saules meitu vizina, переклад з латиської мій). Очевидно, що обидва варіанти оповіді про Кия і його братів – це переказ якихось пісень, які чув літописець, і які сприймав критично (як поганські тексти), хоч із увагою (як історичне свідчення), тобто вчинив так, як раніше вчинив, скажімо, Мовсес Хоренаці, а дещо пізніше вчинить британський письменник (істориком його називати не зовсім виходить, бо він повністю вигадав, чи то зафіксував тільки міфологічні оповіді без суто історії) Гальфрід Монмутський, який писав, що чув пісні про Артура і інших давніх королів, які виконували серед люду. Тобто у пісні про Кия було згадано (за взірцем фольклору), що той ходив походом просто про “царя”, а вже про якого – це б цікавило представника нової, писемної культури… Далі. Брати “сиділи” кожен на своїй горі, а де ж мала “сидіти” їхня “сестра” Либідь? Це вже викликає сумніви у послідовності передачі давнього міфологічного змісту літописцем. Міф не міг залишити Либідь бездомною. Імовірно, залишив її такою літописець, бо щось у міфові не вкладалося в його християнську картину світу. І це не обов’язково мав бути інцест, хоч і він тут можливий. Наприклад, це міг бути зв’язок Либеді з водою (чого ж тоді річка носить її ім’я?) Якщо врахувати, що в ПВЛ єй інші варіанти близнючного міфу (Борис і Гліб, Ярополк і Володимир), то оповідь про Кия вже не виглядає такою ізольованою, вона просто є ще одним варіантом відбиття спільноіндоєвропейського близнючного міфу, який у індоєвропейських народів в історичну епоху часто ставав основною міфів про заснування країн і міст. На подібність легенди про заснування Києва з іншою давньовірменською легендою, легендою про заснування фортеці Куар (у викладі вірменського історика Зеноба Глака, щодо часу життя якого є різні думки), звертав увагу М. Марр, а потім, услід за ним, і сучасний український дослідник Ю. Мосенкіс. Звісно, Марр як затятий противник наукового порівняльно-історичного мовознавства мав зовсім інші пояснення такого збігу. Спостереження Марра згадували в українських джерелах, як на мене, без належної наукової критики. Однак індоєвропейські мотиви в ПВЛ не закінчуються на легенді про заснування Києва, яка, як ми показали, цілком може бути відображенням близнючного міфу. Як і в нашій нещодавній статті в академічному журналі “Мовознавство”, ми хотіли показати, що така пам’ятка як “Повість врем’яних літ” та інші писемні пам’ятки староукраїнської епохи, створені на давніх теренах розселення українців, можуть містити велику кількість міфологічного та культурного матеріалу, який починає до нас говорити тільки в відповідному філологічному контексті. Або у відповідному історичному контексті, у якому нам усім нині випало жити і боротися. Євген БУКЕТ В Одесі нарешті демонтували пам’ятник Софії Августі Фредериці Ангальт-Цербст-Дорнбурзькій, який офіційно було встановлено під назвою “Пам’ятник засновникам міста” в 2007 році. Хоча зрозуміло, що німкеня Софія Цербстська нічого в Одесі не засновувала, а лише перейменувала за рік до смерті анексоване в Османської імперії місто Хаджибей (яке до XVI століття називалося Кочубїїв) на честь давньогрецького міста-держави Одесос, яке, як згодом дослідили науковці, знаходилося на місці болгарської Варни. Тож катаріна ді-цвайте (саме так російську імператорку називають зараз на батьківщині) Одесу не засновувала, а створювала державу-фейк із вкрадено-вигаданою історією: малювала і перемальовувала їй кордони, переписувала і спалювала оригінали літописів, будувала жорстку адміністративну вертикаль, спираючись на іноземних найманців. В український фольклор вона увійшла під прізвиськом “суча дочка”. І це не дивно, адже за правління єкатєріни ІІ в Україні відбулися досі небачені хвилі русифікації: указ синоду рпц про конфіскацію у населення українських букварів та українських церковних книг (1769), повна заборона початкової освіти українською мовою (1784), заборона вживання української мови у церковних службах та викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії (1786); нищення духовності: приєднання до рпц православних парафій на правому березі Дніпра (1762–1768), захоплення церковних земель і перетворення православної церкви на частину імперського державного апарату (1786), ліквідація митрополичої кафедри Константинопольського патріархату в Ізмаїлі (1792), ліквідація унійної митрополії з її резиденцією в Радомишлі та вісьмома єпархіями (1795); депортації населення: створення на запорозьких землях так званої “новоросійської губернії” (1764), переселення греків з Криму (1780), каральна операція проти ногайців (1782–1783), переселення Чорноморського козацького війська на Кубань (1792). Але найбільшого удару було завдано по залишках адміністративно-територіальних автономій українців. 1764 року було скасовано гетьманство, а Гетьманщину перетворено на малоросійську губернію, 1765-го розформовано козацькі полки на Слобожанщині, 1775-го ліквідовано Вольності Війська Запорозького Низового, 1781-го в колишній Гетьманщині ліквідовано полкову та сотенну адміністрацію, запроваджено поділ на три намісництва, 1782-го скасовано посаду гетьмана і припинено існування Ханської України на анексованих в Османської імперії територіях. 1783 року на Лівобережжі запроваджено кріпацтво. Також під час правління єкатєріни ІІ була ліквідована державність Кримського ханства, а його землі увійшли до складу російської імперії (1783). Як бачимо, нічого, окрім горя, діяльність цієї правительки росії для України й українців не принесла. Але для москви та майбутніх колаборантів встановлення пам’ятника їй в Одесі 2007 року ввижалося, як тріумф “русского міра”, який тоді вже починав будувати плани із захоплення України. Попри численні протести та намагання прибрати цей ворожий ідеологічний символ через суд, монумент залишався в центрі українського міста. Навіть після анексії Криму і початку російськоукраїнської війни в 2014 році пам’ятник одеські депутати намагалися зберегти назавжди, включивши до списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (!). Неймовірно, але простояв він аж 10 місяців від початку повномасштабного російського вторгнення, коли послідовники кривавої імператорки ледь не щодня бомбардували Перлину Чорного моря… Щоправда, після серпневого звернення Президента України Володимира Зеленського щодо необхідності демонтажу, одеська міськрада все-таки ухвалила необхідне рішення. У листопаді катаріну ді-цвайте загорнули в чорний пакет, що досить символічно. І от нарешті вона пішла – вслід за русскім воєнним кораблем. А так не хотілося, бо все тут було “падамашнєму…” P. S. В Одесі також було де# монтовано пам’ятник російсько# му полководцю алєксандру суво# рову. Проте в місті залишається ще чимало монументів росій# ським діячам, які також мають бути прибрані з публічного прос# тору. Думаю, це відбудеться у прийдешньому році. Адже Одеса – це Україна. Текст легенди за списком XVI століття, який походить із Острога (у науці ві/ домий за прізвищем останнього власника як “Хлєбниківський”). Виправлен/ ня зроблені рукою митрополита Петра Могили

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин