Літературний портрет · “Вона любить цей світ, за її словами “витвір біленький”, та все ж не неволить своєю любов’ю, розуміючи його вільнолюбство”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
З познакою неба Марія Людкевич. Крилата модрина. – Львів: “Сполом”, 2021 р. – 159 с.
Слово Просвіти, №01 за 2023 рік
Мирослава ДАНИЛЕВСЬКА1МИЛЯН, письменниця, м. Львів
Політ Із просторої лоджії висотного будинку усміхнена жінка мрійливо вдивляється у світ як у велику таїну буття. Їй так подобається це відчуття висоти, яка мовби поєднує два виміри: земний і небесний. Тут вона вільна, як вітер; тут зроджується окриленість думки і слова, які неодмінно спонукають душу до польоту. “Вчора знов я крилатою стала від мрій. І писалися вірші” – згодом напише. Ця замріяна, закохана у життя жінка з біблійним іменем Марія – так звали Матір Ісуса (у староєврейській мові Мірьям). Саме цим іменем радісні батьки нарекли дівчинку, яка плачем оповістила білий, а ще й вибілений снігом, світ про своє народження якраз у день Різдва Спасителя. Тоді у селі Нижня Липиця Рогатинського району Івано-Франківської області, де судилось з’явитися на світ майбутній письменниці Марії Людкевич, розповилася феєрія Різдва. Вертепні дзвіночки, колядки, віншівки здіймалися до гірських вершин і вище – до небес, і ніякі партійні заборони не в силі були завадити святу. Бо гори – це свобода з властивими тільки їй законами непокори безбожним приписам чужинських зайд. Пориваючись до небес, гори слухають Бога. Різдво в обрамленні гір, Різдво у душах зоставалося непереможним. Величним. І так дотепер. “Крилата модрина” – нова збірка поезій письменниці, де з першої і до прикінцевої сторінки читальників охоплює відчуття окриленості авторки, польоту її думки, ліричної уяви, бачення довкілля. Так здатна виписувати барви та перипетії життя тільки небайдужа душа, позначена поривом до високого, до вічних блакитних обріїв Всесвіту. І в цьому Марія Людкевич аж ніяк не самотня, бо відверто вказує на свою вірну супутницю (поезія “Думки вголос”): Вибираю собі посестру по духу – Музу з небесними крилами. Політ духовних посестер багатогранний, адже, найперше, його “благословляє… небо”, благословляє Бог, якому поетка щоразу звіряється у почуттях і молитовно висловлює захоплення Його творивом (поезія “Весняна пісня”): Весна! О Боже, яка крилата, Рожевопінна, бо жде на свято! А простір, в якому життя розгортає політ, “мов сльоза, весняний, чистий і благословенний”. У ньому і вітер крилатий, і ластівки його “замаюють крилами”, і бузки розсилають такі заворожливі аромати, “що хочеться літати”. Споглядаючи на “пейзаж улюблений – сосна край лісу обіймає небо”, письменниця розкриває стан своєї душі (поезія “Одні дерева…”): По жилах течуть життєві соки, Коріння вгризається в глину. Мені здається, що я глибоко В душі – крилата модрина. Ось як: окрилена душа – крилата модрина. Ця окриленість і виписала назву збірки поезій “Крилата модрина”. Захоплює і подивляє така чудова метафора, спонукаючи читальників відірватися від щоденної рутини і злетіти думкою, душею, духом; услід за письменницею віднайти і відчути власні крила. Адже саме у польоті людина черпає життєву наснагу, спонуку до зрідненої праці та пошуку невмирущого у душі, яке заклав Творець від першотвору.
Роздуми про вічне Недаремно у пошуках істини письменниця маніфестує потребу “…небо носити в серці”, крокуючи земними лугами. Вдивляється у безмір небесної тверді і ловить себе на думці, що “на хмарах, на пташиному крилі небесні мрії”. Мрії з познакою неба. У злеті високосних мрій в авторки зроджується бажання (поезія “Які кольори…”): Усе спізнати, щось нове відкрить В собі, у друзях чи в малій травині, Щоби відбилась у душі блакить Божественна, глибока, синя-синя. Спізнати, відкрити нове – це закладено в потузі людського розуму, а надто ж, коли вона підсилюється поглядом на носія божественного – на Бога. І Марія Людкевич повсякчас налаштована на пошук і в земному, і в небесному вимірах, сприймаючи життя “як Божий дар”. Але вразливим серцем, як і кожна людина, вона помічає і облуди, і лукавців, і ворогів на своєму шляху, тому й звертається до Бога (поезія “Все пережити”): Нас, Боже праведний, спаси. Бо невідомо, “що ще прибуде, коли ми затаєні й грішні?” Людям важко вберегтися від помилок чи падінь у світі, який змінився, але авторка стверджує (поезія “Свято минає”): …в цьому гірко-чорнім огромі Світяться цятки далекі – очі нашого Бога. Тут є запитання: якими Він нас бачить згори, і чи ми йому ще цікаві? Важливо для кожного зупинитися і шукати відповіді, щоб рухатись далі, не пропасти у гірко-чорній дійсності, а таки “вилущити квасольку радості”. Для цього треба докласти неабияких зусиль, бо не впаде вона манною небесною (поезія “Десь далеко…”): Десь далеко за горами, за лісами Ходить радість і не зв’язується з нами. Цю поезію (стор. 58) можна виокремити як оду до радості. Письменниця закликає, “щоби радість, зв’язкова, була на варті…”, бо саме вона може стати оживляючим променем серед темряви невдач і гріхів, що їх “у самотності… спокутуєм”. А це так важко. І згадує людина про молитву, “як всесвіт”, пише авторка, і навіть, коли вона безсловесна, промовлена подумки. Усвідомлюючи вірою досконалість небесного, Марія Людкевич промовляє прохання (поезія “Це дуже особисте”): Господи Боже, не вдосконалюй свій золотий Едем, Вже краще долю людську в твоїх Отецьких руках. Ніхто “не може вгадати”, яка випаде доля, та з ласки небесної може стати щасливою, допоки листи нам “пише ангел на вікні, що любить нас, як Бог і сивий час”. Ангел-Охоронець дається від Бога кожному з моменту народження, з’яви у цей світ на коротку мить вічності – життя. А що ж далі? Марія Людкевич спонукає до роздуму над вічним, запитуючи (поезія “А що як завтра…”): А що як завтра буде кінець світу, А ми ще у брехні, гріхах і скверні Й не знаємо, що це останнє літо, І ми якісь захланні, постмодерні, Технічні і обліплені скарбами, Інстинктами, бажаннями і грою. А що як завтра станем біля брами, Куди нас впустять, золотко, з тобою? Авторка наголошує, як важливо людині уздріти духовним зором “знак від Бога”, щоб “сподіватись на райське літо” (поезія “Перечекати…”) і “в Божу милість щиро повірити, себе зібрати”, не загубитися у житейському вихорі.
Серце жагуче Марія Людкевич уміє виокремити для себе міцний стержень, якого тримається у вихорі подій, бо пристрасним серцем сприймає життя як причастя і знаходить у ньому насолоду (поезія “Напій життя”): Напій життя – ковток вина, Терпкий, медовий – пий до дна. Хоч роки, мов стернею вскач, Як скрипка, серденько, не плач. Усе минеться. І це теж. Ти, слава Богу, ще живеш. Вона вміє любити й цінувати життя, бо не може бути по-іншому у чутливої жінки з іменем Марія, яке згідно санскриту означає: кохана, улюблена, юна, наречена. Тож письменниця і відчуває себе такою, хоч досвід багатий і “все прожите – закарбоване в серці”. Саме цей стан юної закоханості дає сміливість розв’язувати “вузлики болю” і не втрачати надію. Письменниця пише свою особисту історію на канві “фантастичної гриви часу”, вона співпереживає з тими, хто поруч, ділиться своїми спостереженнями і спогадами. А поміж тим вміє усамітнитись на лавчині у скверику, де схиляється стара, покручена верба, а навпроти “флокси клумбу обсіли, мов принцеси в рожевім”. Вдихаючи аромат благодаті, “жде нових перемін і любовних історій” (поезія “На подвір’ї”. “Хочеться просто любити світ” – признається авторка збірки. Жагуче, а значить сповнене бажань, серце Марії Людкевич спонукає до краси й радості (поезія “А я іще хочу”): А я іще хочу ловити вітер за гриву, Тулити червоні маки, щоб їх не зривали, Щоби квітневу мелодію – красу чорнобриву Троїсті музики грати не переставали. Вона так любить цей світ, за її словами “витвір біленький”, та все ж не неволить своєю любов’ю, розуміючи його вільнолюбство. А коли він таки “в тиші нічній зайде у дім на розмову”, то добуває слова із серця, мов на щирій сповіді. І знову ж посилає у ній імпульси до Бога, до його Творця. Життя безперестанку доливає у чашу не тільки солодкі й медові, а й терпкі, гіркі, тернові напитки, – і мусиш їх спити, бо ти ще у ньому – живеш. А
“життя – це падіння і злети” – пише авторка. Хіба не поранишся при падінні? Та все одно говорить самій собі: “Серденько, жити варто”, бо з ранами можна впоратися (поезія “Розум каже”): Жінка живе допоки вміє зализувать рани. А серце таки раниться, бо небайдуже, бо болить йому доля рідної України. І коли довгими зимовими вечорами письменниця вивільнить думку, іноді й пустить сльозу, думаючи про болісні втрати, як зринають спогади. Вони ятрять, бо рани не тільки давні, а й свіжі, сьогочасні. Серце не може й досі зрозуміти, чому “Небесна Сотня відплива від нас” і “качатко-час” відносить героїв до вічних берегів. Знову, через століття після Першої світової війни, розгорається полум’я боротьби за свободу та національну гідність. Бо ще ж не стерлися з пам’яті могили українських вояків на горі Маківці, пише Марія Людкевич, а вже “на цвинтарі – свіжі хрести” (поезія “На Маківці”), бо знову нападники п’ють “криваве вино” і: Рятують сини ціною життя Нашу свободу від бід. Чи може людська душа простити “цей гріх і жах?” Бо й далі триває війна, і “хижі птахи” різних родів полюють з небес, “танки місять землю”, і знову обривається життєва нить воїна… брата, батька, сина, мужа, нареченого (поезія “У храмі”): Дівчина молиться. Ісус на хресті… Куля знайшла її нареченого, Був добровольцем… Тепер на хресті Він – її оборонцем. І знову душа авторки “блукає у просторах космічних серед гір”. Отих рідних гір, в оточенні яких зростала, мріяла, пізнавала життя. Тепер спогадує усе, таке рідне й величне, особливо це небо, “звідкіль щоранку боже сонце сходить і просить: за героїв помолись”. У підсумку письменниця пише (поезія “Гіркі слова”): Та переможна справедлива мить Усім воздасть, засудить і розсудить. …Зима тим часом не забарилася. Випав сніг, і тепер навіть “мороз, як закоханий щипатиме спогадам лиця”. І знову Марія Людкевич звертається “до богинь – крилатих Муз”, і приходить осяяння, окрилення і впевненість у близькому торжестві правди й світла. Бо надходить радісне свято, люблене із дитинства, – Різдво Спасителя. Ось-ось зійде на небі “зірка яскрава” (поезія “Різдвяне”), а вона її буде пасти, наче “мала пастушка овечку на синьому полі”, і поволі зникне темінь. Зазвучить в нічній тиші дзвінкоголоса й крилата колядка і немов “торкне рукою” розчулену душу письменниці. І зазвучить поезія, і буде авторка “Крилатої модрини” окриленою, буде тішитися словом, як “серце зболене віщим Різдвом”. Радість у поетичному слові понесе Марія Людкевич чисельним шанувальникам її творчості з високою познакою неба.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
