Читацьке віче · “Причастились високим Словом Стефаника. І це вже назавжди. Відрадно, що саме на такому Слові виховується майбутнє”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Дорогою Василя Стефаника
Слово Просвіти, №01 за 2023 рік
Роман ГОРАК, м. Львів
Спроби інсценізувати новели Василя Стефаника були ще за його життя. Чи не вперше це зробив театр “Заграва” і режисер Володимир Блавацький 1934 року, створивши виставу під назвою “Земля”, на котру запросили автора. І хоч вистава зібрала схвальні відгуки критиків у пресі, сам автор не вельми був задоволений нею, чим здивував артистів та режисера. Незадоволення автора було просте: за інсценізацією, рухом на сцені, відтворенням конкретної обстановки, викликаної оповіданням, на жаль, пропадало його Слово… Це, звичайно, не зупинило ні театр, а відтак і кінематограф від подальших спроб інсценування. Їх небагато, з’являлись вони, як правило, до чергових ювілеїв письменника. Основний акцент інтерпретаторів зводився до показу важкого життя західноукраїнського селянина, який з горя та розпуки вимушений був топити дітей у ріці, виїздити світ за очі, бо рідна земля не могла його прогодувати, та відповідної психології селянина, який мусив боронити те, що мав, як в оповіданні “Злодій”. Дійство, яке показали в Музеї етнографії та художнього промислу НАН України студенти факультету культури та мистецтва Львівського національного університету ім. Івана Франка напередодні нового року, вдало названо “Дорогою”. І це справді дорога еволюції поглядів самого Василя Стефаника, який від радикальних і соціалістичних поглядів перейшов на націоналістичні позиції і відкрито визнав, що всі соціальні проблеми, про які він писав раніше, зможе вирішити тільки українська національна державність. Іншого виходу немає. Це відображено письменником в еволюції психології його героїв. “Дорога” – це одночасно й дороги людини, яка, опинившись в полоні накинутої їй радянської ідеології, починає прозрівати та звільнятися. У композицію увійшли сім творів письменника, які, як сім нот, лягли на нотний стан голосу Слова письменника і зазвучали голосами різних тональностей семи виконавців: від божевільного відчаю до смиренності та упокорення, від крику розпуки до дитячої колискової про сірого котика, який пішов ловити мишей. Від зневіри до коляди про Нову радість, яка стала у світі з народженням Христа Спасителя. Головне те, що в тому регістрі звучало на повний голос Слово Василя Стефаника, яке вимовлялося молодими устами. Дійство створене за традиціями давньогрецького театру, коли події коментує хор, а солістом є читець. Мінімум виражальних засобів і максимум емоцій, витонченість
Володимир ПІВЕНЬ, кандидат філологічних наук, доцент
Насамперед про фактичне й очевидне: збірка поезій Володимира Олійника відрізняється від попередньої (“Нескорений народ”, 2019) більшою динамічністю, лаконічністю й конкретикою смислових спрямувань – як окремих творів, так і їхніх лексико-семантичних складників. Наприклад, віршовий роздум про поезію як вид словесного образотворення та її існування у часі й просторі: Майстерня слова – не майстерня слави, / Майстерня духу, думки і чуття… І ще: Поезія – це молодість душі. Викликають інтерес віршові твори, позначені автором як “переспіви”. Відомо, що переробки, що близькі за семантико-смисловим наповненням, означують поширеним нині поняттям “ремейк” (від англ. remake – переробка або новіша версія…). Що ж спільного й відмінного у авторських переспівах Псалмів Святого Письма Володимира Олійника з ремейками? В оригіналі Псалма 1 читаємо: “Блаженна та людина, / що не ходить на раду нечестивих, / не стоїть на дорозі грішників / і не сидить на зборищі глумливих. В авто-кожного жесту, логічність і виправданість кожного сценічного руху. Тут навіть Земля, персоніфікована у невелику стежку з пшениці, перед якою відбувається дійство, і та земля, якій поклоняються герої вистави… Дивовижний настрій створюють запалені свічки, зі світла яких тінями забутого минулого до глядача проривається Слово письменника і проймає до глибини душі. Ідея вистави та режисер – народна артистка України Олександра Бонковська, провідна акторка театру імені Марії Заньковецької та викладачка майстерності мови у Львівському університеті. Вистава відкрила на повну силу ще одну грань таланту цієї великої актриси української сцени. Постановниця свідомо відмовилась від залучення у виставу добре відомих творів письменника, які досі використовувались у різних постановках на сцені. Вистава побудована так, аби повністю розкрити саме дорогу, яку пройшов Василь Стефаник і мусить пройти кожна людина, аби зрозуміти той час, в якому він жив… Дійство починається від “Скону” старого селянина Леся, перед яким постає його життя зі своїми радостями, муками і гріхами разом із заподіяними кривдами, які не дають йому спокійно покинути цей світ. Хіба такі муки має тільки старий Лесь? Питання в тому, чи зуміємо ми вчасно покаятись… “Скін” звучить в інтерпретації Юрія Кінаша. Відтак йде “Святий вечір” зі збірки “Камінний хрест” (у виконанні Устини Карпіної). Трагедія одинокої жінки, одинокої людини, яких так багато серед нас. Новела сприймається як доповнення до “Скону”. Третьою йде “Новина” про Гриця Летючого, який втопив у річці меншу дочку, а старша випросилася. Цей стихійний протест людини проти жорстокого світу і водночас любов батька до дітей стали апофеозом дійства “Дорога”. Новелу з дивовижною переконливістю ситуації, що склалася з бідним вдівцем, виконав Ярослав Андрейко. “Новина” стає одночасно й переломним словом у дійстві. За нею йде новела “Гріх” в інтерпретації Тетяни Гринтус. Ця новела завершує цикл попередніх новел, написаних до Першої світової війни, і торкається подій, коли Галичиною пройшла московська орда, що вбивала, ґвалтувала, нищила все на шляху. Жертвою її стала й Касяниха, дружина чоловіка, який повернувся з війни. Вернувшись, застає в сім’ї поповнення від російського окупанта. Дружина виносить сама собі вирок і йде із сином у світ за очі з твердим переконанням, що виховає сина, спокутує свій гріх, і син відомститься за її безчестя, спричинене москальнею.
І знову аналогія з нинішнім часом, скільки понищених жіночих доль, скільки збезчещено, зґвалтовано… Якщо Касіяниха виносить вирок сама собі, то вирок дочці Катерині виносить мати. Вона твердо переконана, що такий вирок має повне право виносити не тільки Господь Бог, але й Мати зв вчинений гріх і перелюбство з москалями… Новела має назву “Мати”, її виконала Вікторія Штурмак… Про долю дітей під час війни нагадала новела “Дитяча пригода” у виконанні Юлії Рудь. Та й не тільки в час цієї війни, коли вбито тисячі дітей, викрадено, зґвалтовано ордою… а тисячі дітей забрано голодомором. Кінцевою метою довгої “Дороги” стала дивовижна своїм патетичним звучанням новела “Марія”, яку Василь Стефаник у своїй останній збірці присвятив Іванові Франкові, який настановив його своїм наслідником у літературі. Марія втратила на війні двох своїх старших синів і з ними найменшого… Свою кровиночку… Пішли воювати за Україну... Не вернулись… Прийшли з ворожим військом інші. І виявилось, що серед них прийшли інші, в яких впізнала синів інших матерів, які, які її сини за Україну. Тільки вимушені йти під іншими прапорами і не за свої інтереси… Одвічна трагедія України, коли брат йшов на брата… “Чує, як сини держуться маленькими руками за її рукави, як ростуть з кождим звуком. Чує кожде їх слово коли-небудь сказане і кожду розмову за Україну. Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся звізд, і, як пребагате намисто, обіймають її шию”. І бачить вона, як “блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море – а нарід зривається на ноги. На переді її сини і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоб вони були всі вкупі”. Могутнім апофеозом і закликом йти на ворога спільними силами, взявши з собою Слово Василя Стефаника, завершується це дійство… Я не знаю, як складеться сценічна доля тих молодих виконавців дійства, але твердо переконаний, що цією виставою вони причастились високим Словом Стефаника. І це вже назавжди. Відрадно, що саме на такому Слові виховується майбутнє… Організатором показу дійства був заслужений діяч мистецтв України Юрій Чеков. Він і виголосив переднє слово. Зібрані кошти від вистави були передані для допомоги ЗСУ.
читачем-реципієнтом конче необхідний. Творцеві слід мати рецептивний контент задля інформації, осмислення, визначення рівня свого розвитку й накреслення подальшої перспективи. У цій комунікації (творчі клуби, зустрічі, презентації, обговорення, дискусії, читацькі конференції, симпозіуми тощо) письменник знаходить для себе не тільки стимули для творчого розвитку і зростання, а й засвоює норми і правила, важливі для культурно розвиненого суспільства: Не загравай, поете з читачем. / Читач це загравання вмить розкусить… / Читач – твій друг і співрозмовник твій. І ти, поете, читачу довірся… Саме в атмосфері довіри зароджується популярна комунікаційна практика копірайтинґу, без якої сьогодні, в добу розвитку інформаційних технологій, зростання креативної особистості не можливе. І автор цієї збірки знає про це. З огляду на вищезазначене, можна зробити висновок: творчий поступ Володимира Олійника набуває все більших темпів і потужностей, стає перспективнішим і соціально значущим, роблячи вагомий внесок у скарбницю поезії Поділля як складника культури сучасної України.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
