Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шістдесятники · “Україно! Ти моя молитва,Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Василь Симоненко: “Україно! Ти моя молитва, ти моя розпука вікова…”

Слово Просвіти, №01 за 2023 рік

8 січня 2023 року спливає 88 років від дня народження Василя Симоненка, а наприкінці 2023-го виповниться 60 літ з часу його смерті. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “І в твоєму імені живу!” Коли геніальний український поет Василь Андрійович Симоненко відійшов у засвіти 14 грудня 1963 року, тобто за три тижні до свого 29-річчя, мені випало бути студентом першого курсу історичного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (Симоненко закінчив факультет журналістики у 1957-му – В. М.). Звісно, не знав, що в той час, коли слухав перші лекції в університеті, великий поет занотував у щоденнику 3 вересня 1963 року вкрай гіркі й болючі рядки: “”Літературна Україна” каструє мою статтю, ”Україна” знущається над віршами… До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані у “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” і “Вітчизни”. Ай, ай, ай весело! Всі ми під пресом. Так воно треба задля прогресу”. Не знав я тоді та й багато років по тому, що в березні 1965 року на засіданні Урядового республіканського комітету з премій імені Т. Г. Шевченка в обговоренні кандидатури Василя Симоненка (посмертно) за книги поезій “Тиша і грім” і “Земне тяжіння” взяв участь член комітету, секретар ЦК КПУ Андрій Скаба, який заявив: “Вихованцю радянської влади положено писати, як положено в нашій країні… Мова іде не про генія, не про видатне явище і щось нове в нашій літературі…” Головний партійний ідеолог України вимагав взагалі зняти це питання з обговорення, бо “Симоненко ніяким авторитетом у радянської молоді не користується, а тільки у кучки молодих людей…” Особливо щиро підтримав його голова Урядового комітету Олександр Корнійчук: “Як же можемо розглядати і висувати це на Шевченківську премію? Я вважаю, що треба зняти його взагалі з голосування”. І Василь Симоненко був удостоєний Шевченківської премії аж через 30 років… Так от, я з тієї “кучки” тодішніх молодих людей, адже Василь Симоненко став істинним кумиром моєї юності, а його вірші назавжди поселилися в моєму серці. Зачитувався, дихав ними, знав їх напам’ять. У тому числі ті, котрі “ходили у списках”, скажімо, вірш “Злодій” (жовтень 1962 року), який переписав ще на першому курсі й досі пам’ятаю… Мене, 18-річного сільського хлопця, котрий недавно переїхав у Київ із славнозвісного, свободолюбного Медвина, вірші Симоненка приголомшили своєю розкуто-нещадною правдою, примусили не раз закам’яніти в осмисленні того, що сталося – душею відчув, як далі треба жити… Поезії Василя Симоненка справді відкривали горизонти нового життя – незалежного, гордого, совісного, допомагали у юнацькому змужнінні, дуже сприяли в тому, що взявся за перо… По суті Василь Симоненко був одним із перших шістдесятників, і він устиг зробити більше, ніж деякі широко рекламовані московські знаменитості цього суспільного феномену. Надзвичайність і неповторність Симоненка полягали в тому, що весь букет тодішніх політичних, ідеологічних, економічних проблем він бачив через призму незалежності України. Поготів, що з іменем Василя Симоненка були пов’язані великі українці Алла Горська, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк… За півроку до смерті у вірші “Прирученим патріотам” Василь Симоненко, для якого патріотизм був душевною сутністю й правдою, затаврував зросійщених офіціозних українців, відірваних від матері-землі й за плату закоханих в ідею: “Нікчемні слуги чорного добра…” Поет став справжнім провісником історичних зрушень у національно-державному будівництві, що сталися через три десятиліття, в “Пророцтві 17-го року”, чудом надрукованому в збірці “Земне тяжіння”, сказав нещадну правду про минулий і свій час: На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил. Моїми улюбленими стали Симоненкові рядки з вірша “Україні”: Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу! Саме так – “…І в твоєму імені живу!” назвав аспірантську статтю про Василя Симоненка, опубліковану 1969 року в районній газеті – ширших можливостей у мене тоді не було. Втім, того року взагалі з’явилося ще лише дві публікації безпосередньо про Симоненка – в журналі “Дніпро” та в газеті “Комсомолець Полтавщини”. Нагадаю, що після збірки “Поезії” 1966 року вірші Симоненка в окремих виданнях не виходили півтора десятиліття. За точними словами Івана Дзюби, “з середини 60-х років, уже після смерті, він став для місцевих ревнителів застою ворогом №1. Його не тільки не друкували – навіть згадувати його не рекомендувалося”. Через більш як півстоліття дозволю собі дещо процитувати з моєї статті, в якій оцінювалися видані на той час Симоненкові поетичні збірки: “І то – тільки початок творчого життя українського поета-громадянина. Вічний шлях до людських сердець – ще попереду. І якщо ви не тримали в руках збірку його віршів – зробіть це негайно, вчитайтеся в рядки великого поета України, і він вже назавжди стане близьким і рідним. Він стане необхідним… Любителі словесного бароко не віднайдуть в його віршах вишуканих формулювань, зовні красивого хитросплетіння слів. Симоненко писав просто. І то висока простота справжньої поезії. Великий людинолюб, він сказав в одному з своїх віршів: “Найскладніша людина проста”. Те саме можна мовити й про його поетичну творчість… Наш сучасник і наші нащадки, гортаючи сторінки його збірок, вдивляючись у світанковість очей нерозквітлого генія, вчитуючись у мудрість його простих рядків, я певен, чують і чутимуть тихі і безмежно глибокі слова Василеві: Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. …Треба прочитати Василеві поезії. Кажу – прочитати, бо перечитувати їх десятки разів примусить вас сила творчості поетової…” Отже, з молодечою запальністю й категоричною настійливістю найперше закликав своїх ровесників обов’язково прочитати Василя Симоненка. Та врахуйте, що з часу його смерті й появи перших поетичних збірників минуло тоді лише кілька років і хотілося невідкладно подбати про більший інтерес до творчості великого поета. Поготів, що власне враження-захоплення здавалося мені й виявилося насправді безпомильним… Тому й сьогодні хочу наголосити ментальну необхідність осягнення феномену Василя Симоненка новими поколіннями українців… “Гримотить над світом люта битва за твоє життя, твої права” Чи доводилося вам замислюватися над оцими хрестоматійно відомими й відчайдушно-пророчими рядками Василя Симоненка з вірша “Задивляюсь у твої зіниці…” (інша назва – “Україно, п’ю твої зіниці…”): Україно! Ти моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Запитаєте, в чому тут відчайдушність і пророчість? Нагадаю, що цитовані рядки написано 26 грудня 1961 року, тобто через два місяці після ХХІІ з’їзду КПРС. Очевидно, двадцятисемирічний поет усвідомлював, що радянською вірою й молитвою віднині неодмінно має стати Програма будівництва комунізму (вкупі з Моральним кодексом будівника комунізму), прийнята з’їздом. Не кажу, що член КПРС з 1960 року Василь Симоненко збирався протестувати проти фактично біблійних положень кодексу чи публічно заперечувати благу й утопічну заяву з’їзду про те, що тодішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі… Та було б абсолютно наївно вважати, що чутливо-чисте серце поета болісно не здригнулося від інформації про новітні рішення з’їзду, в одному з віршів тієї пори згадано з іншого приводу – “про все те знаємо з газети…” Він і працював у газеті “Молодь Черкащини” й був у курсі всіх радянських подій… Саме тоді Василь Симоненко гостро відчув, що проголошення на ХХІІ з’їзді Микитою Хрущовим нової історичної спільноти людей різних національностей стане й новим історичним випробуванням для України. Розгорнута концепція міфу про “радянський народ” була ще попереду, але заява Хрущова на з’їзді щодо російської мови як другої рідної мови для всіх народів СРСР, не залишала сумнівів про повну русифікацію й, фактично, денаціоналізацію України найпершою. Поет усвідомлював, що саме така доля її чекала на нових магістралях “комуністичного будівництва”. Все це виплеснулося з латентності за п’ять днів до вже згаданого вірша – 21 грудня 1961 року: В букварях ти наряджена і заспідничена, Поворозками зв’язана, ледве жива, На обличчі тремтить в тебе радість позичена, На губах скам’яніли казенні слова. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Україно! Яка в тебе мрія шалена! Ти не кліпай очима на мрію чужу. Притулися горбами й устами до мене, Перетни в моїм серці криваву межу! Цей вірш зазвичай називають за його першим рядком – “В букварях ти наряджена і заспідничена…” На мій погляд, його ключовим рядком є дивовижне звернення до України: “Хай не вірить твій розум в убогі дива”. Василь Симоненко не вірив у комуністичні утопії. Звідси й душевний відчай, який корінився в історично-ментальній залежності від імперської Росії – “ти моя розпука вікова”… У той же час поета переповнювала безмежна любов до України, співмірна з Шевченковою: “Щось у мене було / І від діда Тараса, / І від прадіда – / Сковороди”. Ці слова датуються 14 грудня 1961 року. За точним спостереженням Івана Дзюби, “не випадкові слова й не марні…”. Повертаючись до поезії “Задивляюсь у твої зіниці” нагадаю, що саме в ній Симоненко зізнався своїй єдиній Україні: Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю – Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю! У поезії Симоненка сама Україна стала його молитвою й за неї по1шевченківськи “гримотить над світом люта битва”… Цей рядок явно не з 1961 року, скоріше він і є пророцтвом 20221го, коли у війні з агресив1 ною Росією за підтримки всього світу Украї1 на буквально й остаточно виборює своє пра1 во на життя… Ще у двадцять років поет означив абсолютно чітко своє місце у майбутній війні, коли “знову загримлять гармати, / І танк зімне пшеницю на лану…”, а “дехто втратить віру й силу, / Своє життя рятуючи одне”: Але не я… Я квиснути не стану, Хоч як не буде боляче мені, За нашу землю, дорогу й кохану, Я рад прийнять на себе всі вогні. Микола Сом: “Слово про Василя Симоненка” У рамках цієї статті не маю змоги розповісти про численних авторів-симоненкознавців, які досліджували життя та творчість поета, втім не промину назвати хоча би декого з них: Володимир Біленко, Станіслав Буряченко, Петро Жук, Петро Засенко, Валентина Коваленко, Іван Кошелівець, Степан Крижанівський, Ігор Осадчий, Василь Пахаренко, Євген Сверстюк, Юрій Смолянський, Анатолій Ткаченко, Микола Томенко, Лілія Шитова, Василь Яременко… Вражаючий перелік літератури про Василя Симоненка, в тому числі й рецензій та відгуків на його твори, міститься в біобібліографічному виданні, підготовленому Національною парламентською бібліотекою та Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, який відкривається грунтовною статтею відомої української літературознавиці, письменниці, поетеси Людмили Тарнашинської “Високі регістри Василя Симоненка: про його життя і творчий шлях”1. Корисними є біобібліографічні покажчики “Тиша і грім Василя Симоненка” (2005) та “Витязь невмирущого слова. Василь Симоненко” (2011), з любов’ю створені Черкаською обласною бібліотекою для юнацтва імені Василя Симоненка. В них відображено твори поета, видання, публікації та інтернет-ресурси про нього. Раджу згадані біобібліографічні видання всім, хто справді прагне зануритися в творчість українського генія та його біографію. У мене інший, скромний замисел, а саме: коротко, в концентрованому вигляді передати найцікавіші думки про Василя Симоненка тих великих українців, які писали вступні статті до видання його творів у різні роки, – Олеся Гончара, Івана Дзюби, Бориса Олійника, Миколи Сома. Найперший – вихідець із села Требухів Броварського району на Київщині, ровесник і однокурсник Василя Симоненка, з ним навіть жив в одній кімнаті в університетському гуртожитку, поет Микола Сом, який написав коротку, але зворушливу передмову “Слово про Василя Симоненка” до першої посмертної збірки “Земне тяжіння”, виданої 1964 року. Поетів товариш стисло виклав біографію Василя Симоненка, передусім, літературну, й засвідчив, що на факультеті журналістики Вася Симон (так усі називали його) довго мовчав: “Десь до третього чи навіть до четвертого курсу він майже нікому не показував свої вірші, не поспішав їх друкувати. І це тому, що занадто суворо ставився до них. Він багато читав і багато знав. Перше обговорення віршів В. Симоненка відбулося в літературній студії університету. Думка була одна – народився талановитий поет… Його всі любили за веселу душу, відверту вдачу. Навколо нього групувалася літературна молодь. Уже лаш-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин